Постанова

Іменем України

03 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 203/6896/14-ц

провадження № 61-930св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 19 лютого 1999 року між сторонами було укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав грошові кошти в сумі 200 000 грн, зобов`язавшись повернути їх за вимогою разом з відсотками, розмір яких дорівнює 6 % суми позики за кожен місяць користування. Відповідач не виконав свої зобов`язання за укладеним договором.

ОСОБА_1 просив стягнути із ОСОБА_2 :

суму позики в розмірі 200 000 грн;

відсотки в розмірі 2 256 000 грн;

судові витрати в сумі 3 654 грн.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Заочним рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 лютого 2015 року у складі судді: Католікяна М. О., позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 19 лютого 1999 року в сумі 2 456 000 грн (200 000 грн - основна заборгованість, 2 256 000 грн - відсотки), компенсацію судових витрат у сумі 3 654 грн, разом - 2 459 654 грн.

Ухвалою Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 15 грудня 2016 року у складі судді: Католікяна М. О., заочне рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 лютого 2015 року скасовано та призначено справу до розгляду у судовому засіданні.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2018 року в складі судді: Католікяна М. О., позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 19 лютого 1999 року в сумі 1 760 000 грн (200 000 грн - основна заборгованість, 1 560 000 грн - проценти), компенсацію судових витрат у сумі 3654,00 грн, разом 1 763 654 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за договором позики позивач передав відповідачеві 200 000 грн, що підтверджується розпискою, яка містить найменування сторін, а також суму позики, що була передана. Згідно частини першої статті 165 ЦК УРСР 1963 року якщо строк виконання зобов`язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України визначено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Оскільки спірні цивільні відносини між сторонами виникли до набрання чинності ЦК України, але продовжують існувати після набрання ним чинності, до цих відносин необхідно застосовувати приписи ЦК України. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Укладеним між сторонами договором позики строк її повернення встановлений не був, тому позика має бути повернена відповідачем протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позивачем вимоги про це. Оскільки відповідач добровільно не повернув суму позики протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позивачем вимоги про це, позов у частині стягнення позичених коштів підлягає задоволенню.

Суд першої інстанції вказав, що відповідно до статті 170 ЦК УРСР 1963 року проценти по грошових та інших зобов`язаннях не допускаються, за винятком операцій кредитних установ, зобов`язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі. Можливість визначення сторонами будь-якого договору процентів виникла лише 01 січня 2004 року з набранням чинності ЦК України. Згідно з абзацом 1 частини першої статті 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Договором позики передбачено, що розмір процентів за користування позикою становить 6 % суми позики за кожен місяць користування коштами. Тому правила щодо процентів, у розумінні пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, підлягають застосуванню судом винятково щодо правовідносин, що тривають від 01 січня 2004 року і дотепер. Таким чином, сума процентів за користування позикою складає 1 560 000 грн, згідно з наступним розрахунком: (200 000,00 х 6 %) х 130 = 1 560 000 грн, де 200 000 - сума позики; 130 - кількість місяців за період від 01 січня 2004 року по 30 жовтня 2014 року. Тому сума боргу з урахуванням процентів за користування позикою, яка підлягає стягненню, складає 1 760 000 грн. У задоволенні інших позовних вимог необхідно відмовити.

Доводи відповідача про застосування позовної давності суд першої інстанції відхилив, оскільки, зважаючи на невизначення сторонами строку виконання зобов`язання, вона почала свій перебіг лише після пред`явлення позивачем 29 липня 2014 року письмової вимоги про повернення коштів.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове, яким частково задоволені позовні вимоги.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 19 лютого 1999 року в розмірі 200 000 грн, в частині стягнення процентів відмовлено у повному обсязі.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до частини першої статті 374 ЦК УРСР 1963 року, який був чинним на час укладення договору позики від 19 лютого 1999 року, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Згідно частини першої статті 165 ЦК УРСР 1963 року якщо строк виконання зобов`язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. Проценти по грошових та інших зобов`язаннях не допускаються, за винятком операцій кредитних установ, зобов`язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі (стаття 170 ЦК УРСР 1963 року). У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, що набрав чинності з 01 січня 2004 року, встановлено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Відповідно до частини першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Апеляційний суд вказав, що встановивши факт укладення 19 лютого 1999 року між сторонами договору позики, враховувавши недоведеність відповідачем факту повернення позивачу суми позики, колегія суддів зробила висновок про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 19 лютого 1999 року в розмірі 200 000 грн. Оскільки за чинним на час укладення сторонами договору позики від 19 лютого 1999 року законодавством, встановлення процентів по грошових зобов`язаннях між фізичними особами не допускалось, а тому обов`язок ОСОБА_2 за договором позики сплатити 6 % від суми позики за кожен місяць користування не виник і не продовжує існувати з набранням чинності 01 січня 2004 року ЦК України. Таким чином відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача процентів за договором позики в розмірі 2 256 000 грн. З письмовою вимогою про повернення суми позики позивач звернувся 30 липня 2014 року, в якій встановив строк повернення позики не пізніше 29 серпня 2014 року. З позовом ОСОБА_1 звернувся 31 жовтня 2014 року, що підтверджується відбитком штампу вхідної кореспонденції місцевого суду на першому аркуші позовної заяви. Оскільки укладеним між сторонами договором позики строк її повернення встановлений не був, то позовна давність не пропущена.

Аргументи учасників справи

У січні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції порушив статтю 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та частину четверту статті 263 ЦПК України, відступивши від практики Верховного Суду, та неправильно застосував пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. Висновок апеляційного суду про те, що обов`язок відповідача щодо сплати процентів за договором позики за користування позикою не виник, а тому не продовжує існувати з набранням чинності 01 січня 2004 року ЦК України є необґрунтованим. Строк виконання договором позики не встановлений. У вимозі про повернення позики від 10 липня 2014 року встановлений строк повернення - не пізніше 29 серпня 2014 року. Право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики (постанова Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 390/1875/16-ц). Тому позивач мав право на нарахування процентів, визначених договором позики, до 29 серпня 2014 року, тобто, на момент дії норм ЦК України 2003 року. На момент пред`явлення вимоги боржнику діяти норми ЦК України, тобто, правовідносини між сторонами продовжили існувати після набрання чинності ЦК України. Суд апеляційної інстанції не врахував висновок Верховного Суду України, викладений у рішенні від 14 квітня 2010 року у справі № 6-3465св10;

апеляційний суд порушив норми процесуального права щодо поновлення строку на апеляційне оскарження, оскільки відсутні поважні причини пропуску строку. Відповідач змінив адресу реєстрації та проживання, проте заяву щодо зміни адреси проживання не надав, що є зловживанням процесуальними правами. Представники відповідача отримали повістку про судове засідання, призначене на 07 листопада 2018 року. Копія судового рішення була направлена на адресу відповідача, яка містилась у матеріалах справи. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 0870/8014/12). Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова суду апеляційної інстанції оскаржується лише у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за договором позики за період від 01 січня 2004 року по 30 жовтня 2014 року. В іншій частині постанова суду апеляційної інстанції не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 19 лютого 1999 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачеві у позику 200 000 грн без визначення терміну повернення, а відповідач зобов`язався повернути суму позики і 6 % від вказаної суми за кожен місяць користування коштами. Укладення договору підтверджується борговою розпискою.

У липні 2014 року позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою про повернення суми позики не пізніше 29 серпня 2014 року, що підтверджується квитанцією відділення Укрпошти та описом вкладення.

Висновком експерта за результатами проведення судово-технічної експертизи документів № 7173/1733-33/10862/17-33 від 12 березня 2018 року, складеного судовим експертом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, встановлено, що у вказаній розписці від 19 лютого 1999 року первинне значення року «99» в даті «19.02.99» після слів «(Двести тысяч гривен)» було «98» в якій цифра «8» була змінена на цифру «9» шляхом виконання поверх елементів цифри «8» елементів цифри «9» з подальшим обведенням елементів цієї цифри «9» іншим писальним приладом без зміни її змісту; слово «Расписка», було виконано вже після виконання тексту самої розписки іншим писальним приладом, тобто слово «Расписка» було дописано; інші зміни тексту розписки шляхом підчистки, травлення тощо у документі відсутні.

Зазначеним висновком № 7173/1733-33/10862/17-33 від 12 березня 2018 року встановлено, що в розписці від 19 лютого 1999 року наявні незабарвлені вдавлені штрихи від тиснення вузла пишучого приладу біля елементів рукописних знаків тексту розписки, в нижніх її строках, які не складають конкретного змісту та не входять за конфігурацією до читаємих записів, та являють собою штрихи записів, які відобразилися на аркуші документу внаслідок тиснення пишучого приладу на положку, якою в момент їх виконання являвся аркуш розписки від 19 лютого 1999 року. Текст розписки від 19 лютого 1999 року та підпис від імені ОСОБА_2 в ній, виконані рукописно за допомогою пишучого приладу - кулькової ручки спорядженої пастою чорного кольору; при виконанні тексту та підпису копіювально-множна техніка та інші технічні засоби не використовувались.

20 червня 2018 року Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз на виконання ухвали Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2017 року, постановленої за клопотанням відповідача, було складено висновок експертів за результатами проведення судово-технічної експертизи документів № 7172/10862/17-34/12457?12463/18-34, згідно з яким:

записи і підпис у розписці, датованій 19 лютого 1999 року, виконані кульковою ручкою (ручками), спорядженою пастою чорного кольору;

визначити, чи здійснювався на досліджувану розписку, датовану 19 лютого 1999 року, вплив сторонніх факторів, не властивих для звичайних умов зберігання документів, та чи призвело це до штучного зістарювання її реквізитів, - не представляється можливим, через відсутність сукупності відповідних ознак, а також через відсутність зразків порівняння відповідної рецептури пасти;

встановити, у який період часу виконані записи і підпис від імені ОСОБА_2 у розписці, датованій 19 лютого 1999 року, та чи в один період часу виконані окремі фрагменти вказаного документа, не представляється можливим, у зв`язку з відсутністю зразків порівняння відповідної рецептури пасти.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей (частина перша статті 48 ЦК УРСР 1963 року)

Проценти по грошових та інших зобов`язаннях не допускаються, за винятком операцій кредитних установ, зобов`язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі (стаття 170 ЦК УРСР 1963 року).

Відповідно до частини першої статті 374 ЦК УРСР 1963 року за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Аналіз вказаних норм дозволяє зробити висновок, що: проценти по грошових та інших зобов`язаннях не допускалися; невідповідність договору вимогам закону була підставою для визнання його недійсним на підставі рішення суду (див. пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними»), а для не нікчемності договору.

У Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що:

Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності (пункт 4);

до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення (пункт 9).

Згідно статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

У пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання».

У справі, що переглядається:

умова договору позики від 19 лютого 1999 року про встановлення процентів за користування позикою недійсною не визнавалася;

до відносин сторін за договором позики від 19 лютого 1999 року з 01 січня 2004 року підлягають застосуванню положення ЦК України, і позикодавець має право на нарахування процентів з моменту набрання чинності ЦК України до моменту пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України;

у договорі позики від 19 лютого 1999 року не встановлено обов`язок щомісячно сплачувати проценти, обов`язок по їх сплаті виник у боржника після пред`явлення вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, а тому позовна давність не пропущена.

Таким чином сума процентів за користування позикою складає 1 524 000 грн, згідно з наступним розрахунком: (200 000 х 6 %) х 127 = 1 524 000 грн, де 200 000 - сума позики; 127 - кількість місяців за період з 01 січня 2004 року до 30 липня 2014 року.

У задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за договором позики за період з 31 липня 2004 року до 30 жовтня 2014 року належить відмовити, оскільки після пред`явлення до позичальника вимоги, згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок про стягнення процентів за користування позикою, хоча у помилився при визначенні періоду нарахування процентів. Натомість суд апеляційної інстанції неправильно скасував рішення суду першої інстанції у цій частині та відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права щодо поновлення строку на апеляційне оскарження, оскільки відсутні поважні причини його пропуску.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1250цс16 зазначено, що «в разі, якщо недотримання строків апеляційного оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду першої інстанції, зокрема, особі не надіслана протягом строку на апеляційне оскарження копія повного тексту рішення суду першої інстанції, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, не звернув уваги на те, що з вини суду банк не отримав повного тексту оскаржуваного судового рішення у зв`язку з чим він був позбавлений права визначення необхідності подання апеляційної скарги та її мотивування, а тому апеляційний суд дійшов до передчасного висновку щодо відмови у відкритті апеляційного провадження».

Згідно судової повістки-повідомлення учасників справи повідомляли про судове засідання, призначене на 07 листопада 2018 року (Т. 1, а. с. 181). Проте у матеріалах справи відсутні докази отримання відповідачем зазначеної повістки. Відповідно до супровідного листа від 16 листопада 2018 року (Т. 1, а. с. 191) сторонам направлено копію рішення від 07 листопада 2018 року. Рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення разом із конвертом повернуто до суду (Т. 1, а. с. 196, 197) із відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання». 13 травня 2019 року представник відповідача звернувся із заявою про ознайомлення із матеріалами справи і 15 травня 2019 року ознайомився зі справою (Т. 1,а. с. 198-200). 27 травня 2019 року відповідач подав апеляційну скаргу, в якій вказував, що не отримував копію рішення суду першої інстанції (Т. 1, а. с. 206). Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 08 липня 2019 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2018 року. Встановивши, що відповідач копію рішення суду першої інстанції не отримував, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою за період з 01 січня 2004 року до 30 липня 2014 року скасувати і залишити в силі у цій частині рішення суду першої інстанції; у частині позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою за період з 31 липня 2004 року до 30 жовтня 2014 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 7 308 грн. Тому з ОСОБА_2 , з урахуванням часткового задоволення касаційної скарги, на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути 7 139,35 грн судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 400 та 410, 412, 413 (у редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за період з 01 січня 2004 року до 30 липня 2014 року в сумі 1 524 000 грн скасувати.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2018 року у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за період з 01 січня 2004 року до 30 липня 2014 року в сумі 1 524 000 грн залишити в силі.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за період з 31 липня 2004 року до 30 жовтня 2014 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Стягнути на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 7 139,35 грн судового судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук