№ 209/2032/14 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 209/2032/14-ц

провадження № 61-9059св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у складі судді Лобарчук О. О. від 17 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду у складі колегії суддів: Деркач Н. М., Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., від 28 квітня 2021 року.

Зміст заявлених позовних вимог

У квітні 2014 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про виселення із зняттям з реєстрації.

АТ КБ «ПриватБанк» обґрунтовувало свої позовні вимоги тим, що 03 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNU0GA00001448, відповідно умов до якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 31 900, 00 доларів США у вигляді кредитної лінії, строком до 03 серпня 2017 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2 03 серпня 2007 року уклали договір іпотеки № DNU0GA00001448, відповідно до якого ОСОБА_2 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 не сплатив своєчасно на користь банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору.

ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та 15 травня 2012 року суд ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк». Позивач стверджував, що відповідачка ОСОБА_1 , яка зареєстрована та мешкає за вищевказаною адресою, підлягає виселенню з квартири у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки.

Із урахуванням зазначеного, АТ КБ «ПриватБанк» просило позов задовольнити, виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_1 , зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації - виконавчому органі сільської, селищної або міської ради, що здійснює реєстрацію, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради, та стягнути судові витрати.

Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2020 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 та яка відповідачем ОСОБА_2 передана в іпотеку, не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів. Квартира, з якої позивач просить виселити ОСОБА_1 , була придбана до укладення кредитного договору, за яким виникли грошові зобов`язання, про що свідчать відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, умови іпотечного договору від 03 серпня 2007 року та умови кредитного договору № DNU0GA00001448 від 03 серпня 2007 року.

Суд першої інстанції звернув увагу, що саме позивач повинен довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, зазначивши житло, в яке відповідач може бути переселений, а не факт наявності у відповідача іншого житла.

Основний зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 квітня 2021 рокуапеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2020 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Твердження апеляційної скарги про те, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР регулює питання користування лише приміщеннями державного і громадського житлового фонду, а не приватного житла, яким є спірна квартира, визнано також безпідставними, оскільки відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18, під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Узагальнені доводи касаційної скарги

28 травня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало касаційну скаргу,

в якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду

м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2020 року

та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року

і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права

і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

АТ КБ «ПриватБанк» стверджує, що наявність у відповідачки іншого житла на праві власності є підставою для її виселення без надання іншого житлового приміщення для проживання. Звертає увагу, що ОСОБА_1 не придбавала квартиру АДРЕСА_1 , ані за кредитні кошти, ані за власні кошти та не передавала її в іпотеку, а тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, не мають значення для вирішення питання про обґрунтованість заявлених позовних вимог. Позивач не надавав згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою спірної квартири, реєстрація таких осіб без відповідної згоди іпотекодержателя є порушенням прав іпотекодержателя. Договором іпотеки передбачено обов`язок іпотекодавців не реєструвати інших осіб у предметі іпотеки без письмового дозволу банку. Дії іпотекодавців щодо реєстрації відповідачки у спірній квартирі заявник вважає недобросовісними. Оскільки відповідачка не є власником спірної квартири, то її виселення можливе без надання іншого житла. У той же час, за наявності необхідності, держава має виконати обов`язок по забезпеченню відповідачки житлом. Заявник наголошує на тому, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення частини другої статті 109 ЖК Української РСР.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2021 року справу № 209/2032/14-ц призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року справу № 209/2032/14-ц передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2021 рокусправу № 209/2032/14-ц повернуто на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У визначений судом строк відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору дарування квартири серії ВСР № 979433 від 01 квітня 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 передали безоплатно у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 .

03 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNU0GA00001448, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 31 900, 00 доларів США у вигляді кредитної лінії, строком до 03 серпня 2017 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 03 серпня 2007 року уклали договір іпотеки № DNU0GA00001448, відповідно до умов якого ОСОБА_2 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 52, 80 кв. м, житловою площею 30, 50 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 травня 2012 року у справі № 409/3482/12 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 у розмірі 59 321, 16 доларів США за кредитним договором № DNUOGA00001448 від 03 серпня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: на квартиру загальною площею 52,80 кв. м, жилою площею 30,5 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належить ОСОБА_2 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки.

Згідно довідки про склад сім`ї №1/17414 від 12 серпня 2019 року у квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_3 - квартиронаймач, ОСОБА_5 - донька, ОСОБА_2 - дружина.

Згідно відповідей, отриманих судом першої інстанції на запити, за відомостями відділу адресно-довідкової роботи головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, за адресою: кв. АДРЕСА_1 , значиться зареєстрованою відповідач ОСОБА_1 ; за адресою: кв. АДРЕСА_3 , значиться зареєстрованою ОСОБА_2

13 лютого 2014 року АТ КБ «ПриватБанк» на адресу боржника, майнового поручителя й відповідачки направлено повідомлення, в якому банк вимагав добровільного звільнення зазначеного приміщення із одночасним зняттям з реєстраційного обліку протягом 30 днів з моменту отримання повідомлення.

Позиція Верховного Суду

У цій справі на вирішення суду касаційної інстанції поставлено питання чи поширюється гарантія, передбачена частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, щодо надання іншого постійного жилого приміщення на особу, яка підлягає виселенню з предмету іпотеки (придбаний не за рахунок кредиту) у зв`язку із зверненням стягнення на нього, у випадку наявності у цієї особи на праві власності (користування) іншого (інших) об`єктів житлової нерухомості.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Суд визначає в межах, встановлених ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (зі змінами, внесеними Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг») громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV (далі - Закон № 898-IV), так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

За змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Висновки щодо застосування вказаних норм викладені в постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19 та постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.

Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, посилалася на необхідність з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин відступити від загальних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, шляхом уточнення цих висновків щодо непоширення гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, на осіб, які підлягають виселенню з предмету іпотеки, придбаного не за рахунок кредитних коштів, і які мають у власності інший (інші) об`єкт житлової нерухомості, яким вони мають право безперешкодно користуватись.

Повертаючи справу на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 22 вересня 2021 рокувиходила із того, що у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц не встановлювалися обставини наявності у відповідачів на праві власності чи користування іншого жилого приміщення, а відповідачка у цій справі не є власницею жилого приміщення та не передавала квартиру в іпотеку банку. Обставини цієї справи відмінні від обставин справ, у яких зроблено висновки про застосування положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР до правовідносин з виселення осіб з житлової нерухомості, яка є предметом іпотеки і придбана не за рахунок кредитних коштів. Великою Палатою Верховного Суду не вирішувалося питання про виселення осіб, які не передавали житло в іпотеку, з житлової нерухомості, яка є предметом іпотеки, що придбана не за рахунок кредитних коштів, за наявності у осіб, які підлягають виселенню, іншого (інших) об`єкта житлової нерухомості, та належить їм на праві власності.

В ухвалі від 22 вересня 2021 рокуВелика Палата Верховного Суду зазначила, що питання, які виникли у цій справі, можуть бути вирішені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення (частина третя статті 39 Закону України «Про іпотеку»).

У справі, що розглядається, іпотекодержатель на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 травня 2012 року у справі № 409/3482/12 реалізовує право звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є спірна квартира, що належить ОСОБА_2 і право користування якою має ОСОБА_1 .

Вказане право банк не має можливості реалізувати у найсприятливіший для себе спосіб, оскільки у квартирі зареєстрована та проживає відповідачка, яка відмовляється виселятися з неї.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).

Недостатність засобів для захисту прав кредиторів може виступати причиною збільшення ризиків банківського сектору, що, в свою чергу, може негативно позначатися на забезпеченні системної стабільності, потреб економіки, умовах подальшого кредитування фізичних та юридичних осіб (встановлення більш високих процентних ставок, визначення більш вимогливіших забезпечувальних умов в договорах) та перспективах відновлення динамічних темпів економічного розвитку суспільства.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин та вирішуючи спір, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.

Усталена практика Верховного Суду України та Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з єдиного для неї житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР, якою закріплено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Норма цієї статті зобов`язує суд при виселенні особи з єдиного для неї житла зазначити у судовому рішенні постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють.

Таким чином, частиною другою статті 109 ЖК Української РСР врегульовано правовідносини при відсутності в особи, яка підлягає виселенню на законних підставах із займаного іпотечного житлового приміщення, іншого житла у власності або користуванні.

Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні.

За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар.

Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору.

Доцільно звернути увагу на постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, в якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.

У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, яка прийнята після подання касаційної скарги, Верховний Суд зазначив, що для вирішення питання щодо визнання колишніх власників предмету іпотеки такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити чи проживають та користуються відповідачі спірним майном, чи мають вони інше житло, оцінити доводи щодо співмірності втручання у право на мирне володіння майном з дотриманням балансу між правами учасників спору.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не звернув уваги на обставини справи, не врахував, що суд першої інстанції безпідставно керувався висновками про застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, оскільки зі змісту вказаних судових рішень вбачається, що житло, з якого мали бути виселені відповідачі, було єдиним житлом.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не надав оцінки наявній у матеріалах справи копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якій міститься інформація про належність відповідачці ОСОБА_1 на праві власності житлової нерухомості: однокімнатної квартири у АДРЕСА_4 , житлового будинку у АДРЕСА_5 (т. 1, а. с. 56-58).

Отже апеляційний суд не встановив обсяг житлової нерухомості, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , придатності цих об`єктів до проживання та неправильно застосував положення частини другої статті 109 ЖК Української РСР.

При вирішенні спору судом апеляційної інстанції, з урахуванням доводів апеляційної скарги, не надано належної оцінки добросовісності поведінки особи, яка при зверненні іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки через невиконання боржником своїх зобов`язань, відмовляється звільняти спірну квартиру, маючи у власності декілька інших об`єктів житлової нерухомості.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Отже, цей спір підлягає вирішенню з наданням оцінки вищевказаним обставинам, поведінці учасників правовідносин, балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, придатності наявного житла для проживання, з урахуванням засад справедливості, добросовісності й розумності.

Враховуючи вищезазначене, висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на неповно встановлених обставинах справи, оцінка доводів учасників справи не може вважатись належною, а висновки апеляційного суду обґрунтованими.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки вказані недоліки, допущені судами і які мають бути виправленні апеляційним судом, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо, із урахуванням висновків, викладених у цій постанові.

З огляду на висновки за результатами касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами нового апеляційного перегляду справи.

Керуючись статями 402 409 411 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 квітня 2021 рокускасувати, а справу направити на новий розгляд до Дніпровського апеляційного суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников Судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович