№ 208/5475/17 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 208/5475/17

провадження № 61-12131св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Кам`янського міського нотаріального округу Алекса Людмила Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 листопада 2019 року у складі судді Івченко Т. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 липня 2020 рокуу складі колегії суддів: Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Кам`янського міського нотаріального округу Алекса Л. М., про визнання частково недійсним договору довічного утримання та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

На обґрунтування позову посилалася на таке. Її мати ОСОБА_3 була рідною сестрою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка 26 грудня 1970 року стала дружиною ОСОБА_5 . Подружжя ОСОБА_4 не мало своїх дітей. Мати позивачки померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 фактично замінила їй матір. Подружжя ОСОБА_4 мешкало і було зареєстроване у квартирі АДРЕСА_1 , яка належала їм на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11 грудня 2000 року, виданого Фондом комунальної власності м. Дніпродзержинська згідно з розпорядженням від 11 грудня 2000 року № 5п/2016-р. В Обласному комунальному підприємстві «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації» право власності було зареєстровано в реєстровій книзі № 135 за реєстровим № 21830. Після одруження вона переїхала до м. Стаханова Луганської області, а її тітка ОСОБА_4 разом із чоловіком ОСОБА_5 мешкали у м. Кам`янське, але вона завжди підтримувала з ними стосунки. Відповідачка ОСОБА_2 є племінницею ОСОБА_5

12 липня 2006 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_4 як відчужувачами майна, квартири АДРЕСА_1 , та ОСОБА_2 як набувачем майна, укладений договір довічного утримання (догляду).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер.

Після його смерті вона як єдина рідна людина ОСОБА_4 забрала її проживати до себе у м. Стаханов Луганської області.

У 2010 році ОСОБА_4 виявила бажання залишити їй квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_4 подала позов до Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Кам`янського міського нотаріального округу Алекса Л. М., про визнання договору довічного утримання частково недійсним, розірвання договору довічного утримання, визнання права власності.

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 березня 2010 року позов задоволено. Визнано договір довічного утримання, укладений 12 липня 2006 року, частково недійсним, зокрема в частині передачі права власності за договором ОСОБА_5 , розірвано договір довічного утримання, укладений 12 липня 2006 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , визнано за ОСОБА_4 , ОСОБА_5 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 10 березня 2010 року в частині визнання частково недійсним договору довічного утримання, а саме: в частині передачі права власності за договором ОСОБА_5 , у частині визнання права власності за ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 та в частині розірвання договору довічного утримання від 12 липня 2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. Рішення в частині розірвання договору довічного утримання, укладеного 12 липня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , залишено без змін. Рішення в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_1 - змінено, визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини зазначеної квартири.

Не погодившись із зазначеним рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_4 звернулася до суду касаційної інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 лютого 2011 року касаційну скаргу повернуто заявнику.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року ОСОБА_4 поновлено строк на подання касаційної скарги на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року, касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_4 визнано неподаною та повернуто особі з підстав невиконання ухвали від 07 вересня 2011 року.

23 січня 2012 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2012 року у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року відмовлено.

У листопаді 2012 року ОСОБА_4 повторно подала касаційну скаргу на зазначені судові рішення, яку ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року залишено без руху для усунення недоліків.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2012 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 відмовлено.

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 померла.

27 лютого 2013 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовлено ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання недійсним, розірвання договору довічного утримання, визнання права власності.

Після смерті ОСОБА_4 , ОСОБА_1 звернулася з позовом до Територіальної громади міста в особі Дніпродзержинської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Перша дніпродзержинська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Дніпродзержинського міського управління юстиції, про визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03 грудня 2014 року у справі № 208/6698/14 позов задоволено. Визнано за нею право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 .

Посилаючись на те, що за життя ОСОБА_4 як її рідна тітка висловлювала бажання передати квартиру АДРЕСА_1 у спадок їй як єдиній рідній племінниці, та те, що при укладанні оспорюваного договору чоловік тітки ОСОБА_5 хворів і не міг розуміти значення своїх дій, помер на другий день після посвідчення договору та що нотаріус на час посвідчення договору не діяла відповідно до законодавства, яке обмежувало посвідчення таких договорів, позивачка просила: поновити їй строк для звернення до суду з позовом; визнати недійсним договір довічного утримання від 12 липня 2006 року, в частині укладення його між ОСОБА_5 , як відчужувачем майна, та ОСОБА_2 , як набувачем майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Алексою Л. М. та зареєстрований у реєстрі за № 1236; визнати за нею як спадкоємицею п`ятої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 , право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , житловою площею 28,8 кв. м, загальною площею 43,8 кв. м, яку вона фактично успадкувала після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 липня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_4 права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , що належала за життя її чоловіку ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , не мала, тому перехід таких майнових прав до її спадкоємців, зокрема ОСОБА_1 , є неможливим. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 заявляє вимоги на захист власних прав, свобод та інтересів, посилаючись на їх порушення укладеним 12 липня 2006 року договором довічного утримання, стороною у якому вона не є, та щодо частки ОСОБА_5 , спадкоємицею якого вона також не була та жодних прав, свобод та інтересів, які існували б на час укладення такого договору, не мала. Фактично оспорюваний договір довічного утримання від 12 липня 2006 року є припиненим з підстав частини другої статті 755 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг і позиції інших учасників

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 липня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що договір довічного утримання від 12 липня 2006 року вчинено сторонами з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення цього договору, а отже, відповідно до закону такий договір є нікчемним. Зазначені висновки підтверджуються судовими рішеннями, зокрема Верховного Суду України у справі № 646/113/15-ц, тому суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 646/113/15-ц, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Виходячи з того, що нікчемний договір довічного утримання від 12 липня 2006 року не створив жодних юридичних наслідків, суд апеляційної інстанції застосував статтю 1218 ЦК України та норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо правонаступництва без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-142ц13. На цей час відсутні висновки Верховного Суду з питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статей 744 748 755 1217 1265 1270 ЦК України, на підставі яких суд ухвалив оскаржуване судове рішення.

У листопаді 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , у якому відповідачка просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - залишити без змін.

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду заперечення на відзив ОСОБА_2 , у якому просила рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 липня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У грудні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла відповідь на заперечення на відзив від ОСОБА_2 , у якому відповідачка просила заперечення на відзив відхилити, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду заперечення на відповідь на заперечення на відзив ОСОБА_2 , у якому просила повернути відповідачці відповідь на заперечення на відзив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 646/113/15-ц (провадження № 61-46358св18) та постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-142ц13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема статей 744, 748, 755, 1217, 1265, 1270 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 рокусправу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:

1) після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги;

2) після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати;

3) після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося;

4) після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом;

5) після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга в частині оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, підлягає закриттю з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_1 є спадкоємицею за заповітом після смерті своєї тітки ОСОБА_4 , яка за своє життя з 26 грудня 1970 року перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 16), дітей у них не було.

12 липня 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір довічного утримання зі ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Алексою Л. М., зареєстрований у реєстрі за № 1236 (т. 1, а. с. 17).

Відповідно до свідоцтва про смерть ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 (т. 1, а. с. 181).

ОСОБА_2 є племінницею померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 .

За життя ОСОБА_4 видала на ім`я позивачки довіреність на право вчиняти від її імені дії та правочини щодо експлуатації та розпорядження майном, а саме: обміняти, здати в оренду, найм, продати за ціну та на умовах на свій розсуд, 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , посвідчену приватним нотаріусом Дербіною Р. Є. 07 квітня 2008 року, зареєстрована за № 745 (т. 1, а. с. 157); довіреність від 18 листопада 2010 року, посвідчену приватним нотаріусом Стахановського міського нотаріального округу Кондратовим М. О., зареєстровану в реєстрі за № 592 (т. 1, а. с. 158); довіреність на вчинення дій, пов`язаних з розпорядженням грошовими активами та представництвом в банківських та інших фінансових установах, посвідчену 18 листопада 2010 року приватним нотаріусом Стахановського міського нотаріального округу Кондратовим М. О., зареєстровану в реєстрі за № 592 (т. 1, а. с. 159); довіреність на представництво інтересів ОСОБА_4 в усіх судових та органах державної виконавчої служби, зі всіма правами сторін учасників процесу на здійснення всіх дій, посвідчену 18 листопада 2010 року приватним нотаріусом Стахановського міського нотаріального округу Кондратовим М. О., зареєстровану в реєстрі за № 590 (т. 1, а. с. 160).

У 2010 році ОСОБА_4 подала позов до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Кам`янського міського нотаріального округу Алекса Л. М., про визнання договору довічного утримання недійсним, розірвання договору довічного утримання, визнання права власності. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 березня 2010 року у справі № 2-166/10 позов задоволено. Визнано договір довічного утримання від 12 липня 2006 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , у частині передачі ОСОБА_5 права власності за цим договором недійсним. Розірвано договір довічного утримання від 12 липня 2006 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 18-19).

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 березня 2010 року в частині визнання частково недійсним договору довічного утримання; визнання права власності за ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 ; розірвання договору довічного утримання від 12 липня 2006 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , скасовано, ухвалено нове рішення, яким у цій частині позову відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін (т. 1, а. с. 20).

З січня 2011 року ОСОБА_4 зверталася із касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року, проте наслідком вчинених процесуальних дій, пов`язаних з касаційним провадженням, як самою ОСОБА_4 , так і ОСОБА_1 , яка в зазначеній справі діяла як представник позивача, в період з 02 лютого 2011 року до 23 вересня 2013 року, у відкритті касаційного провадження відмовлено (т. 1, а. с. 21-34).

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 померла, що підтверджено свідоцтвом про смерть, виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану Стахановського міського управління юстиції у Луганській області від 01 лютого 2013 року, актовий запис № 150 (т. 1, а. с. 38).

Після смерті ОСОБА_4 ОСОБА_1 звернулася з позовом про визнання за нею права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03 грудня 2014 року визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини спірної квартири в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 тітки ОСОБА_4 , яке набрало законної сили 14 грудня 2014 року (т. 1, а. с. 35-36).

На час звернення із цим позовом ОСОБА_2 є власницею 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 на підставі договору довічного утримання від 12 липня 2006 року в частині договору між ОСОБА_5 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , що підтверджено інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (т. 1, а. с. 43-44).

Інша 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03 грудня 2014 року в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 35).

Касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, - застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 646/113/15-ц (провадження № 61-46358св18) та постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі

№ 6-142ц13; пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема статей 744, 748, 755, 1217, 1265, 1270 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_4 права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , що належала за життя її чоловіку ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , не мала, тому перехід таких майнових прав до її спадкоємців, зокрема ОСОБА_1 , є неможливим. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 заявила вимоги на захист власних прав, посилаючись на їх порушення укладеним 12 липня 2006 року договором довічного утримання, стороною у якому вона не була, та щодо частки ОСОБА_5 , спадкоємицею якого вона також не була та жодних прав, інтересів та свобод, які б існували на час укладення такого договору, не мала. Фактично оспорюваний договір довічного утримання від 12 липня 2006 року є припиненим з підстав, передбачених частиною другою статті 755 ЦК України.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 із зазначених нею підстав.

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_5 за життя розпорядився спірним майном, уклавши оспорюваний правочин. ОСОБА_4 не успадкувала право на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , а відповідно таке право не перейшло до позивачки ОСОБА_1 , яка є спадкоємицею після смерті ОСОБА_4 .

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 225 ЦК України, на підставі якої пред`явлено вимогу про визнання договору недійсним, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Право на оскарження договору довічного утримання за життя реалізувала ОСОБА_4 . Підставою для визнання частково недійсним договору довічного утримання зазначала про раптову смерть ОСОБА_5 , який помер після укладення договору довічного утримання від 12 липня 2006 року (т. 1, а. с. 20).

Зазначені підстави апеляційний суд визнав необґрунтованими, оскільки вини ОСОБА_2 у такій обставині немає.

У цій справі ОСОБА_1 пред`явила позов про визнання недійсним оспорюваного договору довічного утримання як правонаступник спадкодавця ОСОБА_4 , що відповідає положенням статей 215 216 225 2018 ЦК України.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не є особою, права та інтереси якої можуть бути порушені оспорюваним правочином, з огляду на склад сторін у договорі.

Водночас відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, суд переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Стосовно доводів касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема статей 744, 748, 755, 1217, 1265, 1270 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), Верховний Суд виходить з такого.

Застосування чи незастосування зазначених заявницею норм матеріального з огляду на предмет та підстави позову у цій справі не має правового значення.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 випливає, що вимоги про визнання договору довічного утримання у відповідній частині недійсним вона заявила з підстави, передбаченої статтею 225 ЦК України.

Відповідно за частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Предметом спору та доказування у цій справі здатність чи нездатність особи, у момент вчинення правочину усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Проте у касаційній скарзі заявниця, пославшись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання окремих норм права, не звернула уваги, що ці можливі висновки не підлягають застосуванню щодо спірних правовідносин, оскільки стаття 744 ЦК України стосується загального поняття договору довічного утримання (догляду); стаття 748 УК України - моменту виникнення у набувача права власності на майно, переданого за договором довічного утримання (догляду); стаття 755 ЦК України - припинення договору довічного утримання (догляду); стаття 1217 ЦК України - видів спадкування; стаття 1265 ЦК України - спадкування за п`ятою чергою спадкування за законом; стаття 1270 ЦК України - строків для прийняття спадщини.

Тому посилання заявниці на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм права Верховний Суд відхиляє.

Згідно з частиною другою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Також, стверджуючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, як на підставу касаційного оскарження, заявниця у касаційній скарзі посилається на застосування відповідних норм права, які визначають правила віднесення правочинів до нікчемних, стверджує, що правочин є нікчемним.

Ці доводи виходять за межі позовних вимог, а тому за правилами частини другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції їх до уваги не бере.

Щодо доводів касаційної скарги про застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 646/113/15-ц (провадження № 61-46358св18) та постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-142ц13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України)

Зазначені заявницею підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України не знайшли свого підтвердження, оскільки правовідносини у зазначених, як приклади, справах, та у справі, яка переглядається, не є подібними.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, у яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, що переглядається, позивачка звернулася, зокрема, з вимогою про визнання частково недійсним договору довічного утримання та визнання права власності в порядку спадкування за законом. Зазначала, що за життя ОСОБА_4 її рідна тітка висловлювала бажання передати квартиру АДРЕСА_1 у спадок їй як єдиній рідній племінниці та те, що при укладанні оспорюваного договору чоловік тітки ОСОБА_5 хворів і не міг усвідомлювати все, що відбувалося, помер на другий день після посвідчення договору, а нотаріус на час посвідчення договору не діяв відповідно до законодавства, яке обмежувало посвідчення таких договорів.

У постанові Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 646/113/15-ц (провадження № 61-46358св18) та постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-142ц13, на які посилається заявниця, викладені висновки про те, щоневиконання набувачем майна взятих на себе зобов`язань за договором довічного утримання тягне розірвання договору та повернення майна, переданого за ним, у зв`язку з чим після смерті відчужувача на спірну квартиру відкривається спадщина.

Предметом спору у справі № 646/113/15-ц (провадження № 61-46358св18) була вимога про розірвання договору довічного утримання, а у справі № 6-142ц13 - про розірвання договору довічного утримання, про визнання заповіту та довіреності недійсними.

Наведене дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справами, які наведені заявницею як приклад неоднакового застосування норм матеріального права.

Таким чином, касаційне провадження в частині, що відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувані на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням того, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України Верховним Судом встановлено, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 646/113/15-ц (провадження № 61-46358св18) та постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-142ц13, на які посилалася заявниця у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, то суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, відкрите з цієї підстави.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України судові рішення підлягають залишенню без змін, а касаційне провадження, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, підлягає закриттю, то підстави для розподілу судових витрат Верховним Судом відсутні.

Керуючись статтями 389, 396, 400, 409, 410, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 липня 2020 року в частині оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 липня 2020 року залишити без змін.

Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 липня 2020 року у цій справі, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України,закрити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко