ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2024 року

м. Київ

справа № 206/2041/23

провадження № 61-3904св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач -Акціонерне товариство «Сенс Банк»,

відповідач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа- Орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 2023 року, ухвалене у складі судді Прінь І. П., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка діє також в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування майном.

Позовна заява АТ «Сенс Банк» мотивована тим, що18 липня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк») і ОСОБА_5 укладений договір кредиту, відповідно до якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 140 000,00 дол. США.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 18 липня 2008 року між АКБСР «Укрсоцбанком» і ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 91,7 кв. м, житловою площею 56,7 кв. м.

Відповідно до пункту 1 Передавального акта від 15 жовтня 2019 року, внаслідок реорганізації шляхом приєднання АТ «Укрсоцбанк», правонаступником усього його майна, майнових прав та обов`язків стало АТ «Альфа-Банк».

Оскільки позичальник неналежним чином виконував свої зобов`язання за кредитним договором, банк звернув стягнення на квартиру іпотекодавця на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 грудня 2021 року № 292439774 право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за АТ «Альфа-Банк».

12 серпня 2022 року АТ «Альфа Банк» змінило назву на АТ «Сенс Банк».

Отже, АТ «Сенс Банк» належить на праві приватної власності квартира АДРЕСА_2 .

У спірній квартирі зареєстровані такі особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Банк звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, намагався врегулювати питання в досудовому порядку, зокрема, надіслав вимогу про добровільне виселення, однак колишній власник продовжує користуватися спірною квартирою та відмовляється добровільно виселятися. Такі дії відповідачів створюють перешкоди у здійсненні законних прав власника, який не може вільно користуватись та розпоряджатися нерухомим майном.

З урахуванням зазначеного, АТ «Сенс Банк» просив суд визнати ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2023 року у задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк» відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 лютого 2024 рокуапеляційну скаргу АТ «Сенс Банк» залишено без задоволення, рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 2023 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що предмет іпотеки, на який було звернуто стягнення в позасудовому порядку, не було придбано за рахунок наданих позичальнику кредитних коштів, а тому виселення відповідачів можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла, а томуколишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК України мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням іншого постійного житла,

При цьому апеляційний суд зазначив, що суд не має повноважень визначати на власний розсуд, до якого іншого житлового приміщення мають бути виселені мешканці квартири, що є предметом іпотеки, на який звернуто стягнення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У березня 2024 року АТ «Сенс Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги АТ «Сенс Банк».

Касаційна скарга мотивована тим, що з моменту набуття банком права власності на спірну квартиру, попередня власниця ОСОБА_1 звільнила квартиру з дітьми: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , забрала свої особисті речі, однак в установленому порядку з обліку реєстрації проживання не знялася. Відсутність претензій до банку оформлено нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_7 від 28 січня 2022 року.

На час розгляду справи відсутній спір про виселення відповідачів, а лишається відкритим питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, оскільки у спірній квартирі зареєстровано місце проживання дітей, а банк позбавлений можливості без згоди ОСОБА_1 зняти дітей з реєстрації у порядку, передбаченому Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Суди попередніх інстанцій помилково застосували положення статті 109 ЖК України до правовідносин з усіма відповідачами.

Відповідачі зареєстровані у спірній квартирі з порушенням вимог закону та договору іпотеки.

Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки у квартирі, яка є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) та у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 755/5691/16-ц (провадження № 61-901св17).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строку для усунення недоліків касаційної скарги.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2024 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18 липня 2008 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 укладений договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 135/988, згідно з яким банк надав ОСОБА_5 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 140 000,00 дол. США.

На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_5 за договором кредиту № 135/988 між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 18 липня 2008 року укладено іпотечний договір № 517, на підставі якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві власності на підставі договору купівлі- продажу від 21 липня 2007 року.

Відповідно до рішення AT «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року № 5/2019 АТ «Укрсоцбанк» припинено шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк», внаслідок чого правонаступником всього майна, прав та обов`язків AT «Укрсоцбанк» стало АТ «Альфа-Банк».

Рішенням позачергових загальних зборів АТ «Альфа Банк» від 12 серпня 2022 року вирішено змінити найменування АТ «Альфа-Банк» на АТ «Сенс Банк» та затверджено нову редакцію Статуту Банку, яка була погоджена Національним банком України 10 вересня 2022 року.

Згідно з підпунктом 1 пункту 1.2 розділу першого цього Статуту, АТ «Сенс Банк» є правонаступником всіх прав та зобов`язань АТ «Альфа-Банк».

У зв`язку з невиконанням боржником ОСОБА_5 своїх зобов`язань за кредитним договором, відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» до AT «Альфа-Банк» перейшло право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

24 грудня 2021 року на підставі договору іпотеки від 18 липня 2008 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мельник О. І. за банком зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно із довідкою Відділу обліку проживання фізичних осіб Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 08 вересня 2022 року № 14/5-7590 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано три особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Місце проживання відповідачів зареєстровано у спірній квартиріпісля укладення договору іпотеки та без дозволу іпотекодержателя, а саме: місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано з 17 жовтня 2009 року, ОСОБА_3 - з 17 жовтня 2009 року, ОСОБА_2 - з 28 серпня 2010 року.

АТ «Сенс Банк» звертався до відповідачів з вимогою про усунення порушень, про добровільне виселення зі зняттям всіх мешканців житла з реєстраційного обліку та звільнення вказаного приміщення від особистих речей.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга АТ «Сенс Банк» підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Водночас стаття 109 ЖК України не може беззаперечно використовуватися боржниками проти правомірних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки виступають житлові приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена правова норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.

Дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц.

Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК України допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц).

При вирішенні питання застосування частини другої статті 109 ЖК України Верховний Суд наголошував на необхідності встановлення відповідності такого виселення вимогам пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, співмірності втручання у право на мирне володіння майном і дотримання справедливого балансу між правом власності позивача на майно та правом користування цим майном відповідачами (постанови Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі №209/2032/14-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 127/7630/20).

Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується Європейський суд з прав людини при вирішенні спорів та який передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 496/5343/18 (провадження № 61-5351св23), від 27 вересня 2023 року у справі № 756/5928/20 (провадження № 61-2232св22).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірна квартира, яка була передана в іпотеку, придбана не за рахунок кредитних коштів.

Місце проживання відповідачів зареєстровано у спірній квартирі після укладення договору іпотеки та без дозволу іпотекодержателя.

Суди попередніх інстанцій, посилаючись на те, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК України мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням іншого постійного житла, не врахували, що гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні.

Суди попередніх інстанцій не встановили, чи є квартира АДРЕСА_1 єдиним житлом відповідачів, чи забезпечені вони іншим житловим приміщенням, а тому дійшли передчасного висновку про відмову у позові АТ «Сенс Банк».

Крім того, суди не перевірили доводів АТ «Сенс Банк» про те, що відповідачі звільнили спірну квартиру та вивільнили її від власних речей. Відсутність претензій до банку оформлено нотаріально засвідченою заявою ОСОБА_1 від 28 січня 2022 року (а. с. 144), але відповідачі не вчиняють дії, направлені на зняття з місця реєстрації.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачі не скористались своїм правом заперечення проти позовних вимог банку, відзиви на позовну заяву, апеляційну та касаційну скарги не подавали.

На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, встановити всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи з додержанням вимог ЦПК України, дати їм відповідну правову оцінку та вирішити спір відповідно до вимог закону.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції, не ухвалюючи судового рішення по суті спору.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» задовольнити частково.

Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець