Постанова

Іменем України

06 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 203/6083/16-ц

провадження № 61-6862св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності, припинення іпотеки.

Позов обґрунтовано тим, що 04 квітня 2002 року позивач за договором купівлі-продажу придбав нежитлові приміщення №№ 71-75 у будинку літ. А-5, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . 18 вересня 2003 року та 13 вересня 2004 року між позивачем та відповідачем укладені договори купівлі-продажу, за якими остання придбала вказане нерухоме майно. 08 червня 2006 року рішенням Господарського суду Дніпропетровської області договори купівлі-продажу від 18 вересня 2003 року та 13 вересня 2004 року визнані недійсними. У жовтні 2016 року позивач дізнався про те, що його право на спірне майно обмежене іпотекою. Підстава виникнення іпотеки - договір застави майнових прав від 19 вересня 2003 року, укладений між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»). Вказаний договір укладений з порушенням приписів законодавства, оскільки на час його укладення ОСОБА_2 була обізнана про визнання судом недійсними договорів купівлі-продажу від 18 вересня 2003 року та 13 вересня 2004 року. Крім того, на час укладення договору застави закон вимагав для нього обов`язкову нотаріальну форму, проте його було укладено у простій письмовій формі. Викладені обставини стали причиною звернення позивача до суду з позовом про усунення йому перешкод у розпорядженні спірним майном, припинення іпотеки.

У квітні 2017 року позивач уточнив заявлений позов, пред`явивши його також і до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк»), і просив визнати недійсним договір застави від 19 вересня 2003 року та припинити іпотеку спірного нерухомого майна.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір застави майнових прав від 19 вересня 2003 року № DNG0GO03203994 (на нерухомість), укладений між ОСОБА_2 та ЗАТ АБ «ПриватБанк». У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію судових витрат у сумі 275,60 грн. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 компенсацію судових витрат у сумі 275,60 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у сумі 275,60 грн. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у сумі 275,60 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що аналіз змісту пункту 2 договору застави свідчить про те, що його предметом стало не тільки право вимоги, але й право власності ОСОБА_2 на спірні об`єкти нерухомого майна, що у розумінні статті 184 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК 1963 року), статті 13 Закону України «Про заставу» обумовило дотримання його сторонами обов`язкової нотаріальної форми. Цієї вимоги матеріального закону сторонами договору застави майнових прав від 19 вересня 2003 року № DNG0GO03203994 дотримано не було, що є безумовною підставою для визнання його недійсним у судовому порядку. Позивач, звернувшись із позовом про припинення іпотеки, не виклав у ньому жодних доводів, які стосуються цих правовідносин, а також не зазначив жодних правових підстав для задоволення позову, а тому в цій частині позов, на думку суду першої інстанції, задоволенню не підлягає.

АТ КБ «ПриватБанк» оскаржило рішення суду першої інстанції в задоволеній частині в апеляційному порядку, просило його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання договору застави недійсним, в іншій частині вирішення позовних вимог про припинення іпотеки - залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2020 року скасовано в частині задоволення позовної вимоги щодо визнання недійсним договору застави майнових прав від 19 вересня 2003 року. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним договору застави майнових прав відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 960,00 грн.

Апеляційний суд, приймаючи свою постанову, вказав, що, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи недійсним договір застави, районний суд керувався статтею 184 ЦК 1963 року, з посиланням на обов`язковість нотаріального посвідчення такого договору, проте дана стаття ЦК виключена на підставі Закону України від 05 травня 1993 року № 3179-12, тобто на момент укладення спірного договору застави стаття 184 ЦК 1963 року втратила чинність. На вказане, як зазначив апеляційний суд, суд першої інстанції уваги не звернув, вирішуючи спір по суті позовних вимог, не визначився належним чином із характером спірних правовідносин, не надав належної оцінки наявним у справі доказам та застосував норми права, які втратили чинність, порушивши норми матеріального та процесуального закону, дійшовши помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою (у травні 2021 року - касаційною скаргою у новій редакції на виконання ухвали Верховного Суду від 13 травня 2021 року) на постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову в частині задоволення апеляційної скарги банка скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору застави.

Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає, що судом апеляційної інстанції не застосовано норми статей 13, 14 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу» у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, а також положення статей 47 48 ЦК 1963 року, щодо питання застосування яких відсутній висновок Верховного Суду (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що при ухваленні свого рішення суд першої інстанції посилався і на інші норми права (не тільки норму статті 184 ЦК 1963 року, що втратила чинність), на яких ґрунтувався його висновок про задоволення позовної вимоги щодо визнання недійсним договору застави майнових прав, зокрема при обґрунтуванні свого рішення суд першої інстанції посилався не лише на статтю 184 ЦК 1963 року як на спеціальну норму, а й статті 13, 14 Закону України «Про заставу» як на закон, який вимагав нотаріального посвідчення договору застави нерухомого майна, а також на статтю 47 ЦК 1963 року, згідно з якою нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі, а недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. На переконання позивача, суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення в частині визнання недійсним договору застави майнових прав, проте при його ухваленні серед інших норм матеріального права, на яких ґрунтувалось це рішення, помилково зазначив і статтю 184 ЦК 1963 року, яка втратила чинність.

Станом на дату розгляду справи до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2021 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 13 травня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 203/6083/16-ц із Кіровського районного суду м. Дніпропетровська та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2021 року матеріали справи № 203/6083/16-ц надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

З огляду на зміст та прохальну частину касаційної скарги на постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року перегляд справи в порядку касаційного провадження здійснюється Верховним Судом лише в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору застави майнових прав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду (в оскаржуваній частині) - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом апеляційної інстанціївстановлено, що 04 квітня 2002 року між позивачем та Управлінням майном спільної власності територіальних громад області укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким позивач придбав нежитлове підвальне приміщення в житловому будинку літ. А-5 (№ 71 поз. 1-8, № 72 поз. 1-9, № 73 поз. 1-5, № 74 поз. 1-33, № 75 поз. 1-27; ХХVI-1, ХХVIІ-1, ХХVIІІ-1, ХХIХ-1, ХХХ-1; загальна площа - 810,3 кв. м; у загальному користуванні приміщення першого поверху І-1, VI-1, ХI-1, ХVI-1, ХХI-1), розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кухтіною В. В. і зареєстрований у реєстрі за № 2108.

08 квітня 2002 року право власності позивача на придбане майно зареєстроване у встановленому законом порядку.

18 вересня 2003 року між позивачем та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу приміщень, за яким відповідач придбала нежитлове підвальне приміщення в житловому будинку літ. А-5 (№ 74 поз. 17, загальна площа - 56,6 кв. м; № 75 поз. 1-27, загальна площа - 170,3 кв. м; сходова клітка ХХХ-1, загальна площа - 14,6 кв. м), розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. і зареєстрований у реєстрі за № 3987.

Того ж дня між позивачем та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу приміщень, за яким відповідач придбала нежитлове підвальне приміщення в житловому будинку літ. А-5 (№ 71 поз. 1-8, загальна площа - 81,4 кв. м; сходова клітка ХХVI-1, загальна площа - 14,6 кв. м; № 72 поз. 1-9, загальна площа - 103,1 кв. м; № 73 поз. 1-5, загальна площа - 69,5 кв. м; сходова клітка ХХVII-1, загальна площа - 14,6 кв. м; № 74 поз. 1-16, 18, 32-33, загальна площа - 179,5 кв. м; сходова клітка ХХVIІІ-1, загальна площа - 14,6 кв. м; у загальному користуванні 1-1, загальна площа - 3,3 кв. м; V1-1, загальна площа - 3,1 кв. м; Х1-1, загальна площа - 3,1 кв. м), розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. і зареєстрований у реєстрі за № 3991.

19 вересня 2003 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») укладений договір застави майнових прав № DNG0GO03203994 (на нерухомість), за яким ОСОБА_2 на забезпечення кредитних зобов`язань передала в заставу права вимоги передачі їй спірних нежитлових приміщень. Договір укладено у простій письмовій формі.

13 вересня 2004 року між позивачем та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу приміщення, за яким відповідач придбала нежитлове підвальне приміщення в житловому будинку літ. А-5 (№ 74 поз. 19-31, ХХІХ-1 загальною площею 91,5 кв. м; у загальному користуванні приміщення першого поверху ХVI-1 загальною площею 3,3 кв. м), розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. і зареєстрований у реєстрі за № 3881.

30 березня 2005 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бунякіною О. В. за заявою ПАТ КБ «ПриватБанк» до Державного реєстру Іпотек внесено відомості про іпотеку та відповідне обтяження на підставі договору застави майнових прав від 19 вересня 2003 року № DNG0GO03203994.

08 червня 2006 року рішенням Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 8/122 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Марінекс» про визнання правочинів недійсними, визнання права власності договори купівлі-продажу від 18 вересня 2003 року та від 13 вересня 2004 року визнані недійсними, за ОСОБА_1 - визнано право власності на спірне нерухоме майно. При цьому ОСОБА_2 визнала позов повністю. Рішення набрало законної сили 19 червня 2006 року.

08 лютого 2012 року Кіровським районним судом м. Дніпропетровська у цивільній справі № 2-420/2011 ухвалене рішення, яким суд, серед іншого, визнав право ПАТ КБ «ПриватБанк» на звернення стягнення на спірне нерухоме майно на підставі договору застави майнових прав від 19 вересня 2003 року № DNG0GO03203994. У цій частині рішення набрало законної сили.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно зі статтею 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, що набрав чинності 01 січня 2004 року ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу» (тут і далі - у редакції, чинній станом на дату укладення спірного договору застави майнових прав) предметом застави можуть бути майно та майнові права.

Застава - це спосіб забезпечення зобов`язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами (стаття 1 Закону України «Про заставу»).

Форма договору застави урегульована статтею 13 Закону України «Про заставу», зокрема договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об`єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцезнаходженням нерухомого майна, договору застави транспортних засобів та космічних об`єктів - за місцем реєстрації цих засобів та об`єктів. Законодавством України може бути передбачено й інші випадки нотаріального посвідчення договору застави. Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в тих випадках, коли це є не обов`язковим в силу законодавства України, але на цьому наполягає одна із сторін. Норми цієї статті не поширюються на право податкової застави, що регулюється податковим законодавством.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про заставу» недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України.

Згідно з частиною першою статті 49 «Про заставу» заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги по зобов`язаннях, в яких він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.

Стаття 184 («Зміст і форма договору застави», що містила положення про те, що договір застави повинен бути укладений у письмовій формі, договір застави жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений з накладенням заборони (арешту) на жилий будинок, а недодержання правил цієї статті тягне недійсність договору застави) виключена з ЦК 1963 року на підставі Закону України від 05 травня 1993 року № 3179-12 «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності 22 червня 1993 року, у зв`язку з прийняттям Закону України «Про заставу», тобто ще до дати підписання спірного договору застави.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що суд першої інстанції застосував закон, який не підлягає застосуванню, до спірного договору застави майнових прав, укладеного 19 вересня 2003 року.

У свою чергу, укладаючи 19 вересня 2003 року спірний договір застави майнових прав № DNG0GO03203994 (на нерухомість), ОСОБА_2 (заставодавець) та ЗАТ КБ «ПриватБанк» (заставодержатель) погодили у його пункті 2, що у забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором заставодавець надає в заставу право вимоги передачі йому нежитлового приміщення в житловому будинку на АДРЕСА_1 , а також інших прав за нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу від 18 вересня 2003 року.

Отже, предметом спірного договору застави не є безпосередньо об`єкти нерухомого майна, передача в заставу яких згідно із діючим на той час законодавством потребувала нотаріальної форми посвідчення договорів застави, а тому підписання сторонами 19 вересня 2003 року спірного договору застави майнових прав у простій письмовій формі не порушувало установлений порядок та не може бути підставою для визнання його недійсним із цих підстав.

При цьому в межах справи № 2-420/11 Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ТОВ ФК «Грант», ТОВ «Агробудспецінвест», ТОВ «Марінекс», третя особа - арбітражний керуючий Глядченко В. М., про застосування наслідків нікчемності правочину, визнання права на звернення стягнення на нерухоме майно, звернення стягнення на нерухоме майно шляхом визнання на нього права власності залишив без змін рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 лютого 2012 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2019 року в частині задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання права на звернення стягнення на нерухоме майно на підставі укладеного між банком та ОСОБА_2 договору застави майнових прав від 19 вересня 2003 року (а. с. 137-152 т. 1)

Зазначеним спростовуються доводи касаційної скарги про необхідність застосування апеляційним судом до спірних правовідносин статей 13, 14 Закону України «Про заставу», що регламентують обов`язковість нотаріального посвідчення договору застави нерухомого майна. Оскільки положення статей 47 (обов`язковість нотаріальної форми і наслідки її недодержання), 48 (недійсність угоди, яка не відповідає вимогам закону) ЦК 1963 року не є релевантними в контексті фактичних обставин справи, що переглядається, тому посилання заявника в касаційній скарзі про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання їх застосування не підлягають розгляду.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням, чи зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Постанова суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, підстав для її зміни чи скасування не вбачається.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Оскаржувана постанова (в оскаржуваній частині) відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду (в оскаржуваній частині) - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року (в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору застави майнових прав) залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик