Постанова

Іменем України

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 214/3899/17

провадження № 61-872св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який у подальшому було уточнено, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення, зняття з реєстрації, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що 14 червня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який розірвано рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого рогу Дніпропетровської області від 11 січня

2017 року.

За час перебування у шлюбі у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась донька - ОСОБА_5 . Під час шлюбу сторонами, як подружжям та батьками, виховувались діти відповідача ОСОБА_2 від першого шлюбу, сини - ОСОБА_3 , 1994 року народження та ОСОБА_4 ,

1997 року народження.

Після розірвання шлюбу, сторони проживають у спірній квартирі, яка належить позивачу на підставі договору дарування.

Позивач вказував, що відповідачі постійно йому погрожують та чинять перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнень, просив зобов`язати виселитися з приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 не чинити перешкоди у користуванні приміщенням яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2018 року уточнені позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення з неї ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору в розмірі 640,00 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався положеннями статей 15 16 317 319 383 386 391 ЦК України, статті 116 ЖК Української РСР та виходив з того, що відповідачі вселилися в житлове приміщення належне позивачу за його згодою та вільним волевиявленням власника квартири, однак після вселення відповідачі почали чинити йому перешкоди в користуванні квартирою та порушувати правила співжиття.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2018 року в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення ОСОБА_2 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні ОСОБА_1 позову про усунення перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення з цієї квартири ОСОБА_2 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення з цієї квартири ОСОБА_2 , апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 вселилася у спірну квартиру як член сім?ї власника, не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення. Позивачем не надано належних та допустимих доказів систематичного порушення відповідачкою правил співжиття, що робить неможливим проживання позивача разом з нею в одній квартирі. Окрім того, відсутні докази того, що до ОСОБА_2 застосовувалися будь-які заходи попередження про недопустимість порушення правил співжиття. За вказаних обставин апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_2 відповідно до частини першої статті 116 ЖК Української РСР та статті 405 ЦК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

04 січня 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року та залишити в силі рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2018 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи міститься достатньо доказів неможливого співжиття позивача з ОСОБА_2 . Наведена апеляційним судом позиція стосовно обов?язковості «систематичного порушення», як причини для усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, має ширше розуміння, а саме те, що підставою для виселення є наявність факту порушення правил співжиття, а також підставою для виселення може бути і повторне порушення винним даних правил після вжиття тих чи інших заходів за для усунення даних порушень, при цьому під систематичністю слід розуміти саме неодноразове вчинення особою дій, які порушують безперешкодне право користування заявником своєю власністю (квартирою). Заявник звертає увагу суду на наявність судової практики з аналогічних справ Верховного Суду, а саме на постанову від 12 грудня 2018 року у справі № 320/6081/16 щодо припинення колишнього члена сім?ї права на сервітут. Аналогічний висновок також було зроблено Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.

У березні 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону

від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Фактичні обставини справи

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 червня 2008 року, який розірвано заочним рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 січня 2017 року.

ОСОБА_1 є власником житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 64,1 кв.м, яке належить йому на праві власності згідно договору дарування квартири від 08 червня 2010 року.

Відповідно до акту Обслуговуючого кооперативу Житлово-будівельний кооператив «Рассвет-18» від 05 червня 2017 року, встановлена неможливість спільного проживання в одному житловому приміщенні, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , вказаний акт засвідчений підписами сусідів будинку АДРЕСА_3 .

Відповідачі чинять позивачу перешкоди у володінні та користуванні житловим приміщенням, яке йому належить на праві власності, а саме відповідачі постійно чинять сварки, допускають застосування фізичного насилля.

Звернувшись до суду зі вказаними позовними вимогами, позивач ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_2 постійно погрожує позивачу, не дає йому можливості користуватися побутовими приладами, зачиняє ванну кімнату та санвузол, відключає електроенергію на той час, коли він знаходиться вдома, маніпулює їх спільною дитиною, донькою - ОСОБА_5 , приховує її, не дає спілкуватись, постійно погрожує позбавленням життям або створенням жахливих умов життя, провокує сварки, тобто систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим проживання з нею в одній квартирі.

Згідно листа Саксаганського відділення поліції ГУ НП в Дніпропетровській області від 04 липня 2017 року за № 5105, 18 травня 2017 року о 18-16 год. надійшло повідомлення зі служби «102» про те, що за адресою: АДРЕСА_1 , заявниця ОСОБА_2 повідомила про те, що мати колишнього чоловіка намагається вигнати її з дітьми з квартири, звернення зареєстровано до ЖЄО

№ 11476 від 18 травня 2017 року.

З цього ж листа встановлено, що 23 травня 2017 від ОСОБА_1 надійшла письмова заява про те, що місцем мешкання буяне його жінка, це звернення також зареєстровано до ЖЄО № 11876 від 23 травня 2017 року.

Крім вказаного листа, наведеного вище, інших доказів на підтвердження порушення відповідачем ОСОБА_2 правил співжиття суду не надано, як пояснив сам позивач, ключі від квартири у нього є, замки не замінені.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною третьою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно із частиною першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Відповідно до статті 157 ЖК Української РСР, членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла.

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Житло має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги надається процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, №30856/03, § 41 та § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Згідно із частиною першою статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб проводиться без надання іншого жилого приміщення.

Доказів саме систематичного порушення правил співжиття (частина перша стаття 116 ЖК Української РСР), що робить неможливим проживання з відповідачем в одній квартирі позивачем, не надано.

Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Результат аналізу наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

Статтею 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Установивши, що ОСОБА_2 вселилася у спірну квартиру як член сім?ї власника, не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені статтею 116 ЖК Української РСР та статтею 405 ЦК України, для її виселення відсутні.ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження систематичного порушення ОСОБА_2 правил співжиття, що робить неможливим для позивача проживання з нею в одному будинку, а також доказів застосування до неї заходів запобігання і громадського впливу, які виявилися безрезультатними. Апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в позові, перевірили вимоги позивачів на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та дійшли висновку, що виселення відповідача зі спірного житлового приміщення не відповідає такій пропорційності з огляду на те, що відповідач на законних підставах набула право користування спірною квартирою, а суд не встановив обставин, які б давали можливість дійти висновку про існування законних підстав для виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового приміщення.

Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження 14-64цс20).

Аргументи заявника про те, що його порушене право підлягає судовому захисту шляхом припинення права ОСОБА_2 користування спірною квартирою на підставі частини другої статті 406 ЦК України та посилання заявника на постанову Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі

№ 734/387/15-ц та на постанову Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 320/6081/16 є безпідставними, оскільки встановлені фактичні обставини у справі яка переглядається та фактичні обставини у наведених вище справах є різними.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Пронінапроти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду

від 12 грудня 2018 року- без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков І. О. Дундар А. Ю. Зайцев В. М. Коротун