Постанова
Іменем України
15 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 205/4822/19
провадження № 61-1986св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Агростеп-1»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агростеп-1» на ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2019 року у складі судді Мовчана Д. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У червні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Агростеп-1» (далі - ТОВ «Агростеп-1», товариство) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення суми безпідставно набутих коштів.
На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що згідно з платіжним дорученням від 08 січня 2019 року ТОВ «Агростеп-1» помилково через Публічне акціонерний банк «Банк Восток» (далі - ПАТ «Банк Восток») перерахувало на рахунок фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) кошти у розмірі 125 000 грн без ПДВ. Призначення платежу - оплата за юридичні послуги відповідно до договору від 02 січня 2019 року № 01/01. Оскільки ТОВ «Агростеп-1» не укладало жодних договорів з ФОП ОСОБА_1 , докази фіксації факту вчинення такого правочину відсутні, а тому відсутні і правові підстави для перерахунку коштів відповідачу та їх набуття відповідачем, у зв`язку з чим товариство просило стягнути суму безпідставно набутих коштів. Крім того, зазначало, що втрата відповідачем статусу суб`єкта підприємницької діяльності у зв`язку із ліквідацією ФОП на час звернення до суду обумовлює цивільну юрисдикцію зазначеного спору.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2019 року провадження у справі за позовом ТОВ «Агростеп-1» до ОСОБА_1 про стягнення суми безпідставно набутих коштів закрито.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спірні правовідносини виникли між ТОВ «Агростеп-1» та ФОП ОСОБА_1 , тобто між юридичною особою та фізичною особою - підприємцем. У випадку припинення підприємницької діяльності ФОП її зобов`язання не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Тому справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2019 року ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2019 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правовідносини між сторонами як юридичною особою та фізичною особою - підприємцем виникли під час здійснення ними підприємницької діяльності, а тому справа має розглядатись у поряду господарського судочинства.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників
У січні 2020 року ТОВ «Агростеп-1» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2019 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з безпідставним перерахуванням грошових коштів, що не відноситься до господарської діяльності та господарських відносин. Товариство зверталось до господарського суду із відповідними позовом та ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року ТОВ «Агростеп-1» відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки позов за суб`єктним складом не відноситься до юрисдикції господарських судів.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.
Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2020 року справу призначено до розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у січні 2020 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Частиною першою статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом спору у цій справі є повернення помилково перерахованих товариством за платіжним дорученням від 08 січня 2019 року № 51 через ПАТ «Банк Восток» на рахунок ФОП ОСОБА_1 коштів у розмірі 125 000 грн без ПДВ. Призначення платежу - оплата за юридичні послуги відповідно до договору від 02 січня 2019 року № 01/01.
Позивач стверджує, що між ТОВ «Агростеп-1» та ФОП ОСОБА_1 на момент перерахування коштів не було укладено жодних договорів.
На час звернення до суду ФОП ОСОБА_1 припинила підприємницьку діяльність.
Встановлено, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року ТОВ «Агростеп-1» відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки позов за суб`єктним складом не відноситься до юрисдикції господарських судів.
Статтею 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Так, згідно з частиною першою цієї статті у редакції, чинній на час пред`явлення позову, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду;
3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;
4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах;
5) справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;
6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;
8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;
9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;
10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;
11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті;
12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;
13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;
14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою;
15) інші справи у спорах між суб`єктами господарювання;
16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець.
Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).
Наведене свідчить про те, щоз дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.
Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.
Звертаючись до суду з позовом, ТОВ «Агростеп-1» просило стягнути з ОСОБА_1 безпідставно отримані грошові кошти у розмірі 125 000 грн.
Аналіз змісту та підстав поданого позову свідчить про те, що спір між сторонами виник щодо грошових розрахунків між суб`єктами господарювання - ТОВ «Агростеп-1» та ФОП ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.
Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.
Згідно із статтею 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Відповідно до статті 52 ЦК України фізична особа - підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За змістом статей 51 52 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» у випадку припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження
№ 14-144цс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18).
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно зазначив, що спір, який виник між сторонами, відноситься до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін, а втрата відповідачем його статусу як фізичної особи - підприємця не впливає на визначення юрисдикції спору.
Відповідно Верховний Суд відхиляє доводи заявника, що спір за своїм характером є цивільно-правовим.
Водночас заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про помилкове закриття провадження у цій справі.
У справі встановлено, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року ТОВ «Агростеп-1» відмовлено у відкритті провадження у справі за аналогічними вимогами, як і в цій справі, з мотивів не віднесення спору до юрисдикції господарських судів
Після постановлення господарським судом указаної ухвали про відмову у відкритті провадження у справі ТОВ «Агростеп-1» звернулося до суду із тотожними вимогами у порядку цивільного судочинства.
З огляду на це висновок судів в оскаржуваних судових рішеннях щодо юрисдикційності цього спору та про закриття провадження у цивільному судочинстві за аналогічними вимогами позивача поставить під загрозу сутність гарантованих Конвенцією прав позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами. Зокрема, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. При цьому ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40 рішення).
У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26 рішення).
У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125 рішення).
У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18?24 рішення).
З урахуванням того, що позивач уже звертався з аналогічним позовом до господарського суду та останній своєю ухвалою від 18 квітня 2019 року відмовив у відкритті провадження у справі з тих підстав, що підприємницька діяльність ФОП ОСОБА_1 припинена, тобто зазначив про відсутність спору між суб`єктами господарювання, Верховний Суд вважає, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства, оскільки існують істотні перешкоди, що унеможливлюють його розгляд у порядку господарського судочинства.
Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, помилково закрив провадження у справі чим порушив права заявника на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
Аналогічні підходи щодо усунення юрисдикційного конфлікту застосовує Велика Палата Верховного Суду (наприклад, постанови: від 18 грудня 2019 року у справі № 579/968/17 (провадження № 14-395цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 591/3999/17-ц (провадження № 14-407цс19)
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Враховуючи, що висновок судів про закриття провадження у зазначеній цивільній справі є помилковим, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними й обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агростеп-1» задовольнити.
Ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2019 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко