Постанова

Іменем України

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 219/2435/19-ц

провадження № 61-7476св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач, відповідач - ОСОБА_1 ,

відповідач, позивач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 12 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Космачевської Т. В., Агєєва О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ.

Позовна заява мотивована тим, що з 09 вересня 2006 року він та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який 05 жовтня 2017 року розірвано на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області. За час шлюбу, за спільні кошти разом з відповідачем за договором купівлі-продажу від 06 січня 2014 року вони придбали житловий будинок АДРЕСА_1 та за наполяганням ОСОБА_2 власником будинку було зазначено її одноособово. Відповідач не бажає визнавати факт, що набутий за час шлюбу будинок є їхньою спільною сумісною власністю, користується ним самостійно. Позивач вважав, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: визнати спільною сумісною власністю подружжя: його та ОСОБА_2 будинок з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на 1/2 частку будинку за вищевказаною адресою; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку зазначеного будинку.

У травні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 06 січня 2014 року, який було придбано за рахунок коштів від продажу належної їй на підставі свідоцтва про право на спадщину від 27 листопада 2009 року квартири. ОСОБА_1 був зареєстрований у зазначеному будинку. 05 жовтня 2017 року шлюб між ними розірвано на підставі рішення суду, яке набуло законної сили 17 жовтня 2017 року.

Згідно з довідкою від 04 квітня 2019 року ОСОБА_1 не мешкає в належному їй житловому будинку з травня 2017 року та не є членом її сім`ї. Його реєстрація за адресою: АДРЕСА_1 , перешкоджає їй оформити субсидію, а також зобов`язує сплачувати комунальні послуги за зареєстрованого відповідача, який не проживає в будинку.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 на підставі статті 391, частини другої статті 405, пункту 6 частини першої статті 406 ЦК України просила суд визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 14 травня 2019 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 та об`єднано в одне провадження.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 03 грудня 2019 року у складі судді Конопленко О. С. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .

Відмовлено у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення особою, яка це стверджує. Проте ОСОБА_2 не довела належними, допустимими та достатніми доказами те, що спірний будинок було придбано за її особисті кошти, тобто вона не спростувала матеріально-правову презумпцію спільності майна подружжя. Сама по собі наявність у ОСОБА_2 грошових коштів від продажу 06 січня 2014 року належної їй у порядку спадкування квартири за 48 642,00 грн не може бути беззаперечним підтвердження того, що спірний будинок, придбаний у цей самий день за 26 400,00 грн, було придбано нею за ці кошти без надання відповідних доказів.

При цьому суд послався на відповідні правові позиції Верховного Суду України та Верховного Суду.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , суд виходив із того, що чинне законодавство України не передбачає визнання власника таким, що втратив право користування належним йому майном. При цьому, ураховуючи, що первісні позовні вимоги щодо визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ між сторонами задоволено, за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/2 частину спірного будинку, задоволення зустрічного позову призведе до звуження непорушного права відповідача за зустрічним позовом на користування своєю власністю на власний розсуд.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 12 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 03 грудня 2019 рокускасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 769,00 грн за подання позовної заяви.

Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 1 152,60 грн судових витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у разі придбання майна, хоча й за час шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

ОСОБА_1 не надав жодних належних та допустимих доказів про те, що він брав участь коштами або працею у набутті та покращенні спірного майна, що є його процесуальним обов`язком у силу статей 12 81 ЦПК України.

При цьому ОСОБА_2 надано докази на підтвердження того, що оспорюваний будинок придбано за кошти, отримані нею від продажу отриманої у спадок квартири.

Також суд послався на відповідні правові позиції Верховного Суду України.

Встановивши, що ОСОБА_1 не мешкає разом з ОСОБА_2 майже три роки, домовленості щодо користування житлом між сторонами відсутні, тому суд на підставі частини другої статті 405 ЦК України визнав його таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржене судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, зокрема, суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі й витребувано цивільну справу № 219/2435/19-ц з Артемівського міськрайонного суду Донецької області.

Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 жовтня 2020 року зупинено касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи 447/455/17-ц (провадження № 61-20711св19) за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання вчинити дії.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року поновлено касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що спірний житловий будинок придбано за час шлюбу, тому він є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними, що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Тому висновок суду апеляційної інстанції про те, що сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, є неправильним та суперечить нормам матеріального права, що в свою чергу нівелює правовий режим спільного сумісного майна подружжя, закріпленого законодавцем у ЦК України та СК України.

Передумовою придбання спірного будинку був продаж 06 січня 2014 року за 48 642 грн належної ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про спадщину за законом квартири, але доказів того, що спірний будинок був придбаний виключно за особисті кошти ОСОБА_2 остання на виконання вимог частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України суду не надала.

Крім того, апеляційний суд не надав оцінки тій обставині, що відповідно до звіту від 28 грудня 2018 року про оцінку майна житлового будинку з надвірними спорудами та побудовами, розташованого по АДРЕСА_1 , оціночна ринкова вартість вищевказаного будинку станом на 28 грудня 2018 року становить 93 742 грн, що значно перевищує суму, за яку було придбано житловий будинок.

Крім того, положення статті 156 ЖК УPCP передбачають збереження права користування житлом для членів сім`ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку (квартири), за умови збереження права власності на будинок цього самого власника

Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 09 вересня 2006 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який 05 жовтня 2017 року розірвано на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 05 жовтня 2017 року (а. с. 12, 13, 40).

Згідно з копією договору купівлі-продажу житлового будинку від 06 січня 2014 року ОСОБА_5 продала ОСОБА_2 житловий будинок з надвірними спорудами та побудовами, загальною площею 43,78 кв. м, житловою площею 26,28 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , площею 0,0380 га. Продаж здійснено за 26 400,00 грн, які ОСОБА_5 одержала в повному обсязі у присутності нотаріуса під час підписання договору (а. с. 124).

Право власності ОСОБА_2 на вказаний будинок підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06 січня 2014 року (а. с. 43) та копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 28 грудня 2018 року (а. с. 10-11).

Передумовою придбання житловогобудинку за адресою: АДРЕСА_1 , був продаж 06 січня 2014 року за 48 642,00 грн належної ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про спадщину за законом від 27 листопада 2009 року квартири АДРЕСА_2 (а. с. 98, 101).

Згідно з копією довідки від 04 квітня 2019 року № 401, виданої головою квартального комітету № 20, власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 і до складу її сім`ї входять: син - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дочка - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , чоловік - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до копії довідки голови квартального комітету № 20 ОСОБА_8 від 04 квітня 2019 року № 400, за вказаною адресою не мешкає з травня 2017 року по теперішній час (а. с. 42).

Відповідно до звіту від 28 грудня 2018 року № IN281218-002 про оцінку майна житлового будинку з надвірними спорудами та побудовами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , оціночна ринкова вартість вищевказаного будинку станом на 28 грудня 2018 року складає 93 742,00 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 .

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 80 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судом установлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належала квартира, яку вона отримала в порядку спадкування за законом після смерті матері - ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 101, 106-108). Зазначену квартиру 06 січня 2014 року вона продала за 48 642,00 грн (а. с. 98) і того самого дня придбала спірний будинок за 26 400,00 грн. Договір купівлі-продажу зазначеного будинку був посвідчений тим самим нотаріусом (а. с. 124).

ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів про те, що спірний житловий будинок було придбано за спільні грошові кошти.

У матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_1 брав участь коштами або працею у набутті та покращенні спірного майна.

До справи не долучено розрахункових документів, з яких вбачалося б, що позивачем купувалися будівельні матеріали, що саме за його грошові кошти робилися покращення.

Також, посилаючись на продаж автомобіля, ОСОБА_1 не надав докази на підтвердження своїх доводів, в який саме період часу його було продано та за яку суму. Відсутня й довідка про доходи ОСОБА_1 .

Таким чином апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 надано докази на підтвердження того, що оспорюваний житловий будинок було придбано за кошти, отримані нею від продажу квартири, яку вона отримала в порядку спадкування за законом після смерті матері. Договір продажу квартири та купівлі будинку було оформлено одним і тим самим нотаріусом 06 січня 2014 року, а сума від продажу квартири значно перевищила вартість придбаного будинку, що є підтвердженням придбання його саме за кошти ОСОБА_2 .

Посилання касаційної скарги ОСОБА_1 на те, що апеляційний суд не надав оцінки тій обставині, що відповідно до звіту від 28 грудня 2018 року про оцінку майна житлового будинку з надвірними спорудами та побудовами, розташованого по АДРЕСА_1 , оціночна ринкова вартість вищевказаного будинку станом на 28 грудня 2018 року становить 93 742 грн, що значно перевищує суму, за яку було придбано цей житловий будинок - 26 400,00 грн, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що він брав участь коштами або працею у покращенні спірного майна. Крім того, згідно з умовами договору купівлі-продажу житловий будинок було продано за меншу суму і це є свободою договору (стаття 627 ЦК України).

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, щочлени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Апеляційний суд встановив, що відповідно до довідки від 04 квітня 2019 року ОСОБА_1 не мешкає разом з ОСОБА_2 з травня 2017 року по теперішній час (а. с. 42).

ОСОБА_2 зазначала, що у її колишнього чоловіка вже інша родина та вони не мешкають разом з травня 2017 року. Вказану обставину визнав ОСОБА_1 , тому вона не підлягає доказуванню (частина перша статті 82 ЦПК України).

Таким чином, установивши, що ОСОБА_1 відсутній у спірному житлі без поважних причин понад один рік, оскільки має іншу родину, з якою мешкає, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок з урахуванням балансу інтересів обох сторін про наявність правових підстав для визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим будинком.

Вирішуючи спір, апеляційний суд з дотриманням вимог статей 89 263-264 382 ЦПК України повно та всебічно з`ясував обставини справи, надав належну правову оцінку доводам сторін, наданим ними доказам та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 .

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком апеляційного суду, він відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі ОСОБА_1 доводи були предметом дослідження в суді попередньої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно з статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 12 лютого 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець