№ 209/2683/15-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

27 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 209/2683/15-ц

провадження № 61-8011 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

представник позивача - адвокат Ярош Ірина Володимирівна;

відповідач - ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої доньки ОСОБА_3 ;

треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Абонент ХХІ», відділ реєстрації місця проживання фізичних осіб адміністрації Дніпровського району Кам`янської міської ради, товариство з обмеженою відповідальністю «ЄРЦ КП», орган опіки та піклування адміністрації Дніпровського району Кам`янської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 11 травня 2017 року у складі судді Багбая Є. Д. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Максюти Ж. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Абонент ХХІ» (далі - ТОВ «Абонент ХХІ»), відділ реєстрації місця проживання фізичних осіб адміністрації Дніпровського району Кам`янської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням виконавчого комітету Заводської ради народних депутатів м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 грудня 1993 року її сім`ї, яка, крім неї, складалася з ОСОБА_5 - її чоловіка, та ОСОБА_6 - дочки, була виділена квартира АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла їх дочка - ОСОБА_6 .

Вказувала на те, що вона є єдиним власником вказаної квартири.

ОСОБА_2 є її онукою, яку вона зареєструвала у спірній квартирі на прохання своєї дочки ОСОБА_7 . Згодом вона дізналась, що у серпні 2012 року відповідачка зареєструвала у вказаній квартирі свою дочку, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3, без її згоди.

Також зазначала, що її онука зі своєю дочкою ніколи не проживали у квартирі АДРЕСА_1 , оскільки проживають за місцем реєстрації у квартирі АДРЕСА_2 , відповідачка не мала наміру вселитися в спірну квартиру, а вона не чинила їй перешкод у користуванні квартирою. ОСОБА_2 формально є членом її сім`ї, разом зі своєю малолітньої дочкою вони відсутні у спірній квартирі протягом більш, ніж сім років, між ними не було укладено угод відносно зберігання за відповідачкою та її малолітньою дочкою права користування спірним житлом.

Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги ОСОБА_4 просила суд визнати ОСОБА_2 та її малолітню доньку ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житлом у квартирі АДРЕСА_1 , що є підставою для зняття їх з реєстрації у спірній квартирі.

У грудні 2016 року ОСОБА_2 в своїх інтересах та інтересах малолітньої доньки ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 , треті особи: орган опіки та піклування адміністрації Дніпровського району Кам`янської міської ради, відділ реєстрації місця проживання фізичних осіб адміністрації Дніпровського району Кам`янської міської ради, про зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні жилим приміщенням та вселення.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що спірна квартира на праві власності дійсно належить її бабусі ОСОБА_4 .

Зазначала, що вона була зареєстрована у спірній квартирі з 2008 року, а з 2012 році у цій квартирі була зареєстрована її малолітня донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Посилаючись на те, що у травні 2012 року після сварки з бабусею остання почала перешкоджати їй та її дитині проживати у квартирі, змінила замки, в квартиру не впускає, у той час коли в квартирі залишилися її речі та побутова техніка, а в неї та її доньки немає іншого житла, просила зобов`язати ОСОБА_4 не чинити перешкод їй та її дитині у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселити їх в спірну квартиру.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 07 лютого 2017 року до участі у розгляді справи третьою особою залучено товариство з обмеженою відповідальністю «ЄРЦ КП» (далі - ТОВ «ЄРЦ КП»).

Короткий зміст рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року, позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2 та її малолітню дочку - ОСОБА_3 , такими, що втратили право користування житлом у квартирі АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 11 травня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 та її малолітню доньку ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , що є підставою для зняття останніх з реєстрації у вищезазначеній квартирі.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 та її малолітня дитина втратили право користування спірним житлом, яке належить на праві власності ОСОБА_4 , оскільки не проживали в ньому понад сім років без поважних причин. Доводи ОСОБА_2 про те, що їй та дитині чинилися перешкоди у користуванні квартирою та проживанні в ній, а також про те, що протягом усього часу вона намагалась вселитись у спірну квартиру та вирішити питання з ОСОБА_4 мирним шляхом, не підтверджені належними та допустимими доказами. До правоохоронних органів ОСОБА_2 зверталась вже після звернення ОСОБА_4 до суду з вказаним позовом та ухвалення рішення про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, тому підстави для зобов`язання ОСОБА_4 не чинити перешкоди ОСОБА_2 та її дитині у користуванні спірною квартирою та вселення, відсутні.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 11 травня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції і вказав, що суд першої інстанції всебічно і повно з`ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку та дійшов правильного і обґрунтованого висновку про доведеність ОСОБА_4 факту відсутності ОСОБА_2 разом з її малолітньою донькою - ОСОБА_3 у спірній квартирі понад встановлені законодавством терміни та безпідставність зустрічного позову ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанції скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 та задоволення її зустрічного позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу № 209/2683/15-ц із Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області.

У квітні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не взяли до уваги її доводи про те, що з моменту реєстрації з 2008 року вона проживала у спірній квартирі, а у серпні 2012 року зареєструвала в ній свою дитину, про що ОСОБА_4 знала та не заперечувала. Вказувала, що навесні 2012 року переїхала жити до батьків чоловіка на час ремонту у спірній квартирі, після проведення якого позивач не пустила її до квартири, змінила замки. У вересні 2013 року після сварки з чоловіком переїхала з дитиною проживати до своїх батьків. Зазначає, що неодноразово намагалася вселитися у спірну квартиру, але безрезультатно, постійно навідується у квартиру та сплачує комунальні послуги. Іншого житла вони з дитиною не мають. Висновки Дніпровського РВ УМВС України м. Дніпропетровська за її зверненнями від 22 листопада 2015 року та 28 листопада 2015 року свідчать про те, що між нею та позивачем дійсно є конфлікт, бабуся перешкоджає їй з дитиною проживати у квартирі, що є поважною причиною непроживання у спірній квартирі.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 02 грудня 1993 року виконавчий комітет Заводської ради народних депутатів м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області видав на ім`я ОСОБА_4 ордер на житлове приміщення за № 832 на родину з трьох осіб на право зайняття двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (а. с. 7, т. 1).

ОСОБА_5 , чоловік позивача, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 16, т. 1).

ОСОБА_6 , дочка позивача, померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 17, т. 1).

Право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 Дніпродзержинським бюро технічної інвентаризації за реєстровим номером № 22158 кн.152, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим Фондом комунальної власності м. Дніпродзержинська 20 березня 2001 року (а. с. 9, т. 1).

У квартирі, крім власника ОСОБА_4 , зареєстрована онука позивача - ОСОБА_8 з 11 квітня 2008 року, та правнучка позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 02 серпня 2012 року.

25 травня 2015 року техніком-наглядачем ділянки № 2 ТОВ «Крона» складено акт про непроживання ОСОБА_2 разом з малолітньою дочкою у квартирі АДРЕСА_1 з 2008 року (а. .с 12).

Встановлено, що ОСОБА_2 з 2008 року по 2011 рік проживала разом з батьками в їх квартирі по квартирі АДРЕСА_2 , потім проживала разом зі своїм чоловіком - ОСОБА_9 до розлучення у 2013 році або у квартирі його матері, або в орендованій квартирі. Після розлучення ОСОБА_2 з дитиною знову почала проживати у квартирі своїх батьків, де проживає і по цей час. Вселитися до спірної квартири ОСОБА_2 з 2008 року до 22 листопада 2015 року не намагалася, перешкоди в проживанні їй не чинилися.

Свідки, сусіди ОСОБА_4 , - ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 пояснили суду, що до листопада 2015 року ОСОБА_2 у спірній квартирі ніколи не бачили, а у листопаді 2015 року були присутні при сварці між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_7 біля квартири з приводу рішення про визнання відповідача такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Також свідок ОСОБА_9 спростував та не підтвердив доводи ОСОБА_2 та її матері щодо того, що під час шлюбу зі ОСОБА_2 вони разом проживали у спірній квартирі, зазначивши, що вони там ніколи не проживали і про конфлікти ОСОБА_2 з ОСОБА_4 з приводу чинення останньою перешкод у проживанні в квартирі він ніколи не чув.

Також судами встановлено, що до правоохоронних органів з приводу чинення їй перешкод ОСОБА_2 почала звертатися після винесення рішення Дніпровським районним судом м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року, про визнання її та її дитини такими, що втратили право користування спірною квартирою та зняття їх з реєстрації.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною третьою статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Докази укладення певної угоди з встановленням спеціального режиму користування в матеріалах справи відсутні.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Частиною другою статті 405 ЦК України встановлено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб у спосіб, який власник вважає прийнятним та ефективним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Положення глави 32 ЦК України визначають поняття сервітута як права обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язаного з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Згідно положень статті 57 ЦПК України, 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до статті 60 ЦПК України, 2004 року, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Подібні положення містять статті 76, 81 чинної редакції ЦПК України.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення первісних позовних вимог та відмову у задоволенні зустрічних вимог враховуючи те, що ОСОБА_2 з моменту реєстрації у 2008 року не проживає в спірній квартирі, яка належить на праві власності ОСОБА_4 , понад сім років, без поважних причин, що підтверджується актом про непроживання від 25 травня 2015 року, показами свідків, а тому вона втратила разом з дитиною право на користування спірним житлом. Доводи касаційної скарги даного факту не спростовують.

Також судом апеляційної інстанції враховано, що звертаючись із апеляційною скаргою, ОСОБА_2 зазначала, що фактично не проживала у спірній квартирі з 2012 року, однак, посилаючись на неможливість проживання у квартирі разом із позивачем у зв`язку з чиненням останньою перешкод у користуванні квартирою, не надала належних доказів на підтвердження вказаних обставин, а отже не довела поважності причин свого непроживання у спірній квартирі.

Крім того, ОСОБА_2 не надала судам попередніх інстанцій належних та допустимих доказів своєї позиції по спору, причини неприйняття та неналежність наданих позивачем доказів, а також доказів на обґрунтування зустрічних позовних вимог.

Судами попередніх інстанції враховано, що до правоохоронних органів ОСОБА_2 зверталась вже після звернення ОСОБА_4 до суду з позовом та ухвалення рішення про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Судами попередніх інстанцій враховано, що рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 24 березня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про визначення місця проживання дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_2 про визначення способу участі батька у вихованні неповнолітньої дитини, місця та часу їхнього спілкування, яке набрало законної сили, було встановлено, що ОСОБА_2 з жовтня 2013 року проживала у своїх батьків.

Цим же рішенням визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 за місцем проживання її матері ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_2 .

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач не проживає в спірній квартирі, яка належить на праві власності ОСОБА_4 , понад сім років, без поважних причин, а тому визнання ОСОБА_2 та її малолітню доньку ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житлом у квартирі АДРЕСА_1 за обставин цієї справи є пропорційним заходом по відношенню до необхідності захисту права приватної власності на квартиру.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до правовідносин норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення первісних позовних вимог та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог.

При вирішенні спору судами враховано положення частини четвертої статті 338 ЦПК України, 2004 року, про те, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції про новому розгляді справи, та виконано вказівки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 05 жовтня 2016 року.

Доводи ОСОБА_2 про те, що вона проводить оплату житлово-комунальних послуг, не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 .

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 11 травня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара