Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 205/2519/15-ц

провадження № 61-16541св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 лютого 2020 року у складі судді Остапенко Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29 жовтня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 2007-117-М, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 56 700 доларів США під 16 % річних з кінцевим терміном повернення до 20 жовтня 2012 року. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним договором станом на 03 березня 2015 року в нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 201 019,58 доларів США, що еквівалентно 4 989 305,98 грн, з яких: 47 691,45 доларів США - тіло кредиту, 81 513,38 доларів США - проценти, 71 814,75 доларів США - пеня. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором 29 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 були укладені договори поруки,за якими кожен з поручителів зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів і неустойки. Враховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 вересня 2015 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 29 жовтня 2007 року № 2007-117-М в розмірі 201 019,58 доларів США, що станом на 03 березня 2015 року еквівалентно 4 989 305,98 грн, з яких: 47 691,45 доларів США - тіло кредиту, 81 513,38 доларів США - проценти, 71 814,75 доларів США - пеня. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У квітні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали заяву про перегляд вказаного заочного рішення суду, в якій зазначили, зокрема про те, що рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 07 жовтня 2010 року у справі № 2-3791/10 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 жовтня 2007 року № 2007-117-М в розмірі 52 822,67 доларів США було звернено стягнення на передані ОСОБА_1 в заставу банку транспортні засоби - автомобіль «MAN» (сідловий тягач) 2000 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та автомобіль «VAN HOOL» (бортовий напівпричіп) 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Ухвалою Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 липня 2016 року заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення задоволено. Скасовано заочне рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 вересня 2015 року та призначено розгляд справи в загальному порядку.

Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 лютого 2020 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на виконання рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 07 жовтня 2010 року у справі № 2-3791/10, яким звернено стягнення на заставне майно, належні ОСОБА_1 автомобілі MAN» (сідловий тягач) та «VAN HOOL» (бортовий напівпричіп) були передані ПАТ КБ «ПриватБанк» з метою їх реалізації, про що свідчать акти про передачу транспортних засобів від 02 листопада 2010 року. Згідно з актом проведення аукціону з реалізації арештованого рухомого майна від 24 липня 2012 року, затвердженим начальником Ленінського відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Никитюк Н. П., бортовий напівпричіп «VAN HOOL» був відчужений за 19 000 грн. Разом з тим, оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало належних та допустимих доказів на підтвердження реалізації іншого предмета застави - автомобіля «MAN», а з наявного в матеріалах справи розрахунку не вбачається зарахування банком на погашення боргу суми, одержаної від продажу бортового напівпричепа «VAN HOOL», то за недоведеності розміру заборгованості відсутні підстави для задоволення позову через необґрунтованість пред`явлених вимог.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 лютого 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що у кредитному договорі сторони погодили кінцевий термін повернення кредиту до 20 жовтня 2012 року. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Отже, враховуючи наявність рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 07 жовтня 2010 року у справі № 2-3791/10, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 жовтня 2007 року № 2007-117-М в розмірі 52 822,67 доларів США було звернено стягнення на передані в заставу транспортні засоби (автомобілі «MAN» та «VAN HOOL»), а також те, що право ПАТ КБ «ПриватБанк» нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом і обумовлену в договорі неустойку припинилося після спливу строку кредитування, то пред`явлені позивачем вимоги про стягнення заборгованості не підлягають задоволенню у зв`язку з їх необґрунтованістю. Крім того, як правильно зазначено судом першої інстанції, з наданого розрахунку заборгованості не вбачається зарахування банком суми, одержаної від реалізації переданого в заставу майна.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У листопаді 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 лютого 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року у справі № 176/2251/18, від 04 вересня 2019 року у справі № 192/261/18. Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.

29 грудня 2020 року справа № 205/2519/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: 1) справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; 4) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; 5) справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; 6) судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції; 8) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Судами встановлено, що 29 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 2007-117-М, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 56 700 доларів США під 16 % річних з кінцевим терміном повернення до 20 жовтня 2012 року.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Згідно з частиною другою статті 575 ЦК України закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Статтею 1 Закону України «Про заставу» визначено, що застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

З метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором 29 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 були укладені договори поруки,за якими кожен з поручителів зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів і неустойки.

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 29 жовтня 2007 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 уклали договір застави автотранспорту № 2007-117-М, предметами якого є автомобіль «MAN» 2000 року випуску, тип: сідловий тягач, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та автомобіль «VAN HOOL» 1999 року випуску, тип: напівпричіп бортовий, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 07 жовтня 2010 року у справі № 2-3791/10 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 жовтня 2007 року № 2007-117-М в розмірі 52 822,67 доларів США, що еквівалентно 406 734,56 грн, було звернено стягнення на передані ОСОБА_1 в заставу банку транспортні засоби - автомобіль «MAN» (сідловий тягач) 2000 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та автомобіль «VAN HOOL» (бортовий напівпричіп) 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Згідно з актами прийому-передачі від 02 листопада 2010 року належні ОСОБА_1 автомобілі «MAN» (сідловий тягач) та «VAN HOOL» (бортовий напівпричіп) були передані ПАТ КБ «ПриватБанк» з метою їх реалізації.

Актом проведення аукціону з реалізації арештованого рухомого майна від 24 липня 2012 року, затвердженим начальником Ленінського відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Никитюк Н. П., підтверджується, що переможець аукціону - Товариство з обмеженою відповідальністю «Автоприват» - придбав бортовий напівпричіп «VAN HOOL» за 19 000 грн.

Занаданим ПАТ КБ «ПриватБанк» розрахунком станом на 03 березня 2015 року в ОСОБА_1 існувала заборгованість за кредитним договором від 29 жовтня 2007 року № 2007-117-М в розмірі 201 019,58 доларів США, що еквівалентно 4 989 305,98 грн, з яких: 47 691,45 доларів США - тіло кредиту, 81 513,38 доларів США - проценти, 71 814,75 доларів США - пеня.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), на яку послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, зазначено, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим, здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет застави не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором, оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості (див. постанови Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 555/2550/17 (провадження № 61-48497св18) та від 13 травня 2021 року у справі № 501/5000/15-ц (провадження № 61-15569св19)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що ПАТ КБ «ПриватБанк» не довело розміру кредитної заборгованості, оскільки не надало належних та допустимих доказів на підтвердження реалізації іншого предмета застави - автомобіля «MAN», а з наявного в матеріалах справи розрахунку не вбачається зарахування банком на погашення боргу суми, одержаної від продажу бортового напівпричепа «VAN HOOL».

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд також зазначив, що враховуючи наявність рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 07 жовтня 2010 року у справі № 2-3791/10, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 жовтня 2007 року № 2007-117-М в розмірі 52 822,67 доларів США було звернено стягнення на передані в заставу транспортні засоби (автомобілі «MAN» та «VAN HOOL»), а також те, що право ПАТ КБ «ПриватБанк» нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом і обумовлену в договорі неустойку припинилося після спливу строку кредитування, пред`явленні позивачем вимоги про стягнення кредитної заборгованості не підлягають задоволенню у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Верховний Суд не погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Однак в порушення вимог статей 89 263 264 367 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наданий позивачем розрахунок заборгованості у взаємозв`язку з випискою по рахунку та не спростував доводів апеляційної скарги про те, що вказаними доказами підтверджується факт зарахування банком на погашення кредитної заборгованості як суми, одержаної від реалізації бортового напівпричепу «VAN HOOL», так і суми, одержаної від продажу сідлового тягача «MAN», у зв`язку з чим не з`ясував, чи було виконане у повному обсязі вищевказане рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 07 жовтня 2010 року, ухвалене у справі № 2-3791/10, та чи була отримана внаслідок реалізації предметів застави сума коштів достатньою для погашення всієї заборгованості боржника, визначеної в судовому рішенні.

У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у вищезгаданій постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), апеляційний суд залишив поза увагою те, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Крім того, наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет застави не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором в розмірі, який був визначений у такому рішенні суду (щодо всіх існуючих в межах зміненого банком строку кредитування складових кредитної заборгованості), оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості. Питання ж щодо виконання виданого кредитору виконавчого документа у разі, коли такий обов`язок боржника за таким виконавчим документом відсутній повністю або частково у зв`язку з його припиненням (добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин) підлягають вирішенню в порядку, передбаченому частиною другою статті 432 ЦПК України.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не встановив з достатньою повнотою фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, достовірно не з`ясував розміру заборгованості за кредитним договором, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення місцевого суду без змін.

Разом з тим посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судами правових позицій, викладених в постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 176/2251/18 та від 04 вересня 2019 року у справі № 192/261/18, не заслуговують на увагу, оскільки на відміну від справи, яка переглядається, у вказаних справах між сторонами було укладено кредитний договір шляхом підписання позичальником анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил, які не визнавалися відповідачем та не містили його підпису, тому їх не можна було розцінювати як частину кредитного договору, укладеного шляхом підписання анкети-заяви. Отже, зазначені постанови ухвалені за інших встановлених судами фактичних обставин та наданих сторонами доказів на підтвердження позовних вимог і заперечень проти них.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук