Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 214/3194/19

провадження № 61-5008св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідачі: Міністерство оборони України, Державна казначейська служба України,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 23 жовтня 2020 року у складі судді Гриня Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та службовими особами.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 1999 року по 2006 рік він проходив військову службу у Збройних Силах України у військовій частині НОМЕР_1 , а 12 липня 2006 року був звільнений та виключений зі списків особового складу із залишенням на квартирному обліку для позачергового одержання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України.

Крім того, після звільнення військова частина повинна була видати йому речове майно в натуральному вигляді на суму 1 200 грн 79 коп.

Оскільки ані житла, ані речового майна протягом трьох років після звільнення йому надано не було, військовий прокурор Криворізького районного гарнізону звернувся до суду в його інтересах з відповідним позовом та рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 жовтня 2006 року у справі № 2-1563/2006 на його користь стягнуто з військової частини НОМЕР_1 речове майно в натуральному вигляді на суму 1 200 грн 79 коп.

Отримавши виконавчий лист, він пред`явив його до примусового виконання до Центрально-Міського відділу ДВС Криворізького МУЮ Дніпропетровської області, де постановою від 26 жовтня 2006 року відкрито виконавче провадження. При цьому рішення суду було виконано лише 13 серпня 2009 року після численних скарг та звернень, на які він був вимушений витрачати власні кошти, зокрема, на написання звернень до різних інстанцій, оплату проїзду, витратних матеріалів.

З часу звільнення з військової служби він неодноразово звертався до Житлової комісії військової частини НОМЕР_1 та інших інстанцій, у тому числі й до Міністерства оборони України, щодо отримання житла, у зв`язку з чим вимушений був витрачати кошти на проїзд та виготовлення необхідних довідок, друкарські, поліграфічні послуги, канцелярію, сплату різного роду державних мит та судового збору.

17 серпня 2009 року він звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправним порушення Житловою комісією військової частини НОМЕР_1 та Криворізькою квартирно-експлуатаційною частиною району Міністерства оборони України (далі Криворізька КЕЧР) строку забезпечення його житлом протягом трьох років після звільнення з військової служби, як це передбачено пунктом 8 статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України». При цьому для зазначених звернень він був змушений придбати ноутбук, принтер, картридж та підключитися до мережі Інтернет, що теж потягло за собою певні матеріальні затрати.

Впродовж розгляду позовної заяви Дніпропетровським окружним адміністративним судом він неодноразово витрачав власні кошти на проїзд до м. Дніпро та навіть надавав власні кошти для направлення йому поштою постанови суду від 16 лютого 2010 року, однак отримав її лише 07 вересня 2010 року. Зазначеною постановою пред`явлений ним позов було задоволено: визнано протиправним порушення Житловою комісією військової частини НОМЕР_1 та Криворізькою КЕЧР строку забезпечення його житлом.

В ході виконання постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2010 року він неодноразово направляв звернення до різних інстанцій, на що витрачав власні кошти, а 05 листопада 2010 року звернувся до суду із позовом про зобов`язання Криворізької КЕЧР придбати йому із сім`єю квартиру. Протягом тривалого часу суди відмовляли позивачу у відкритті провадження та лише після апеляційного оскарження, Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області відкрив провадження у справі за його позовом та 28 березня 2012 року ухвалив рішення про зобов`язання Криворізької КЕЧР надати або придбати для нього із сім`єю квартиру або інше житло в м. Кривому Розі, яке відповідатиме санітарним нормам з урахуванням встановлених законом норм жилої площі, та про зобов`язання Житлової комісії військової частини НОМЕР_1 , в межах її повноважень, погодити рішення Криворізької КЕЧР для надання житла.

Зазначене рішення суду протягом тривалого часу не виконувалося, у зв`язку з чим він неодноразово звертався із відповідними заявами та скаргами до різних інстанції, у тому числі до Центрально-Міського відділу ДВС, прокуратури Центрально-Міського району м. Кривого Рогу, Центрально-Міського РВ КМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області, Міністерства оборони України, Криворізької прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері та до Генеральної прокуратури України щодо надання інформації про причини невиконання рішення, притягнення до відповідальності винних осіб Криворізької КЕЧР. Через нервове навантаження, тісні умови проживання позивач неодноразово перебував на амбулаторному лікуванні щодо гострого респіраторного захворювання, гострого трахеїту.

У серпні 2013 року в телефонному режимі від паспортиста Військової частини НОМЕР_1 він дізнався, що йому розподілене житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , а квартирна справа направлена до виконкому, у зв`язку з чим він неодноразово звертався до різних інстанцій щодо отримання інформації про те, чи введений в експлуатацію будинок АДРЕСА_2 та чи придатна для проживання квартира АДРЕСА_3 , яка розташована у ньому. На ці звернення та на особисту явку до зазначених державних органів він витрачав власні кошти та час, а у період з 24 січня 2014 року по 03 лютого 2014 року через нервове навантаження та погані умови проживання перебував на амбулаторному лікуванні у КУ «ЦП МСД №4» м. Кривого Рогу із діагнозом: гострий бронхіт.

У грудні 2013 року він звернувся із запитами про надання публічної інформації до Виконавчого комітету Центрально-Міської районної у місті ради та отримав відповідь, що за клопотанням Криворізької КЕЧР направлені особові справи та прийняті рішення про оформлення і видачу ордерів на жилі приміщення у будинку АДРЕСА_2 та оформлено 48 ордерів. Із відповідей на його звернення стало відомо, що вказаний будинок недобудований, підрядники розшукуються міліцією та після повернення коштів підрядником ТОВ «Зиск-Плюс» будівництво буде поновлено.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2013 року визнано протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо незабезпечення його житлом відповідно до вимог пункту 8 статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України» та зобов`язано Міністерство оборони України забезпечити його житлом за рахунок коштів Державного бюджету України.

22 листопада 2013 року він направив до Дніпропетровського окружного адміністративного суду позов про скасування протоколу засідання житлової комісії ВЧ НОМЕР_1 від 17 жовтня 2013 року № 16 щодо зняття його разом з сім`єю з черги на поліпшення житлових умов, із вимогою про зобов`язання поновити його на черзі з причини не забезпечення житлом. З приводу протиправного зняття його з сім`єю з черги він також направляв скарги, звернення до різних інстанцій, у тому числі Криворізької прокуратури у воєнній сфері.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2014 року пред`явлений ним позов задоволено, визнано протиправними дії житлової комісії ВЧ НОМЕР_1 щодо зняття його із сім`єю з квартирного обліку, скасовано протокол засідання житлової комісії № 16 від 17 жовтня 2013 року, зобов`язано житлову комісію поновити його разом з сім`єю на квартирному обліку в черзі на поліпшення житлових умов під номер, під яким він перебував до зняття з обліку 17 жовтня 2013 року; визнано бездіяльність Міністерства оборони України щодо незабезпечення його житлом протягом трьох років після звільнення з військової служби.

10 лютого 2014 року він пред`явив до ДВС виконавчий лист для примусового виконання рішення, яке тривалий час залишалось не виконаним.

24 липня 2014 року Дніпровський апеляційний адміністративний суд рішення суду залишив без змін, чим в черговий раз підтвердив протиправність дій житлової комісії військової частини.

У лютому 2014 року він звернувся до Європейського суду з прав людини у зв`язку з порушенням Україною статті 13 Конвенції щодо права особи на ефективний судовий захист та статті 1 Першого Протоколу Конвенції щодо права особи мирно володіти своїм майном. Заява прийнята під номером досьє №20102/14 та перебуває на розгляді.

У червні 2016 року секретар житлової комісії ВЧ НОМЕР_1 запропонував йому двохкімнатну квартиру у житловому кооперативі « АДРЕСА_4 .

Він надав згоду на отримання цього житла, однак кінцево це житло розподілили військовослужбовцям м. Києва, а він в черговий раз залишився без житла.

У серпні 2018 року він отримав повідомлення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з дотримання соціальних та економічних прав про те, що за результатами його скарг вжито заходів реагування та поновлено його права шляхом списання в безспірному порядку з рахунку Міністерства оборони України коштів в сумі 321 933 грн 69 коп.

На підставі наведеного вище, посилаючись на тривале невиконання рішень судів та порушення вже захищеного судом його права на житло з 2010 року, неодноразові звернення до усіх можливих інстанцій, органів державної влади та отримання формальних відписок, вважає, що Держава України повинна йому відшкодувати шкоду, заподіяну ненаданням житла згідно всіх судових рішень, які з 2010 року залишались невиконаними, а тому просив суд стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання в безспірному порядку з казначейського рахунку на його користь 14 383 грн 42 коп. в рахунок відшкодування матеріальної шкоди на повернення витрат та 3 000 000 грн моральної шкоди, завданої органами державної влади.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 100000 грн шляхом списання коштів в безспірному порядку з Єдиного казначейського рахунку.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з наявності правових підстав для стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів в безспірному порядку з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000 грн у зв`язку з неправомірними і винними діями посадових осіб, пов`язаними із тривалим невиконанням рішень судів та порушенням вже захищеного судом права позивача на житло з 2010 року, з незаконним зняттям позивача з квартирного обліку, не забезпечення позивача тривалий час житлом, що доведено преюдиційними рішеннями судів.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування майнової шкоди, суди виходили із того, що такі є недоведеними.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Міністерства оборони України.

У квітні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Державної казначейської служби України.

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Міністерства оборони України.

Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Державної казначейської служби України.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 серпня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Міністерство оборони України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Як на підставу касаційного оскарження Міністерство оборони України посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що наявність шкоди не породжує обов`язку її компенсації, так як необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначити суб`єкта такої відповідальності. Вказує, що позивачем не доведено факту дії або бездіяльності Міністерства оборони України щодо спричинення моральної шкоди.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Зазначає, що позивач був звільнений з військової служби у зв`язку з реформуванням Збройних сил України. Відповідно до пункту 8 статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв`язку з реформуванням Збройних сил України, та членів їх сімей» особам, які звільняються з військової служби на підставі нормативно-правових актів, прийнятих у зв`язку з реформуванням Збройних сил України, надаються такі гарантії соціального захисту, особи, які звільнилися з військової служби і потребують поліпшення житлових умов, протягом трьох років після звільнення забезпечуються житловими приміщеннями у порядку, передбаченого законодавством, або мають право на одержання коштів на індивідуальне будівництво чи придбання житла з погашенням їх за рахунок коштів Державного бюджету України.

Проте, вказана редакція статті була чинною до внесення змін до вказаного закону. Після змін редакція статті передбачає «забезпечення житлом осіб, які звільнилися з військової служби і потребують поліпшення житлових умов, провадиться відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Вказані зміни не суперечать ЖК України.

Позивач отримав житло та компенсацію. Відповідно до ордера від 30 вересня 2013 року він отримав житло на сім`ю з трьох осіб за адресою: АДРЕСА_1 . Також позивач не повідомив житлову комісію військової частини НОМЕР_1 про те, що у нього ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син. У вказаному житловому приміщення позивач не проживає.

При отриманні житла позивач надав житловій комісії заяви про надання згоди на отримання житла меншого розміру. Таку згоду також надала його дружина. Він отримав житло, але залишився в черзі, тому що житло не відповідає необхідному розміру.

Позивач також не вказував, що вказане житло вже приватизувала його дружина та дочка, хоча в заявах вказано, що дружина вже приймала участь у приватизації.

Зазначає, що вини Міністерства оборони України та житлової комісії військової частини НОМЕР_1 у незабезпеченні позивача належним житловим приміщенням немає.

У касаційній скарзі Державна казначейська служба України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень Державна казначейська служба України зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц, провадження № 61-26176св18, від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, провадження № 61-18697св18, від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, провадження № 12-110гс18, від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, провадження № 14-515цс19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що у зв`язку із відсутністю будь-яких взаємовідносин Державної казначейської служби України з позивачем вимога про стягнення з неї моральної шкоди є необґрунтованою.

Позивачем не надано доказів нанесення Державною казначейською службою України позивачу моральної шкоди.

Крім того, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, доказів необхідності застосування додаткових зусиль для нормалізації життєвих зв`язків, відновлення стосунків з оточуючими людьми, як і доказів втрати чи погіршення таких зв`язків.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні та липні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційні скарг Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України від ОСОБА_1 , у яких вказано, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційних скарг висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 1999 року по 2006 рік ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних силах України.

З 10 серпня 2004 року рішенням Житлової комісії ВЧ НОМЕР_1 м. Кривий Ріг Міністерства оборони України позивача зараховано на квартирний облік щодо поліпшення житлових умов у м. Кривому Розі.

22 травня 2006 року згідно з наказом начальника Генерального штабу позивача звільнено з військової частини у запас за пунктом 63 підпунктом «г» - у зв`язку зі скороченням штату із залишенням на квартирному обліку для позачергового одержання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України.

У зв`язку з незабезпеченням ОСОБА_1 житлом протягом встановленого законом строку, ігноруванням його неодноразових звернень з цього приводу, останній звернувся за захистом своїх житлових прав до суду.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2010 року визнано протиправним порушення житловою комісією ВЧ НОМЕР_1 та Криворізькою КЕЧР строку забезпечення ОСОБА_1 житлом протягом 3-х років після звільнення з військової служби згідно з пунктом 8 статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України» (а. с. 24-25).

Вказаним судовим рішенням встановлено, що відповідачі житлова комісія ВЧ НОМЕР_1 та Криворізька КЕЧР впродовж трьох років після звільнення позивача з військової служби не вжили заходів, проявили бездіяльність та не забезпечили його житлом. Окремо судом акцентовано увагу, що систематичний контроль за умовами проживання громадян претендентів на одержання житлової площі з житлового фонду Міністерства оборони України є управлінським обов`язком саме житлової комісії ВЧ НОМЕР_1 .

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 березня 2012 року, яке набрало чинності 09 квітня 2012 року, зобов`язано Криворізьку КЕЧР надати або придбати для ОСОБА_1 із сім`єю квартиру або інше житло у м. Кривому Розі, яке відповідає санітарним нормам з урахуванням встановлених законом норм житлової площі; зобов`язано житловому комісію ВЧ НОМЕР_1 в межах її повноважень погодити рішення Криворізької КЕЧР про надання або придбання для ОСОБА_1 із сім`єю квартири або іншого житла у м. Кривому Розі (а. с. 26).

З приводу невиконання судового рішення та незабезпечення позивача житлом він звертався до правоохоронних органів із заявами по порушення кримінальної справи відносно посадових осіб Криворізької КЕЧР (а. с. 27, 28).

Виконавчим комітетом Центрально-Міського району м. Кривого Рогу від 18 січня 2012 року прийнято рішення стосовно оформлення і видачі ордеру на житло позивачу за адресою: АДРЕСА_1 . Але видати ордер на це житло виконавчий комітет не мав змоги, так як підрядною організацією не були виконані роботи з реконструкції будівлі. З вказаних причин Криворізька КЕЧР не мала можливості прийняти в експлуатацію вищезазначений об`єкт, а військовослужбовці не могли отримати ордери.

На виконання вищевказаного рішення суду засіданням Житлової комісії військової частини НОМЕР_1 був винесений протокол № 1 від 04 лютого 2013 року про перерозподіл позивачу із родиною постійного житла за адресою: АДРЕСА_1 . Начальником Криворізької КЕЧР 20 червня 2013 року за вих. № 823 до Центрально-Міської районної у м. Кривому Розі ради був направлений список розподілу постійної житлової площі та оригінал облікової справи щодо позивача за адресою: АДРЕСА_1 . Фактично житлом позивача забезпечено не було.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2013 року № 804/12013/13-а, яка набрала законної сили 02 січня 2014 року, визнано протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо незабезпечення ОСОБА_1 житлом відповідно до вимог пункту 8 статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України»; зобов`язано Міністерство оборони України забезпечити житлом ОСОБА_1 за рахунок коштів з Державного бюджету України.

В рамках розгляду справи адміністративним судом встановлено, що Криворізька КЕЧР в межах своїх повноважень зробила всі можливі дії щодо забезпечення житлом позивача, а саме здійснила розподіл вивільненого житла та підготувала документи на оформлення ордеру на жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , однак в той же час суд прийшов до висновку про протиправну бездіяльність Міністерства оборони України щодо незабезпечення ОСОБА_1 житлом відповідно до вимог пункту 8 статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України» (а. с. 29).

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2014 року № 804/16053/13-а, яка набрала законної сили 24 липня 2014 року, визнано протиправними дії житлової комісії військової частини НОМЕР_1 щодо зняття ОСОБА_1 із сім`єю з квартирного обліку; скасовано протокол засідання житлової комісії військової частини НОМЕР_1 № 16 від 17 жовтня 2013 року щодо зняття ОСОБА_1 із сім`єю з черги на поліпшення житлових умов у військовій частині НОМЕР_1 ; зобов`язано житлову комісію військової частини НОМЕР_1 поновити ОСОБА_1 із сім`єю в черзі на поліпшення житлових умов у військовій частині НОМЕР_1 під номером, під яким ОСОБА_1 перебував до зняття з обліку 17 жовтня 2013 року; визнано протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо незабезпечення ОСОБА_1 житлом протягом трьох років після звільнення з військової служби (пункту 8 статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей») (а. с. 30-31).

У рамках розгляду цієї справи судом встановлено, що ОСОБА_1 фактично житло не одержав, ордер не був використаний позивачем через фактичну відсутність вказаного в ньому житла, договір найму з ним не укладений, поліпшення житлових умов, внаслідок чого зникла б потреба в наданні житла, не відбулось, що розцінено як свідчення протиправності дій і рішення Житлової комісії Військової частини НОМЕР_1 щодо зняття ОСОБА_1 з сім`єю з черги на поліпшення житлових умов.

З огляду на неможливість виконання судового рішення без відповідної зміни, за заявою ОСОБА_1 ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 січня 2018 року, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року, змінено спосіб і порядок виконання постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2013 року в адміністративній справі № 804/12013/13-а наступним чином: стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за належне для отримання жиле приміщення для поліпшення житлових умов в сумі 321933,69 грн відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення» від 02 вересня 2015 року № 728 (а. с. 34-38).

24 лютого 2014 року позивач направив до Європейського суду з прав людини заяву про порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, пункту 1 статті 6 § 1, статті 13 та статті 34 Конвенції та про відшкодування та виплату йому Україною майнової шкоди або зобов`язання України надати житло згідно з рішенням суду України, досьє № 20102/14 (Nikitenko v. Ukraine). Результатом розгляду заяви позивача в Європейському суді з прав людини стало те, що 12 жовтня 2017 року Велика Палата Європейського суду з прав людини вирішила приєднати заяву позивача № 20102/14 (Nikitenko v. Ukraine) до справи Бурмич та інші проти України (№46852/13 та ін.) відповідно до правила 42 §1 Регламенту Суду в поєднанні з правилом 71 § 1. Адже Судом також було вирішено вилучити усі об`єднані заяви з реєстру справ згідно зі статті 37 § 1 (с) Конвенції та передати їх до Комітету Міністрів Ради Європи з метою подальшого їх опрацювання в межах заходів загального характеру щодо виконання пілотного рішення по справі Юрій Миколайович Іванов проти України (№ 40450/04 15.10.2009 року).

На підтвердження заявлених тверджень позивач надав суду копію повідомлення Європейського суду з прав людини від 12 жовтня 2017 року. Таким чином, на даний час заява позивача розглянута Європейським судом з прав людини 12 жовтня 2017 року та наразі перебуває у Комітеті Міністрів Ради Європи для нагляду за його виконанням разом з іншими подібними рішеннями, про що зазначалось вище (а. с.33).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до підпунктів 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та моральної (немайнової) шкоди.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 вказував, що у зв`язку із тривалим невиконанням судових рішень щодо забезпечення його житлом та бездіяльністю Міністерства оборони України йому заподіяно моральну шкоду, яку він просив стягнути.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до пунктів 2, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відшкодування такої шкоди можливе лише якщо таке передбачене відповідним законом, що визначає порядок і умови її відшкодування. Також передбачено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної і матеріальної шкоди провадиться у встановленому законом порядку.

Суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що Міністерство оборони України у спірних правовідносинах є уповноваженим органом державного управління, воно має обов`язок компенсувати завдану позивачеві шкоду за наявності усіх складових цивільно-правової відповідальності, крім вини Міністерства оборони України у заподіянні шкоди, з урахуванням положень статті 1173 ЦК України.

З огляду на викладене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу, наявності у цивільному праві презумпції завдавача шкоди, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності його вини у завданні шкоди.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Під час розгляду справи судами встановлено наявність преюдиційних судових рішень, якими встановлено протиправність дій Міністерства оборони України, у зв`язку із незабезпеченням позивача житлом за рахунок коштів Державного бюджету України, як то передбачено положеннями Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв`язку з реформуванням Збройних сил України, та членів їх сімей».

Право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національні правові системи договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», п. 40). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі «Immobiliare Saffi» проти Італії», заява № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні Європейського суду з прав людини проти України у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (рішення від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Європейського суду з прав людини з цього питання. У пункті 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року, заява № 18966/02; у справі «Ромашов проти України» від 27 липня 2004 року, заява № 67534/01; у справі «Дубенко проти України» від 11 січня 2005 року, заява № 74221/01; у справі «Козачек проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 29508/04).

Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному і вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» від 26 квітня 2005 року, заява № 29439/02; у справі «Крищук проти України» від 19 лютого 2009 року, заява № 1811/06).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, наголосив, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року, заява № 18966/02).

Забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов`язком держави. При цьому держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.

У справі «Скордіно проти Італії» Європейський суд з прав людини визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту щодо надмірно тривалих судових проваджень.

Ці критерії, які також застосовні до справ про невиконання рішень (рішення у справі «Вассерман проти Росії» від 10 квітня 2008 року, заява № 21071/05, пп. 49 і 51), вимагають такого: позов про відшкодування має бути розглянутий упродовж розумного строку (рішення у справі «Скордіно проти Італії», заява № 36813/97, п. 195); призначене відшкодування має бути виплачене без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, на яку рішення про його призначення набирає законної сили (рішення у справі «Скордіно проти Італії», заява № 36813/97, п. 198); процесуальні норми стосовно позову про відшкодування мають відповідати принципові справедливості, гарантованому статтею 6 Конвенції (рішення у справі «Скордіно проти Італії», заява № 36813/97, п. 200); норми стосовно судових витрат не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (рішення у справі «Скордіно проти Італії», заява № 36813/97, п. 201); розмір відшкодування не повинен бути нерозумним у порівнянні з розміром відшкодувань, призначених Судом в аналогічних справах (рішення у справі «Скордіно проти Італії», заява № 36813/97, пп. 202 206 і 213).

У справі «Харук та інші проти України» (рішення від 26 липня 2012 року [комітет], заява № 703/05 та 115 інших заяв, п. 24 25), а також у ряді інших справ проти України, які стосувались тривалого невиконання рішень національних судів, ЄСПЛ, беручи до уваги принципи визначення розміру компенсації, яка присуджується в разі встановлення порушення Конвенції щодо невиконання рішень в подібних справах, визнав розумним та справедливим присудити 3000,00 євро кожному заявнику в заявах, які стосуються невиконання рішень тривалістю понад три роки, та 1500,00 євро кожному заявнику в інших заявах. Зазначені суми є відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат.

Європейський суд з прав людини також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування майнової шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір, але інша ситуація коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (рішення у справі «Скордіно проти Італії», заява № 36813/97, пп. 203 204, та у справі «Вассерман проти Росії», заява № 21071/05, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у разі надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (рішення у справі «Бурдов проти Росії» від 07 травня 2002 року, п. 100).

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди в разі надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що внаслідок незаконних дій посадових осіб Міністерства оборони України, які виразились у тривалому невиконанні рішень судів та порушення вже захищеного судом права позивача на житло з 2010 року, внаслідок неодноразових звернень позивача до усіх можливих інстанцій, органів державної влади та отримання ОСОБА_1 формальних відписок, останній зазнав моральних страждань, що призвело до порушення звичайного, нормального способу його життя у зв`язку із тривалим неотриманням житла, відстоювання свої порушених прав протягом тривалого часу.

В той же час колегія суддів не може погодитись із визначеним судами попередніх інстанцій розміром відшкодування моральної шкоди у сумі 100000 грн на користь позивача та вважає, що розмір моральної шкоди, яка підлягає стягненню на користь позивача, слід визначити у розмірі 50000 грн, що відповідає принципам розумності, виваженості та справедливості, з урахуванням дискреційних повноважень та наведеної вище практики ЄСПЛ.

Посилання Міністерства оборони України у касаційній скарзі на те, що позивачем не доведено факту дії або бездіяльності Міністерства оборони України щодо спричинення моральної шкоди, є безпідставними, оскільки вказані обставини встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Доводи касаційної скарги Міністерства оборони України про те, що позивач отримав житло та відповідну компенсацію, не можуть бути прийняті судом, оскільки позов подано з підстав відшкодування моральної шкоди, у зв`язку із тривалим невиконанням судових рішень. Крім того, матеріали справи не містять доказів отримання позивачем квартири, її приватизації, відповідач таких доказів не надав.

Посилання у касаційній скарзі на те, що Державна казначейська служба України не несе обов`язку з відшкодування шкоди, оскільки відсутні докази порушення з боку Державної казначейської служби України прав та інтересів позивача, як і відсутні докази існування будь-яких правовідносин між ними, не можуть бути прийняті з огляду на таке.

Відповідно до статті 25 Бюджетного кодексу України Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Згідно з підпунктом 1 пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Зазначені рішення передаються до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання.

Відповідно до пункту 23-1 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України єдиний казначейський рахунок це рахунок, відкритий центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (далі Казначейство України), у Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України, на якому консолідуються кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов`язкового державного соціального і пенсійного страхування та кошти інших клієнтів, які відповідно до законодавства знаходяться на казначейському обслуговуванні.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (далі Положення), Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 Положення).

Згідно із пунктом 9 Положення Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

На підставі аналізу наведених нормативно-правових актів Верховний Суд зробив висновок про те, що Державна казначейська служба України, діючи від імені держави в цілому, здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Правовий статус цього органу визначається функціями з обслуговування єдиного казначейського рахунку держави, пов`язаними з консолідацією та обслуговуванням Державного бюджету України, зокрема й з безспірним списанням коштів державного бюджету.

Таким чином, належним відповідачем у цій справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади. Такими органами у цій справі є відповідний орган Казначейської служби (який відповідно до законодавства є органом, який здійснює списання коштів з державного бюджету) та орган, дії якого призвели до завдання позивачу шкоди.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій повно, але неправильно застосовано норми матеріального права, рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 23 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року в частині розміру відшкодування моральної шкоди, яка підлягає стягненню на користь позивача, необхідно змінити.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Таким чином, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», судові витрати, пов`язані з розглядом справи, необхідно компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Міністерства оборони України та Державної казначейської служби України задовольнити частково.

Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 23 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року змінити, зменшити розмір моральної шкоди, яка підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , з 100000 грн до 50000 грн (п`ятдесят тисяч гривень).

Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович