Постанова
Іменем України
21 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 206/3009/15-ц
провадження № 61-17963св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2020 року у складі судді Румянцева О. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2015 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», банк) звернулося з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позов мотивований тим, що 03 липня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № DNH3AE0000109021, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 15 142,51 дол. США на термін до 02 липня 2013 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.
Однак, ОСОБА_1 порушив умови договору та не виконав покладені на нього зобов`язання за даним договором, у зв`язку з чим станом на 28 травня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 33 842,84 дол. США, яка складається:
- 7 926,42 дол. США - заборгованість за кредитом;
- 4 596,78 дол. США - заборгованість по процентах за користування кредитом;
- 369, 27 дол. США - заборгованість по комісії за користуванням кредитом;
- 19 327,49 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором;
- 11,88 дол. США - штраф (фіксована частина);
- 1 611,00 дол. США - штраф (процентна складова).
Позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № DNH3AE0000109021 від 03 липня 2008 року у розмірі 33 842,84 дол. США, що за курсом 21,04 грн відповідно до службового розпорядження НБУ від 28 травня 2015 року складає 712 053,36 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2020 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року, позовну заяву АТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приватбанк» заборгованість за договором № б/н від 03 липня 2008 року, що складається із: заборгованості за кредитом - 7 926,42 дол. США, заборгованості по процентах за користування кредитом - 4 596,78 дол. США, заборгованості по комісії за користування кредитом - 369,27 дол. США, штрафу (фіксована складова) - 11,88 дол. США, штрафу (процентна складова) - 1 611,00 дол. США, а всього 14 515,35 дол. США, а також судові витрати по справі в сумі 3 654,00 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у відповідача утворилась заборгованість по сплаті кредиту, оскільки ОСОБА_1 не в повному обсязі виконав прийняті на себе відповідно до договору зобов`язання, у зв`язку з чим вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню. Суд першої інстанції зробив висновок, що винагорода за надання фінансового інструменту в розмірі 409,57 доларів США, яка сплачується в момент видачі кредиту, винагорода за здійснення додаткового моніторингу, яка сплачується відповідно до пункту 16.9 договору та винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів за своїм характером є встановленою договором платою банку за здійснення фінансової послуги - надання кредитних коштів у користування. Відповідно до статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по всіх своїх операціях. Суд апеляційної інстанції погодився з цим висновком, та зазначив, що пункт 17.1.8 договору в частині винагороди (комісії) не суперечить нормам діючого законодавства. Також суди зробили висновок, що штраф та пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме правопорушення - свідчить про недотримання положень статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне й те саме правопорушення. Враховуючи, що відповідачу за несвоєчасне виконання зобов`язання за заявою від 03 липня 2008 року одночасно нараховано як пеню у розмірі 19 327,49 дол. США, так і штрафи, які складаються зі штрафу (фіксована частина) в розмірі 11,88 дол. США, штрафу (процентна складова) в розмірі 1 611,00 дол. США, суди дійшли висновку про відсутність підстав для стягнення пені.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовної заяви в повному обсязі; у разі, якщо Верховний Суд при розгляді даної справи зробить висновок, що позовна заява позивача підлягає задоволенню, то лише у даному випадку застосувати позовну давність до наступних вимог, а саме: заборгованості за тілом кредиту в період з 05 березня 2010 року по 11 червня 2010 у розмірі 1 209,37 дол. США; заборгованості по відсотках з період з 03 липня 2009 року по 11 червня 2010 року у приблизному розмірі 1 804,26 дол. США.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі письмові докази, які б свідчили про факт видачі відповідачу кредитних коштів як у розмірі 13 652,17 дол. США (як вказує апеляційний суд), так і в розмірі 15 142,51 дол. США (як вказує позивач в розрахунку). Суди безпідставно не застосували до даних правовідносин позовну давність щодо заборгованості за тілом кредиту в період з 05 березня 2010 року по 11 червня 2010 року у розмірі 1 209,37 дол. США та заборгованості за відсотками у період з 03 липня 2009 року по 11 червня 2010 року у приблизному розмірі 1 804,26 дол. США. Суди безпідставно стягнули з відповідача нараховану позивачем комісію. Суди не застосували до спірних правовідносин положення статті 1046 ЦК України, за якою договір позики є укладеним з моменту передачі грошей. Позивач не надав до матеріалів справи первинні бухгалтерські документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», які б підтверджували факт видачі відповідачу грошових коштів. Розрахунок заборгованості за кредитним договором, який складений позивачем, станом на 28 травня 2015 року, є неприпустимим доказом, таким, що суперечить вимогам абзацу 2 частини першої статті 1046 ЦК України та правовим позиціям Верховного Суду. Суди безпідставно стягнули з відповідача нараховані позивачем штрафи. Суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах в тій частині, що належним підтвердженням факту укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів не може бути виключно розрахунок такої заборгованості, а також те, що виписка по рахунку не є належним доказом по справі; перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення, позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу; позивач не мав жодних правових підстав (навіть застосовуючи вимоги статті 627 ЦК України), нараховувати відповідачу комісію (суму винагороди за резервування ресурсу) по кредитному договору.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються лише в частині задоволених позовних вимог, в іншій частині не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Позиція інших учасників справи
У липні 2021 року АТ КБ «Приватбанк» подало відзив на касаційну скаргу за підписом представника Крилової О. Л., у якій просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що позивач зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, а саме, надав відповідачу кредит у розмірі, передбаченому умовами кредитного договору. Кредитний договір наданий на споживчі цілі. Отримавши кредитні кошти, боржник сплачував чергові платежі по кредиту відповідно до графіку погашення заборгованості.Твердження боржника, що банк не виконав свою частину умов кредитного договору щодо видачі коштів є безпідставними, адже в наявності наслідки видачі коштів - отримання матеріальних благ, що були предметом кредитування. Отримані кредитні кошти до теперішнього часу відповідач не повернув. Враховуючи, що договір не є розірваним або припиненим відсутні підстави для припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості по кредиту, як плату за весь час фактичного користування кредитними коштами. З 03 липня 2013 року банком не нараховувалась заборгованість по відсотках. Винагорода за надання фінансового інструменту в розмірі 409,57 дол. США, що сплачується в момент видачі кредиту, винагорода за здійснення додаткового моніторингу, яка сплачується відповідно до пункту 16.9 та винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08% річних від суми зарезервованих ресурсів за своїм характером є встановленою договором платою банку за здійснення фінансової послуги - надання кредитних коштів у користування. Таким чином, пункт 17.1.8 договору в частині винагороди (комісії) не суперечить нормам діючого законодавства. Згідно умов договору строк виконання зобов`язання спливає 02 липня 2013 року. Позивач звернувся до суду 11 червня 2015 року - до спливу позовної давності.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
Ухвалами Верховного Суду від 19 лютого 2021 року, 23 квітня 2021 року ОСОБА_1 продовжено строк на усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року, відкрите касаційне провадження у справі, витребувано з суду першої інстанції справу № 206/3009/15-ц.
У липні 2021 року матеріали цивільної справи № 206/3009/15-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року касаційне провадження у справі № 206/3009/15-ц зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17.
Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі № 206/3009/15-ц, справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 11 червня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, від 13 червня 2018 року у справі № 733/608/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/1263, від 03 квітня 2018 року у справі № 924/18/17, від 11 липня 2018 року у справі № 911/2728/17, від 12 вересня 2018 року у справі № 910/16481/16, від 19 жовтня 2018 року у справі № 908/2527/17, від 23 травня 2018 року у справі № 497/2849/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 548/264/15-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 766/1497/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 641/11984/15-ц та у постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, 12 вересня 2012 року у справі № 6-80цс12 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що 03 липня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № DNH3AE0000109021, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 15 142,51 дол. США на термін до 02 липня 2013 року.
Відповідно до умов договору, банк надає кредит на базових умовах, що визначені у пункті 17.1 договору, тобто грошові кошти у розмірі 13 652,17 дол. США надаються на купівлю автомобіля, який виступає предметом застави, а інші кошти надаються на оплату страхових платежів, реєстрацію предмета застави та комісій банку.
Відповідач отримав суму обумовлених коштів, що підтверджується відповідними меморіальними ордерами.
Згідно пункту 6.2.4 кредитного договору, позичальник зобов`язується погасити кредит у порядку, в сумах і в строки, що передбачені пунктами 12.2.6. та 17.1.5 договору.
Відповідач погодився з умовами договору, порядком та строками повернення кредиту, про що свідчить його підпис на кредитному договорі, однак, вказані зобов`язання за кредитним договором № DNH3AE0000109021 від 03 липня 2008 року відповідачем не виконані.
У пункті 14.9 кредитного договору зазначено, що при порушенні позичальником будь-якого грошового зобов`язання за договором понад 30 календарних днів, банк має право нарахувати, а позичальник зобов`язується сплатити банку штраф у розмірі 250 грн (що становить заявлені банком 11,88 доларів США по курсу 21,04) та 5 % від суми невиконаного зобов`язання (що становить заявлені банком 1 611,00 дол. США).
Згідно пункту 14.2 кредитного договору, у випадку порушення позичальником зобов`язань, передбачених статтями 6.2.2 та 6.2.3 договору, щодо сплати винагород та процентів, позичальник сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 (однієї) гривні за кожен день прострочки.
Відповідно пункту 14.3 кредитного договору, у випадку порушення позичальником зобов`язання щодо повернення основної суми кредиту, передбачено статтею 6.2.4 договору. Позичальник сплачує пеню в розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні за кожен день прострочки. Про цьому проценти за користування кредитом на суму такого простроченого платежу додатково до вищевказаної пені не нараховуються.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
За змістом частини першої, другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, що «оскільки договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів…
…Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу)».
У справі, що переглядається:
задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором № б/н від 03 липня 2008 року, а саме: заборгованості за кредитом - 7926,42 дол. США, заборгованості по процентам за користування кредитом - 4596,78 дол. США, заборгованості по комісії за користування кредитом - 369,27 дол. США, штрафу (фіксована складова) - 11,88 дол. США, штрафу (процентна складова) - 1611,00 дол. США, а всього 14 515,35 дол. США, , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з їх обґрунтованості та доведеності;
суди встановили, що згідно пункту 4.4 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється шляхом сплати щомісячних платежів відповідно до статті 17.8 договору, до складу яких входять платежі за винагородою (у випадку її наявності), процентами та кредитом;
за пунктом 17.8 щомісяця в період сплати позичальник зобов`язаний сплатити щомісячний платіж у розмірі 413,12 дол. США для погашення заборгованості за кредитом, винагородою та процентами за користування ним;
згідно пункту 17.1.9 період сплати: з 3 по 7 число кожного місяця;
за таких обставин перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу;
в заяві про перегляд заочного рішення ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність до основної вимоги (стягнення суми боргу по тілу кредиту, відсоткам, комісії, тощо);
суд першої інстанції на зазначені вимоги закону та обставини справи уваги не звернув, не з`ясував, з якого часу виникла заборгованість за кожним щомісячним платежем, коли розпочався перебіг позовної давності та дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності;
суд апеляційної інстанції вказані недоліки не усунув, належним чином не мотивував відхилення доводів апеляційної скарги відповідача та дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Щодо стягнення комісії (плати за резервування ресурсів)
Пунктом 5.1 кредитного договору передбачено, що для виконання зобов`язань за даним договором банк резервує ресурси у розмірах зазначених у графіку погашення кредиту (додаток № 1 до даного договору та надає позичальнику право на їх використання.
Пункту 5.2 кредитного договору встановлено, що за надане право, зазначене у статті 5.1 договору позичальник сплачує банку винагороду за резервування ресурсів в розмірі, зазначеному у статті 17.1.8 даного Договору.
Згідно з пунктом 5.3 кредитного договору нарахування винагороди здійснюється на дату щомісячного платежу за кредитом, при цьому винагорода нараховується на суму зарезервованих ресурсів (додаток № 1 до договору) за фактичну кількість днів резервування ресурсів, виходячи з 360 днів у році. Дата погашення у часовий інтервал нарахування винагороди не включається. Розрахунок винагороди за резервування ресурсів здійснюється щоденно з моменту підписання договору.
За пунктом 5.4 кредитного договору при останньому погашенні винагорода за резервування ресурсів нараховується за весь час резервування (до дати погашення Кредиту), при цьому сумою зарезервованих ресурсів вважається сума вказана у графіку погашення кредиту (додаток № 1 до договору).
Суди дійшли висновку, що винагорода за надання фінансового інструменту в розмірі 409,57 дол США, що сплачується в момент видачі кредиту, винагорода за здійснення додаткового моніторингу, яка сплачується відповідно до статті 16.9 та винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08% річних від суми зарезервованих ресурсів за своїм характером є встановленою договором платою банку за здійснення фінансової послуги - надання кредитних коштів у користування, тому не суперечить нормам діючого законодавства.
У пункті 36.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено: «з 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції: статті 18 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів», яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);
статті 19 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статті підприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV).
10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 5 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року».
ОСОБА_1 не заявляв позовних вимог про визнання недійсними умов кредитного договору, якими передбачена сплата комісії. Отже підстави для кваліфікації комісії як прояв нечесної підприємницької практики відсутні.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги стосовно того, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей.
Суди встановили, що між сторонами 03 липня 2008 року укладений кредитний договір.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 761/35556/14 (провадження № 61-15734св19) з посиланням на постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року в справі № 2-6315/11 (провадження № 61-23326св18) зроблено висновок, що «невід`ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення. Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов`язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Щодо реальних договорів, для укладення яких, крім згоди сторін, вимагається передання майна або вчинення іншої дії, частина друга статті 640 ЦК України передбачає правило, за яким договір вважається укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір - це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним».
Доводи касаційної скарги про те, що розрахунок заборгованості не є належним доказом існування заборгованості по кредиту безпідставні.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року у справі № 754/5108/17 (провадження № 61-15938св20), з посиланням на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі № 643/11542/15-ц (провадження № 61-26св18) зроблено висновок, що: «згідно з пунктом 1.37 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», пунктом 2.1 Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 30 грудня 1998 року № 556, пунктами 5.5, 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 червня 2003 року № 254 (які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) бухгалтерський облік ведеться безперервно з часу реєстрації банку до його ліквідації із застосуванням комп`ютерних засобів, за допомогою яких в автоматизованому режимі здійснюється збирання, передавання, систематизація та оброблення інформації, зокрема і первинної, складеної в момент вчинення господарської операції, а виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій. Таким чином, наявні в матеріалах справи письмові докази (розрахунки заборгованості, виконані в автоматизованому режимі, та виписки з особового рахунку клієнта) є належними та допустимими доказами у розумінні статей 76-78 ЦПК України».
У справі, що переглядається, встановивши, що банк надав докази на підтвердження факту видачі ОСОБА_1 кредиту, а відповідач будь-яких доказів на спростування факту отримання кредитних коштів та розміру заборгованості не надав, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про виконання належним чином банком умов договору щодо видачі кредиту.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
З урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року у справі № 754/5108/17 (провадження № 61-15938св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 761/35556/14 (провадження № 61-15734св19) колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині слід скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року в частині задоволених позовних вимог Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитом, заборгованості по процентах за користування кредитом, заборгованості по комісії та штрафів скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук