Постанова

Іменем України

06 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 205/5887/22

провадження № 61-9703св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на заочне рішення Ленінського районного суду

м. Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року у складі судді Терещенко Т. П.

та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 травня 2023 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2022 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулось до суду з позовом до

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , провиселення.

Позовну заяву мотивовано тим, що 02 квітня 2007 року банк та

ОСОБА_2 уклали кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит в сумі 40 000 доларів США, з кінцевим терміном повернення

до 02 квітня 2017 року.

У той же день, на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, банк та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого є належна останньому квартира

АДРЕСА_1 .

Зазначеним договором іпотеки передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії, однак не отримавши згоди банку ОСОБА_2 зареєстрував у квартирі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , чим умови укладеного між сторонами договору іпотеки.

Посилаючись на викладене, позивач просив виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі АДРЕСА_1 .

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська

від 06 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 травня 2023 року, у задоволенні позовних вимог

АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, щовідповідачі ОСОБА_2 та

ОСОБА_1 зареєстровані у спірні квартирі

АДРЕСА_1 ще з 18 листопада 2004 року, тобто їх реєстрація місця проживання за вказаною адресою відбулась ще до укладення кредитного договору та договору іпотеки, на які посилається позивач, а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є дітьми іпотекодавця і відповідно до чинного законодавства місце їх проживання визначається за місцем проживання їх батьків.

Крім того, суди виходили із того, що матеріали справи містять інформацію від ДПС України про те, що відповідачі ще 27 серпня 2019 року вибули з території України, що є доказом їх фактичного непроживання у квартирі і така інформація не спростована позивачем, а тому відсутні підстави для задоволення позову про їх виселення.

Також суди вважали, що виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду, однак позивачем не було вказано у позові інше житло, яке надається у зв`язку із виселенням із іпотечного житла.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що вселення відповідачів у квартиру відбулось всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у статті 9 Закону України «Про іпотеку», а тому наявні підстави для їх виселення. Зазначає, що відповідачі мають інше місце проживання, оскільки більше 3-х років мешкають за межами країни, а тому підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

02 квітня 2007 року банк та ОСОБА_2 уклали кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит в сумі 40 000 доларів США, з кінцевим терміном повернення до 02 квітня 2017 року.

У той же день, на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, банк та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого є належна останньому квартира АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровані у зазначеній квартирі

з 18 листопада 2004 року, а їх діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані у цій квартирі з моменту народження 19 лютого 2008 року та

09 жовтня 2009 року відповідно.

Позиція Верховного Суду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що в порушення умов договору іпотеки іпотекодавець зареєстрував у спірному будинку неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Позивач вказував, що наявні підстави для виселення зазначених неповнолітніх осіб, а також самого власника - іпотекодавця ОСОБА_2 та його дружину ОСОБА_1 .

Відповідно до пункту 18.12 договору іпотеки визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Колегія суддів звертає увагу на те, що ні ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Вказані висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 вересня

2023 року у справі № 175/17/23, від 25 жовтня 2023 року у справі № 314/460/22.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

З аналізу частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 травня

2023 року у справі № 215/6578/21.

У справі, яка переглядається, судами установлено, що у спірній квартирі, яка є предметом іпотеки, ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_1 зареєстровані з 18 листопада 2004 року, тобто ще до укладення договору іпотеки 02 квітня 2007 року, тому доводи позивача про незаконність реєстрації зазначених осіб у квартирі є помилковими.

З цих підстав також відхиляються доводи касаційної скарги про те, що відповідачі мають інше місце проживання не можуть бути підставою для їх виселення, оскільки підставою позову є порушення іпотекодавцем умов договору та вимог законодавства щодо реєстрації у предметі іпотеки осіб без згоди банку, тоді як іпотекодавець ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_1 були зареєстровані за спірним майном до укладення із банком договору іпотеки.

Що стосується реєстрації у спірній квартирі дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , то як зазначено вище, чинним законодавством не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 січня 2023 року у справі № 691/995/21.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11 жовтня

2023 року у справі № 757/11476/18-ц.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «МакКенн проти Сполученого Королівства», «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства»).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України»).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 932/929/22.

За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.

АТ КБ «ПриватБанк» у позовних вимогах підставою позову вказало, що відповідачем в порушення умов договору іпотеки зареєстровано у квартирі, яка передана в іпотеку банку, малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без згоди іпотекодержателя.

З урахуванням статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судами попередніх інстанцій не встановлено.

Посилання у касаційній скарзі на те, що 01 березня 2019 року приватний нотаріус Бондар І. М. вчинила виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки, не беруться колегією суддів до уваги, оскільки підставою позову такі обставини не були і матеріали справи не містять такого виконавчого напису нотаріуса, а суд касаційної інстанції переглядає судові рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним (стаття 400 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки, що «частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України».

У даній справі спірна квартира придбана 03 вересня 2004 року не за рахунок кредитних коштів, а діти іпотекодавця ОСОБА_3 та ОСОБА_4

(які народилися 19 лютого 2008 року та 09 жовтня 2009 року, відповідно, тобто після укладення іпотечного договору від 02 квітня 2007 року) зареєстровані за місцем проживання своїх батьків, що узгоджується з вимогами статті

29 ЦК України.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій правильно виходили із заявлених позовних вимог банка, правових обґрунтувань позову, врахували, що спір стосується виселення малолітніх осіб з житла, де зареєстровані та проживають їхні батьки.

Право дитини на житло передбачено Конвенцією про права дитини. Згідно зі статтею 16 цієї Конвенції жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте

і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Встановивши, що спірна квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, а малолітні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані за місцем проживання своїх батьків, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вказані особи набули право користування спірним житлом і не можуть бути виселені за вимогами кредитора у цій справі.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 442/2982/18.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 16 вересня

2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі

№ 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, постановою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі

№ 209/2032/14 скасовано постанову апеляційного суду, справу направлено на новий розгляд. В указаній справі банк заявив вимоги про виселення відповідача, ІНФОРМАЦІЯ_3 . Касаційний суд вказував, що «суд апеляційної інстанції не надав оцінки наявній у матеріалах справи копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якій міститься інформація про належність відповідачу на праві власності житлової нерухомості: однокімнатної квартири у АДРЕСА_2 , житлового будинку у місті Одесі, 67/200 частин будинку у місті Харкові, 25/100 частин квартири в селищі міського типу Есхар Чугуївського району Харківської області».

У справі № 442/328/19 фізична особа звернулася до суду з позовом до іншої фізичної особи про усунення перешкод у користуванні та виселення без надання іншого житлового приміщення. Вимоги у справі мотивовані тим, що позивач на підставі рішення суду набув у власність спірний будинок, проте садовий будинок та земельну ділянку, проте після реєстрації права власності на вказане майно відповідач не задовольнив вимогу законного власника про звільнення садового будинку шляхом виселення протягом місяця. Постановою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року залишено в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову. Касаційний суд зазначав, що «відповідачі під час розгляду різних судових справ вказували, що мають одночасно два постійних та єдиних місця проживання: у квартирі та садовому будинку, тому дії відповідачів спрямовані на зловживання своїми цивільними правами всупереч вимогам статей 3 13 ЦК України; встановлення обставин про те, що у відповідача є інше постійне місце проживання, в якому він проживає, дає підстави для його виселення із садового будинку без надання іншого житлового приміщення, оскільки частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання і не може бути підставою для звуження правомочностей власника».

Предметом позовних вимог фізичної особи у справі № 344/12708/19 є визнання інших фізичних осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. За результатом касаційного перегляду скасовано постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2021 року вказував, що «для вирішення питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами».

Постановою Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16 залишено без змін судові рішення про виселення відповідачів, які зареєстровані та проживають у житловому будинку. Касаційний суд вказував, що «відповідачі були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки, в порушення умов договору іпотеки без письмової згоди іпотекодержателя; суди дійшли обґрунтованого висновку, що відповідачі підлягають виселенню, оскільки їх реєстрація у будинку була спрямована лише на те, щоб уникнути реалізації майна, на яке звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором».

Отже, відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи. Висновки судів не є суперечливими у порівнюваних ситуаціях.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення, а заочне рішення Ленінського районного суду

м. Дніпропетровська від 06 лютого 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 травня 2023 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара