Постанова

Іменем України

22 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 203/5561/16

провадження № 61-14898св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи:Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Петрушенська Інна Романівна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області, Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРОК-К»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Рибіна Ірина Володимирівна, на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 січня 2018 року у складі судді Католікян М. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Денишенко Т. О., Матківської М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року Дніпровська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Петрушенська І. Р., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області, Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРОК-К», про визнання недійсними правочинів, визнання недійсними свідоцтв про право власності на майно, звільнення земельної ділянки, скасування державної реєстрації прав власності на майно.

Свої вимоги позивачмотивував тим, що у комунальній власності перебуває земельна ділянка по АДРЕСА_1 . У липні 2016 року при її обстеженні було встановлено, що на ділянці самовільно, без відповідних дозволів та узгоджень, побудовано низку об`єктів нерухомості: житловий будинок літера П-2 загальною площею 187,8 кв. м, нежитлова будівля літера О-2 загальною площею 204,1 кв. м. Вказані об`єкти були побудовані ОСОБА_2

01 червня 2011 року Кіровським районним судом міста Дніпропетровська за позовом ОСОБА_2 за ним було визнано право власності на самочинне майно, а згодом зареєстроване таке право. 20 квітня 2014 року рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 01 червня 2011 року було скасовано, а у позові відмовлено. Між тим, до скасування судового рішення самочинні об`єкти були неодноразово відчужені. Останнім власником є ОСОБА_1 .

З урахуванням наведеного, Дніпровська міська рада просила:

- визнати недійсним договір дарування частини житлового будинку загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р. та скасувати державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984377, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101);

- визнати недійсним договір дарування частини житлового будинку загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., та скасувати державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984606, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101);

- визнати недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., та скасувати державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984992, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101);

- визнати недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., та скасувати державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984820, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101);

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 (індексний № 29442864), видане 13 листопада 2014 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ТОВ «ПРОК-К», та скасувати державну реєстрацію права власності від 13 листопада 2014 року (запис № 7678162);

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 (індексний № 29412956), видане 13 листопада 2014 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ТОВ «ПРОК-К», та скасувати державну реєстрацію права власності від 13 листопада 2014 року (запис № 7670545);

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 (індексний № 40768153), видане 16 липня 2015 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1, та скасувати державну реєстрацію права власності від 26 червня 2015 року (запис № 10443146, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101);

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 (індексний № 40781989), видане 17 липня 2015 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1, та скасувати державну реєстрацію права власності від 26 червня 2015 року (запис № 10446332, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101);

- повернути земельну ділянку по АДРЕСА_1 власникові - Дніпровській міській раді, звільнивши її від самочинних будівель і споруд шляхом знесення житлового будинку літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м, та привести земельну ділянку у попередній стан, що існував до самочинного будівництва.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 січня 2018 року позовні вимоги Дніпровської міської ради задоволено:

- визнано недійсним договір дарування 1/2 частини житлового будинку літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., зареєстрований у реєстрі за № 3065, та скасовано державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984377, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101);

- визнано недійсним договір дарування 1/2 частини житлового будинку літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., зареєстрований у реєстрі за №3067, та скасовано державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984606, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101);

- визнано недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., зареєстрований у реєстрі за №3073, та скасовано державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2014 року (запис №6984992, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101);

- визнано недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., зареєстрований у реєстрі за №3070, та скасовано державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2014 року (запис №6984820, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101);

- визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 (індексний №29442864), видане 13 листопада 2014 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ТОВ «ПРОК-К», та скасовано державну реєстрацію права власності від 13 листопада 2014 року (запис № 7678162);

- визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 (індексний №29412956), видане 13 листопада 2014 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ТОВ «ПРОК-К», та скасовано державну реєстрацію права власності від 13 листопада 2014 року (запис № 7670545);

- визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 (індексний №40768153), видане 16 липня 2015 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1, та скасовано державну реєстрацію права власності від 26 червня 2015 року (запис № 10443146, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101);

- визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 (індексний №40781989), видане 17 липня 2015 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1, та скасовано державну реєстрацію права власності від 26 червня 2015 року (запис № 10446332, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101);

- повернено земельну ділянку по АДРЕСА_1 власникові - Дніпровській міській раді, звільнивши її від самочинних будівель і споруд шляхом знесення житлового будинку літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м, та привести земельну ділянку у попередній стан, що існував до самочинного будівництва.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що існують усі правові підстави для скасування реєстрації та визнання недійсними правочинів на право власності щодо спірної нерухомості, розташованої на земельній ділянці, належній Дніпровській міській раді. Підставою для цього є самовільне зайняття ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, з укладенням у подальшому правочинів з відчуження самочинного майна, побудованого на цій ділянці з порушенням земельного законодавства. Це підтверджує факт вибуття у незаконний спосіб з володіння позивача земельної ділянки та наявність для позивача перешкод у користуванні та розпорядженні нею. Власник цієї земельної ділянки - Дніпровська міська рада заперечує проти визнання права власності на самочинне будівництво за ОСОБА_2 .

Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року (у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.) рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 січня 2018 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що право комунальної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 було припинено ще у 1932 році і до цього часу ця земельна ділянка є саме приватною власністю громадян. Позивачем не доведено, що порушені інтереси територіальної громади і що ці інтереси треба захищати саме у обраний позивачем спосіб.

Постановою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року (у складі колегії суддів: Крата В. І., Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.) постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними виданих товариству «ПРОК-К» свідоцтва про право власності на нерухоме майно - житловий будинок загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. мвід 13 листопада 2014 року (індексний № 29442864), свідоцтва про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м від 13 листопада 2014 року (індексний № 29412956), розміщених на АДРЕСА_1 ; скасування державної реєстрації права власності від 13 листопада 2014 року (записи № 7678162, № 7670545) на ці об`єкти за ТОВ »ПРОК-К» змінити, виклавши мотивувальну частину постанови, що стосується цих вимог, в редакції постанови суду касаційної інстанції. Постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року в частині вирішення іншої частини позовних вимог скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що позовні вимоги в частині визнання недійсними виданих ТОВ «ПРОК-К» свідоцтв про право власності на нерухоме майно - житловий будинок загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. мвід 13 листопада 2014 року (індексний № 29442864), та нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м від 13 листопада 2014 року (індексний № 29412956), розміщених по АДРЕСА_1 ; скасування державної реєстрації права власності від 13 листопада 2014 року (записи № 7678162, № 7670545) на ці об`єкти за ТОВ «ПРОК-К», пред`явлені до неналежного відповідача, оскільки позивач не зазначив у позовній заяві це товариство як відповідача і не заявляв відповідного клопотання в процесі розгляду справи про його залучення у такому статусі до участі у справі.

Скасовуючи постанову апеляційного суду в іншій частині, суд касаційної інстанції виходив з того, що суд апеляційної інстанції, в порушення вимог статті 89, пункту 2 частини четвертої статті 265, частини другої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в своєму рішенні, вирішуючи питання щодо належності спірної земельної ділянки, послався на карти володіння денаціоналізованим нерухомим майном від 13 жовтня 1922 року, виписку із актів земельної реєстрації на земельну дільницю в місті Дніпропетровську від 1932 року, долучених до справи, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції, а були додані ОСОБА_2 до його додаткових пояснень в суді апеляційної інстанції. Клопотання про долучення до справи копій зазначених документів ОСОБА_2 не заявлялось і це питання судом апеляційної інстанції не вирішувалось.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 серпня 2021 року рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 січня 2018 року в частині: визнання недійсним договору дарування 1/2 частини житлового будинку літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округуПетрушенською І. Р., зареєстрованого у реєстрі за № 3065, та скасування державної реєстрації права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984377, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101); визнання недійсним договору дарування 1/2 частини житлового будинку літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., зареєстрованого у реєстрі за № 3067, та скасування державної реєстрації права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984606, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101); визнання недійсним договору дарування 1/2 частини нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округуПетрушенською І. Р., зареєстрованого у реєстрі за № 3073, та скасування державної реєстрації права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984992, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101); визнання недійсним договору дарування 1/2 частини нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., зареєстрованого у реєстрі за № 3070, та скасування державної реєстрації права власності від 12 вересня 2014 року (запис № 6984820, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101); визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно - житловий будинок літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 (індексний № 40768153), виданого 16 липня 2015 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1, та скасування державної реєстрації права власності від 26 червня 2015 року (запис № 10443146, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452545712101); визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 (індексний № 40781989), виданого 17 липня 2015 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1, та скасування державної реєстрації права власності від 26 червня 2015 року (запис № 10446332, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452501012101); повернення земельної ділянки на АДРЕСА_1 власникові - Дніпровській міській раді, звільнивши її від самочинних будівель і споруд шляхом знесення житлового будинку літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м, та приведення земельної ділянки у попередній стан, що існував до самочинного будівництва; та стягнення судових витрат залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що аргументи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, зводяться до переоцінки доказів у справі та незгоди відповідача з ухваленим у справі судовим рішенням. Апеляційний суд зауважив, що ОСОБА_2 був обізнаний щодо існування випису із актів земельної реєстрації на земельну дільницю в місті Дніпропетровську від 1932 року та карту володіння денаціоналізованим нерухомим майном від 13 жовтня 1922 року на час розгляду справи в суді першої інстанції, мав їх та не залучив їх до ухвалення рішення у справі, в суді апеляційної інстанції не обґрунтував належними доказами неможливості їх неподання з причин, що об`єктивно не залежали від нього, а надані копії не є належними доказами в розумінні статті 77 ЦПК України, оскільки апеляційний суд не може пересвідчитися у достовірності цих копій їх оригіналам.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Рибіна І. В., просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Петрушенська І. Р., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, повернення земельної ділянки, визнання недійсними правочинів та скасування державної реєстрації права власності на майно скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень. Заявник зазначає, що апеляційним судом не враховано правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 21-1457а15, від 10 лютого 2015 року у справі

№ 21-535а14, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14, у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 369/8107/15-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 685/1537/17-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 127/11492/16-ц, від 20 серпня 2020 року у справі № 638/6655/16-ц, від 31 травня 2021 року у справі № 308/2974/15-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду

від 22 квітня 2019 року у справі № 369/3043/17-ц (провадження

№ 14-156цс19).

Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, всупереч статей 53 54 128 130 ЦПК України, проігнорував заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Вектор-Д» (далі - ТОВ «Вектор-Д») про вступ у справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача. Заявник посилається на те, що відповідно до рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 червня 1994 року № 588 та відповіді Управління житлово-комунального господарства Комунального підприємства «Житлове господарство Кіровського району» Дніпропетровської міської ради від 30 березня 2015 року № 10/28 житловий будинок АДРЕСА_1 належить ТОВ «Вектор-Д» на підставі договору від 28 вересня 1994 року № 33/Н, укладеного між комітетом комунальної власності Дніпропетровської міської ради та ТОВ «Вектор-Д». Таким чином, на думку заявника, при постановленні рішення у справі про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом її повернення можуть змінитись права ТОВ «Вектор-Д» у результаті винесеного рішення.

Крім того, заявник вказує на неправильне застосування апеляційним судом статей 16 376 386 391 ЦК України, статті 42 79-1 ЗК України, зокрема, на ненадання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження належності права власності або користування спірною земельною ділянкою.

Заявник звертає увагу на те, що до складу будинку, розташованому на спірній земельній ділянці входить чотири житлових будинки (літ. А-2, Г-1, В-2, П-2) та один нежитловий будинок (літ. О-2), побудованих (згідно з планом МБТІ) до 1917 року. На час набуття права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на підставі правочинів на спірні будівлі у нього були всі необхідні документи та комплекс прав на відчуження майна.

Апеляційний суд помилково вказав, що приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є. було засвідчено вірність копії випису від 13 жовтня 1922 року з актів земельної реєстрації на земельну дільницю в АДРЕСА_1 в межах, що зазначені в планах з копії, а не оригіналу цього документа. Цей випис підтверджує, що спірна земельна ділянка була надана у користування під садибу Дніпропетровським Міськкомунгоспом 13 жовтня 1922 року, тобто будівництво здійснено на земельній ділянці, яка була відведена для цієї мети.

Заявник у касаційній скарзі вказує на те, що до спірних правовідносин в частині витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, предметом безпосереднього регулювання якого є втручання держави у право володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Не погоджується заявник із висновком апеляційного суду щодо статусу спірних будівель - самочинне будівництво. При цьому вказує, що немає жодного судового рішення в якому у резолютивній частині визнано нерухоме спірне майно самочинним будівництвом. З урахуванням усталеної практики заявник звертає увагу на те, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття усіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Вказує, що на місці розташування спірних будівель згідно зі схемами-планами станом на січень 1955 року були встановлені сім гаражів.

Доводи інших учасників справи

Позивач Дніпровська міська рада подала до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просила оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими, а касаційну скаргу - без задоволення.

Вказувала, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 20 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року, у справі 2-1458/11 за позовом ОСОБА_2 до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення літ. О-2 та житловий будинок літ. П-2, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 встановлено, що будинок АДРЕСА_1 за цією адресою є багатоквартирним будинком, який належить Дніпропетровській міській раді, що є встановленим фактом і не підлягає доказуванню. Віднесення спірних будівель до самочинного будівництва встановлено вказаними рішеннями.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Рибіна І. В., подана до Верховного Суду 07 вересня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що будинок АДРЕСА_1 є багатоквартирним і належить Дніпропетровській міській раді. ОСОБА_2 належать квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 у цьому будинку.

У 2010 році ОСОБА_2 у дворі цього будинку, на належній територіальній громаді земельній ділянці, самочинно побудував нежитлове приміщення літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м, житловий будинок літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м.

27 грудня 2010 року ОСОБА_2 звернувся до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності на вказане самочинне майно (цивільна справа № 2-1458/2011).

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2011 року визнано за ОСОБА_2 без акта введення в експлуатацію право власності на нежитлове приміщення літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м, житловий будинок літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

25 липня 2011 року Кіровським районним судом м. Дніпропетровська у цивільній справі №2-1458/2011 за позовом ОСОБА_2 до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності на самочинне майно було ухвалене додаткове рішення, яким суд анулював право власності Дніпропетровської міської ради на нежитлові будівлі літ. Ж, З, М-1 та виключив відповідний реєстраційний запис з реєстрової книги Комунального підприємства «Дніпропетровське МБТІ» Дніпропетровської обласної ради.

05 серпня 2011 року право власності ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно було зареєстровано у Комунальному підприємстві «Дніпропетровське МБТІ» Дніпропетровської обласної ради.

12 вересня 2014 року за заявою ОСОБА_2 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р. було ухвалене рішення про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на житловий будинок літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

12 вересня 2014 року за заявою ОСОБА_2 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р. було ухвалене рішення про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

12 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким остання отримала в дар 1/2 частину житлового будинку літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Того ж дня між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким остання отримала в якості дарунку іншу 1/2 частину цього житлового будинку.

12 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким остання отримала в дар 1/2 частину нежитлової будівлі літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 .

Того ж дня між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким остання отримання в якості дарунку іншу 1/2 частину зазначеної нежитлової будівлі.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2014 року у справі № 2-1458/11 за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 скасоване рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2011 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 липня 2011 року, відмовлено ОСОБА_2 у позові.

Судом апеляційної інстанції у цій справі встановлено, що спірне нерухоме майно є самочинним, до експлуатації не прийнято, в установленому порядку не зареєстровано, земельна ділянка під забудоване нерухоме майно

у встановленому порядку позивачеві не надавалась.

13 листопада 2014 року ТОВ «ПРОК-К» реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 (індексний №29442864). Підставою для видачі свідоцтва став акт приймання-передачі нерухомого майна від 16 жовтня 2014 року, згідно з яким ОСОБА_3 передала ТОВ «ПРОК-К» нерухоме майно як внесок до статутного капіталу ТОВ «ПРОК-К».

Того ж дня ТОВ «ПРОК-К» реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 (індексний №29412956). Підставою для видачі свідоцтва став акт приймання-передачі нерухомого майна від 16 жовтня 2014 року, згідно з яким ОСОБА_3 передала ТОВ «ПРОК-К» нерухоме майно як внесок до статутного капіталу ТОВ «ПРОК-К».

Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року касаційна скарга ОСОБА_2 відхилена та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2014 року залишене без змін.

16 липня 2015 року ОСОБА_1 реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. м, на АДРЕСА_1 (індексний №40768153). Підставою для видачі свідоцтва став акт передачі-приймання нерухомого майна від 24 лютого 2015 року, згідно з яким ТОВ «ПРОК-К» передало ОСОБА_1 нерухоме майно як компенсацію її частки у статутному капіталі ТОВ «ПРОК-К» у зв`язку з її виходом зі складу засновників (учасників).

17 липня 2015 року ОСОБА_1 реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м на АДРЕСА_1 (індексний №40781989). Підставою для видачі свідоцтва став акт передачі-приймання нерухомого майна від 24 лютого 2015 року, згідно з яким ТОВ «ПРОК-К» передало ОСОБА_1 нерухоме майно як компенсацію її частки у статутному капіталі ТОВ «ПРОК-К» у зв`язку з її виходом зі складу засновників (учасників).

28 липня 2016 року комісією управління правового забезпечення Дніпропетровської міської ради за результатами обстеження спірної земельної ділянки було складено акт № 7/31-0716, згідно з яким на земельній ділянці розташований фундамент, двоповерхові капітальні будівлі з ґанками та двоповерхова капітальна будівля з одноповерховою капітальною прибудовою. Правовстановлюючі документи на вказані об`єкти відсутні.

На час ухвалення рішення судами попередніх інстанцій право власності на спірні об`єкти нерухомості у цілому зареєстровано за ОСОБА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договорів, свідоцтв про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації прав власності на майно

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статей 3 15 16 ЦК України правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Предметом цього спору, зокрема, є вимога позивача про визнання договорів недійсними.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює наслідків, крім пов`язаних з його недійсністю (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (постанови від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).

Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладання правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року № 910/3372/19.

Оцінивши спірні правочини, суди першої та апеляційної інстанції встановили, що у матеріалах справи наявні докази їхньої невідповідності нормам чинного законодавства.

З огляду на це суди дійшли обґрунтованого висновку, що задоволення таких вимог призведе до відновлення порушеного права територіальної громади міста Дніпра в особі Ради.

Крім того, процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав на час виникнення спірних правовідносин визначав Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (далі - Порядок).

За змістом статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Згідно з пунктом 37 Порядку рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

У постанові Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 915/1844/18 зазначено, що «як підставно зазначили суди попередніх інстанцій, свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких, згідно зі статтею 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», провадиться державна реєстрація права власності, яке вони посвідчують, а визнання недійсним і скасування свідоцтв про право власності на майно має на меті захист прав позивача на земельну ділянку, на якій це майно розміщене з порушенням положень закону. За наведених мотивів суд відхиляє посилання на неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права».

Аналогічний за змістом правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі №361/953/16-ц (провадження № 61-3847св19), від 02 червня 2021 року у справі № 351/1317/18 (провадження № 61-16345св20).

Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсними договорів купівлі-продажу та свідоцтв про право власності є належним.

Вирішуючи спір щодо визнання недійсними свідоцтв про право власності ОСОБА_1 на спірні об`єкти нерухомості та скасування державної реєстрації такого права, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в цій частині на підставі встановлених обставин та наданих сторонами доказів.

Щодо позовних вимог про повернення земельної ділянки

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ «Землі України» ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.

Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

Судами встановлено, що спірна земельна ділянка під спірними об`єктами нерухомості знаходиться в межах населеного пункту, належить до комунальної форми власності і розпоряджається такою ділянкою Дніпровська міська рада.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Згідно статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Судами встановлено, що Дніпровською міською радою не приймалось жодних рішень з приводу надання відповідачам земельної ділянки на АДРЕСА_1 для будь-яких цілей.

У справі, яка переглядається Дніпровська міська рада звернулась до суду з позовом, серед іншого, про повернення земельної ділянки із приведенням цієї земельної ділянки у попередній стан шляхом знесення самочинно збудованих будівель.

Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частина третя).

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правовідносини та правопорушення.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав власника розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Отже, у разі доведеності факту самовільного зайняття його земельної ділянки та розміщення на ній самочинного будівництва, позивач не позбавлений можливості захищати свої права у спосіб, який відповідатиме положенням статей 376 391 ЦК України і статей 152 212 ЗК України, зокрема вимагати усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва, звільнення земельної ділянки та приведення її у попередній стан.

Згідно зі статтею 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Частиною п`ятою статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Отже, чинним законодавством для спірних правовідносин визначено єдину підставу для набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, яка, як вбачається із встановлених судами обставин справи, не настала.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Частинами першою - другою статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин встановлено, що замовник має право виконувати будівельні роботи після: 1) подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об`єктів будівництва, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються Кабінетом Міністрів України; 2) реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання будівельних робіт - щодо об`єктів будівництва, що належать до I-III категорій складності; 3) видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об`єктів будівництва, що належать до IV і V категорій складності. Зазначені у частині першій цієї статті документи, що надають право на виконання будівельних робіт, є чинними до завершення будівництва.

Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Відтак, визначено, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19), постанова Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 569/21350/18 (провадження № 61-22552св19)).

Встановивши, на підставі фактичних обставин справи та належної оцінки доказів, що житловий будинок літ. П-2 загальною площею 187,8 кв. м, житловою площею 38,9 кв. мта нежитлова будівля літ. О-2 загальною площею 204,1 кв. м, розміщених по АДРЕСА_1 на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети та без відповідних дозвільних документів, за що первісного власника було притягнуто до адміністративної відповідальності, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині, оскільки відповідач ОСОБА_2 здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці, яка належить до земель Дніпровської міської ради, що не породжує права власності й свідчить про відсутність підстав для реєстрації відомостей про об`єкт нерухомості.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Доводи заявника, наведені у касаційній скарзі, про залишення судами поза увагою наявності у резолютивній частині судових рішень посилання щодо визнання факту самочинного будівництва спірних будівель є необґрунтованими, оскільки рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2014 року у справі № 2-1458/11 такий факт встановлений, а отже не підлягає доказуванню у інший спосіб.

Аргументи заявника, що апеляційний суд, всупереч статей 53 54 128 130 ЦПК України, проігнорував заяву ТОВ «Вектор-Д» про вступ у справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача не заслуговують на увагу, оскільки ані товариством, ані іншими учасниками справи не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що цей спір може вплинути на права та інтереси

ТОВ «Вектор-Д». Фактично предметом спору є земельна ділянка, яка належить територіальній громаді міста Дніпро та в інтересах якої виступає позивач. Належність спірної земельної ділянки ТОВ «Вектор-Д» не встановлено.

Верховний Суд у постанові від 02 грудня 2020 року у цій справі послався на те, що апеляційний суд при попередньому перегляді оскарженого рішення суду першої інстанції, в порушення вимог статті 89, пункту 2 частини четвертої статті 265, частини другої статті 367 ЦПК України, в своєму рішенні, вирішуючи питання щодо належності спірної земельної ділянки, послався на карти володіння денаціоналізованим нерухомим майном від 13 жовтня 1922 року, випис із актів земельної реєстрації на земельну дільницю в місті Дніпропетровську від 1932 року, долучених до справи, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції, а були додані ОСОБА_2 до його додаткових пояснень в суді апеляційної інстанції (а. с. 108 - 114, том 4). Клопотання про долучення до справи копій зазначених документів ОСОБА_2 не заявлялось і це питання судом апеляційної інстанції не вирішувалось.

На виконання вказівок Верховного Суду апеляційний суд, перевіряючи доводи заявника в цій частині, відхилив їх та обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_2 був обізнаний щодо існування вказаних документів на час розгляду справи в суді першої інстанції, мав їх та не залучив до ухвалення рішення у справі. При цьому апеляційний суд також зауважив, що заявник не обґрунтував належними доказами неможливості їхнього неподання з причин, що об`єктивно не залежали від нього, а надані копії не є належними доказами в розумінні статті 77 ЦПК України, оскільки апеляційний суд не може пересвідчитися у достовірності цих копій їхнім оригіналам.

Відтак доводи заявника про те, що будівництво спірних будівель здійснено на земельній ділянці, яка була відведена для цієї мети з посиланням на карти володіння денаціоналізованим нерухомим майном від 13 жовтня 1922 року, випис із актів земельної реєстрації на земельну дільницю в місті Дніпропетровську від 1932 року є необґрунтованими.

ОСОБА_2 , звертаючись з касаційною скаргою та обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження судових рішень у справі, посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 21-1457а15, від 10 лютого 2015 року у справі № 21-535а14, від 19 листопада 2014 року у справі

№ 6-180цс14, у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 369/8107/15-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 685/1537/17-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 127/11492/16-ц, від 20 серпня 2020 року у справі № 638/6655/16-ц, від 31 травня 2021 року у справі № 308/2974/15-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 369/3043/17-ц (провадження № 14-156цс19).

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Подібні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 904/1145/19, від 04 червня 2020 року у справі № 904/1923/19.

Посилаючись на неврахування судами правових висновків, викладених Верховним Судом України у постанові від 10 лютого 2015 року у справі

№ 21-535а14, від 04 листопада 2015 року № 21-1457а15, заявник вказував на те, що у цій справі та у справі, яка переглядається, вбачається подібність правовідносин, зокрема, ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Зі змісту цих постанов Верховного Суду у постанові від 10 лютого 2015 року у справі № 21-535а14, від 04 листопада 2015 року № 21-1457а15 вбачається, що позови подані про скасування рішень органу владних повноважень, в той час як у справі, що переглядається оспорюються правочини, укладені між фізичними особами, а також вирішується питання щодо повернення земельної ділянки.Відтак підстави позову є інші, що виключає подібність правовідносин. До того ж правильність застосування статті 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у справі, що переглядається не перевіряється, оскільки не стосується предмету спору.

Також, посилаючись на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 369/3043/17 (провадження № 14-156цс19) заявник звертає увагу на те, що у цій справі та у справі, яка переглядається, вбачається подібність правовідносин, зокрема, вирішуючи питання про знесення нерухомого майна, суди в кожному випадку з`ясовують, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню, чи не вплине знесення окремих конструктивних елементів будинку на його міцність і безпечність.

Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження у цій справі, виходила з того, що цей спір не пов`язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб`єкта владних повноважень (органу державного архітектурно-будівельного контролю), який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об`єктів містобудування. Справа за позовом такого суб`єкта належить до компетенції адміністративних судів, що також виключає подібність правовідносин.

Щодо постанови Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14, яка також неодноразово була підтримана Верховним Судом, зокрема у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16-ц (провадження № 61-663св18), від 24 липня 2019 року у справі № 369/8107/15ц (провадження № 61-30914св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 685/1537/17-ц (провадження № 61-13076св19), від 10 червня 2020 року у справі № 127/11492/16-ц (провадження № 61-40353св18), від 27 січня 2021 року у справі № 308/8116/13-ц, крім того постанови Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 638/6655/16-ц (провадження № 61-6540св19), від 22 квітня 2019 року у справі № 308/2974/15 (провадження № 61-7135св20), на які заявник посилається, вказуючи на подібність правовідносин, зазначено, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. У кожній із цих справ, судами розглянуті спори, де встановлені інші фактичні обставини справи, ніж у цій справі, яка переглядається, різні за змістом позовні вимоги, стосуються різного майна, у вказаних справах різне матеріально-правове обґрунтування позову. У справі, яка переглядається судами встановлено, що залишення спірних будівель не знесеними суперечить суспільним інтересам та порушує права інших осіб, а отже захист порушеного права територіальної громади можливий лише у такий спосіб як знесення.

Таким чином, суд касаційної інстанції відхиляє помилкові доводи заявника про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі

№ 6-180цс14, постановах Верховного Суду, зокрема: від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16-ц (провадження № 61-663св18), від 24 липня 2019 року у справі № 369/8107/15-ц (провадження № 61-30914св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 685/1537/17-ц (провадження

№ 61-13076св19), від 10 червня 2020 року у справі № 127/11492/16-ц (провадження № 61-40353св18), від 27 січня 2021 року у справі № 308/8116/13-ц, оскільки вважає, що ця справа є відмінною від справи, яка переглядається, за істотними правовими ознаками, отже, ці справи не є подібними.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «The former king of Greece and others v. Greece» (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження

№ 14-256цс18).

Крім того, ЄСПЛ у рішенні «Брайловська проти України» (Braylovska v. Ukraine) встановив, що відбулося «позбавлення майна» у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зазначив, що, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення. Суд наголосив, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення майна має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись «в інтересах суспільства» та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (рішення ЄСПЛ у справі «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції («на умовах, передбачених законом») полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy)). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece)). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy)).

Право органу місцевого самоврядування, який діє в інтересах територіальної громади звільнити земельну ділянку від самочинно збудованих будівель з огляду на доведену незаконність і безпідставність набуття відповідачами права власності на ці будівлі становить пропорційне втручання у право власності ОСОБА_1 з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції встановив, що порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача немає, і захід втручання у право володіння відповідача шляхом повернення земельної ділянки у попередній стан, що існував до самочинного будівництва є пропорційним визначеній меті. Судами встановлено, що будівництво спірних будівель здійснювалось з порушенням вимог, встановлених законами України та окремих підзаконних актів. ОСОБА_2 , а також наступні власники спірних будівель, не набули право власності на ці будівлі у встановленому законом порядку, а відтак доводи касаційної скарги про втручання в мирне володіння майном не заслуговують на увагу.

Інші доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для відмови у позові в повному обсязі є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції, у нескасованій частині та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суди ухвалили судові рішення у вказаній частині з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтям и 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Рибіна Ірина Володимирівна залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 січня 2018 року, у нескасованій частині, та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк