Постанова
Іменем України
30 березня 2021 року
м. Київ
справа № 207/2691/19
провадження 61-1227св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи: Адміністрація Південного району Кам`янської міської ради Дніпропетровської області, Орган опіки та піклування Адміністрації Південного району Кам`янської міської ради Дніпропетровської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 07 серпня 2020 року у складі судді Скиби С. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О.,
ВСТАНОВИВ
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратив право користування житловим приміщенням зі зняттям з реєстраційного обліку.
Позов обґрунтований тим, що відповідно до витягу з наказу від 15 березня 2017 року про зміну договору найму жилих приміщень ОСОБА_1 є квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 , на момент видачі якого за вказаною адресою були зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3
12 березня 2019 року ОСОБА_3 зареєстрував у квартирі малолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідач ОСОБА_3 у квартирі не мешкає з 2009 року, його особистих речей у квартирі немає, обов`язки по оплаті житлового приміщення та комунальних послуг не виконує.
Посилаючись на вищевказане, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили суд визнати ОСОБА_3 та його малолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 07 серпня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з наданих позивачами доказів неможливо встановити, що причина непроживання відповідача та його малолітньої доньки у спірній квартирі є неповажною.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 07 серпня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачами не надано належних та допустимих доказів на підтвердження доводів позовної заяви, зокрема, що відповідач ОСОБА_3 та його донька без поважних причин більше шести місяців не проживали у спірному житловому приміщенні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи осіб, які її подали
У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявники посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень.
Також у касаційній скарзі заявники посилаються на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах) як на підставу оскарження судових рішень.
Крім того, у касаційній скарзі заявники посилаються на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу),
а саме вказують на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Касаційна скарга мотивована тим, що обставини справи, які встановили суди попередніх інстанцій, не відповідають дійсності.
Заявники вказують, що суди не встановили причину непроживання відповідача зі своєю малолітньою донькою у квартирі АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_3 на праві власності.
Також зазначають, що суди не взяли до уваги пояснення свідка ОСОБА_5 , яка підтвердила, що відповідач не проживає за адресою спірної квартири понад 10 років, не намагався вселитися до неї та перешкод у користуванні останньою йому не чинили.
Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що відповідно до витягу з наказу Адміністрації південного району Кам`янської міської ради «Про зміну договорів найму жилих приміщень» від 15 березня 2017 року наймачем квартири АДРЕСА_1 є позивач ОСОБА_1
12 березня 2019 року ОСОБА_3 зареєстрував у квартирі свою малолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до акту Комунального підприємства Кам`янської міської ради «Управляюча компанія по обслуговуванню житлового фонду» про непроживання від 05 червня 2019 року, складеного за участю техніків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ніколи не проживали.
Згідно з довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю «ЄРЦ КП» від 06 липня 2019 року у вказаній квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно зі статтею 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового Кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Згідно статті 61 ЖК УРСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК УРСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Згідно зі статтею 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщенні понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК УРСР строки.
У постановах від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) та від 21 січня 2021 року у справі № 456/3431/18 (провадження № 61-15919св20) Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справа № 490/12384/16-ц (провадження № 61?37646св18).
На підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що ОСОБА_3 у спірній квартирі не проживає з 2009 року, комунальні платежі не сплачує, речей відповідача в квартирі немає.
Крім того вказували, що реєстрація в спірній квартирі відповідача та його малолітньої доньки перешкоджає їм здійснювати своє право на користування власністю, змушує сплачувати додаткові витрати за комунальні послуги.
Відповідно до положень статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Малолітня дитина не може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням, у зв`язку з відсутністю її в ньому без поважних причин понад один рік відповідно до положень частини другої статті 405 ЦК України.
Таким чином, зазначені норми дать підстави для висновку, що малолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає. Права малолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них). Причини непроживання малолітньої дитини за місцем реєстрації не залежать від волі малолітньої дитини, а тому за своїм характером є поважними.
З системного аналізу доказів по справі, суди попередніх інстанцій, досліджуючи поважність причини відсутності відповідача та його малолітньої доньки за місцем проживання, зробили обґрунтований висновок, що ОСОБА_3 не проживає в спірній квартирі понад шість місяців через неприязні стосунки з мешканцями спірної квартири, які йому перешкоджають проживати в ній.
Місцевий та апеляційний суди правильно зазначили, що наявність заборгованості у відповідачів за комунальні послуги, акт про непроживання відповідача від 5 червня 2019 року та акт обстеження умов проживання від 31 липня 2019 року не є підставами для визнання ОСОБА_3 та малолітньої доньки ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням у розумінні статей 71 72 ЖК УРСР, оскільки не свідчить про втрату ними інтересу до спірного житла.
Показання свідка ОСОБА_5 не мають наперед встановленої сили та не можуть бути підставою для скасування законних та обґрунтованих судових рішень, оскільки суд оцінює їх в сукупності з іншими доказами по справі.
Суди, перевіривши доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК УРСР строки, дослідивши докази у справі та надавши їм належну оцінку, керуючись засадами розумності та справедливості, врахувавши обставини конкретної справи дійшли обґрунтованого висновку, що відповідач не проживає у спірній квартирі через неприязні відносини та неможливість спільного проживання сторін, та не може вважатися таким, що втратив інтерес до спірного житла, в якому вони з малолітньою донькою ОСОБА_4 зареєстровані, оскільки в разі тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що підставою касаційного оскарження є необхідність відступлення від висновків Верховного Суду відповідно до пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки в касаційній скарзі не зазначено, яким саме судовим рішенням касаційної інстанції суперечить висновок, сформований судом апеляційної інстанції.
Заявники в касаційній скарзі не навели обґрунтувань необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права. При цьому суди правильно застосували норми права, що регулюють спірні правовідносини.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї та не дають підстав вважати причини проживання відповідача поза межами спірної квартири неповажним.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 07 серпня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв