ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 233/6265/16-ц
провадження № 61-14125св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
суб`єкт оскарження - головний державний виконавець Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Приморського міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Офіцерова Людмила Леонідівна,
заінтересована особа - Державна судова адміністрація України,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Корчистої О. І., Агєєва О. В., Бондар Я. М., у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Приморського міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Офіцерової Людмили Леонідівни, заінтересована особа - Державна судова адміністрація України,
ВСТАНОВИВ
Короткий зміст скарги
В серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою, в якій просила:
- визнати неправомірною дію головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Офіцерової Л. Л. щодо визначення боржнику ОСОБА_1 у постанові від 09 лютого 2024 року розмір мінімальних витрат 269 грн у виконавчому провадженні № НОМЕР_1;
- визнати неправомірною постанову головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Офіцерової Л. Л. про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 09 лютого 2024 року № НОМЕР_1 та зобов`язати її скасувати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області ухвалою від 02 вересня 2024 року у відкритті провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 відмовив.
Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що фізична особа ОСОБА_1 не є стороною виконавчого провадження № НОМЕР_1, а отже не наділена правом на звернення до суду із скаргами на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення № 233/6265/16-ц у відповідності до статті 447 ЦПК України. Якщо порушені права приватного виконавця ОСОБА_1 - слід звертатись до відповідного адміністративного суду.
Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, у вересні 2024 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 22 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 02 вересня 2024 року визнано неподаною та повернуто ОСОБА_1 .
Апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 у встановлений судом строк недоліки, зазначені в ухвалах від 07 та 10 жовтня 2024 року, щодо сплати судового збору не усунула. Крім того, ОСОБА_1 , звертаючись 08 жовтня 2024 року із клопотанням про звільнення від сплати судового збору, посилалась на ті ж підстави, які вже були розглянуті судом.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року, в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Заявник посилається на те, що у цій справі вона виступає не як приватний виконавець, а як фізична особа, яка є боржником у виконавчому провадженні, та в даному випадку порушуються її права та інтереси саме як фізичної особи, яку обмежують у правах, неправомірно включають в реєстр боржників, неправомірно застосовують заходи примусового виконання рішення шляхом звернення на майно та кошти за зобов`язаннями іншої особи - приватного виконавця. Відповідно ОСОБА_1 є особою, яка належить до категорії осіб, стосовно яких законодавцем встановлені пільги щодо сплати судового збору.
Апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про звільнення ОСОБА_1 від сплати судового збору та повернув апеляційну скаргу.
Посилається на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 липня 2024 року у справі № 2-627/2010.
Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи не подали
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 29 листопада 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області.
04 березня 2025 року цивільна справа № 233/6265/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) виходить із того, що, забезпечуючи гарантії, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
У пунктах 59-61 рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» («KREUZ v. POLAND»), заява № 28249/95, ЄСПЛ зазначав, що він ніколи не виключав можливості того, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Більше того, ЄСПЛ вважає, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах.
Вимога сплати зборів у зв`язку з поданням позовів, які суди мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції. Однак сума зборів має бути визначена у світлі конкретних обставин справи, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено, які є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні та чи був забезпечений розгляд судом справи.
Враховуючи ці чинники, суд має визначити, чи становила вимога сплати судового збору за обставин цієї конкретної справи, непропорційні обмеження, які завдали шкоди самій суті права заявника на доступ до суду. Отже, судовий збір сам по собі не обмежує право особи на справедливий суд, однак такий збір повинен встановлюватись з урахуванням спроможності заявника його сплатити та стадії, на якій перебував судовий розгляд (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 906/308/20, провадження № 12-58гс23).
Сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільної процесуальних правовідносин та їх гарантій.
До ознак, що характеризують правосуддя, відноситься, у тому числі, здійснення правосуддя тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма). При цьому під правосуддям необхідно розуміти не лише діяльність суду щодо вирішення спору про право, але й обов`язкове дотримання процесуальної форми, в якій не просто передбачені порядок і послідовність вчинення процесуальних дій, а й відображено вимоги справедливих (належних) судових процедур.
При цьому, по-перше, цивільна процесуальна форма, завжди обов`язково має нормативний і системний характер. По-друге, вона, по суті, передбачає «алгоритм» поведінки кожного суб`єкта при розгляді та вирішенні цивільної справи (у тому числі і суду). По-третє, становить гарантію дотримання законності, оскільки її недодержання призводить до різних негативних наслідків.
Згідно зі статтею 129 Конституції України та статями 2 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (справа «Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» (ALIMENTARIA SANDERS S. A. v. SPAIN), заява № 11681/85, § 35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року)).
Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.
Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (справа «Дія 97 проти України» (DIYA 97 v. UKRAINE), заява №19164/04, § 47, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року)).
Аналогічний за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18).
ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу до Дніпровського апеляційного суду.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 07 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху, з наданням скаржнику строку для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.
В ухвалі, зокрема, зазначено, що апеляційний суд не прийняв посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на рішення Конституційного Суду України від 13 травня 2024 року у справі № 3-187/2023(351/23)(№ 6-р(ІІ)/2024), внаслідок чого не передбачена сплата судового збору за подання до суду скарги на дії державного виконавця, оскільки частина друга статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI зі змінами, визнані неконституційними в зазначеному аспекті, утрачають чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Вказане узгоджується з позицією Верховного Суду, яка відображена в ухвалах Верховного Суду від 24 травня 2024 року у справі № 233/6265/16-ц, від 18 липня 2024 року у справі 235/5222/16-ц, що враховувалась апеляційним судом.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 10 жовтня 2024 року виправив арифметичну помилку в ухвалі Дніпровського апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року про залишення апеляційної скарги ОСОБА_1 без руху та зазначив розмір судового збору, що підлягає сплаті ОСОБА_1 , 484,48 грн.
До Дніпровського апеляційного суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про звільнення її від сплати судового збору.
Клопотання про звільнення від сплати судового збору обґрунтоване тим, що до 24 лютого 2022 року заявник проживала у м. Маріуполь Донецької області, яке майже повністю зруйноване та окуповане російською федерацією. Все нерухоме та рухоме майно знищено в результаті воєнних дій, заощаджень немає. Доходу з 24 лютого 2022 року від професійної діяльності немає. Вона є особою, яка провадить незалежну професійну діяльність на загальній формі оподаткування. Під час здійснення своєї професійної діяльності не може займатися іншою оплачуваною діяльністю.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 10 жовтня 2024 року клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги залишив без задоволення. Продовжив ОСОБА_1 строк для виконання ухвали Дніпровського апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року про залишення апеляційної скарги без руху, з урахуванням ухвали Дніпровського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року про виправлення арифметичної помилки, на строк не більше десяти днів, з дня вручення копії цієї ухвали.
В ухвалі зазначено, що надані докази не можуть вважатись достатньою підставою для звільнення ОСОБА_1 від сплати судового збору, оскільки не характеризують у повній мірі її майновий стан та відсутність у неї інших доходів.
Отже, апеляційний суд, встановивши, що заявник не надала належних та достатніх доказів щодо свого майнового стану, був позбавлений можливості вирішити питання про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду, тому відмовив у задоволенні відповідного клопотання.
До Дніпровського апеляційного суду надійшло повторно клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, в якому зазначено, що її дохід за 2023 рік складав 0 грн, що підтверджується податковою декларацією за 2023 рік, яка подана до Головного управління Державної податкової служби у Донецькій області 05 січня 2024 року. Крім того, заявник посилалась, що ухвалами Першого апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 200/7552/23 та від 21 березня 2024 року у справі № 200/7624/23 її звільнено від сплати судового збору за подання апеляційних скарг за тими ж самими обставинами скрутного майнового стану.
Суд апеляційної інстанції, надавши оцінку доводам ОСОБА_1 та поданим нею доказам, не вбачав підстав для задоволення клопотання про звільнення від сплати судового збору.
Оскільки ОСОБА_1 не усунула недоліки, зазначені в ухвалах від 07 та 10 жовтня 2024 року у встановлений строк, апеляційний суд повернув апеляційну скаргу заявнику.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Вимоги щодо форми і змісту апеляційної скарги визначені статтею 356 ЦПК України. Пунктом 3 частини четвертої статті 356 ЦПК України встановлено, що до апеляційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Частиною другою статті 357 ЦПК України передбачено, що до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.
Інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати встановлення фінансових обмежень на доступ особи до суду.
Вимога про сплату судового збору є стримуючою мірою для потенційних заявників від пред`явлення необґрунтованих позовів, скарг.
Згідно із частинами першою, третьою статті 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.
Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», частини першої статті 136 ЦПК України, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за умови, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік.
Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті (частина друга статті 8 Закону України «Про судовий збір»).
З аналізу статті 8 Закону України «Про судовий збір» чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію «суд, враховуючи майновий стан сторони, може…», тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені у статті 5 вказаного Закону, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов`язком суду, навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення.
Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Положення Закону України «Про судовий збір» не містять визначеного (чіткого) переліку документів, які можна вважати такими, що підтверджують майновий стан особи. У кожному конкретному випадку суд встановлює можливість особи сплатити судовий збір на підставі наданих нею доказів щодо її майнового стану за своїм внутрішнім переконанням.
Апеляційний суд встановив, що апеляційна скарга ОСОБА_1 вимогам статті 356 ЦПК України не відповідала і дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без руху та відмову у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору (ухвали Дніпровського апеляційного суду від 07 та 10 жовтня 2024 року).
При цьому без належних та достатніх доказів щодо майнового стану заявника, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості вирішити питання про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду.
Враховуючи викладене, відмовляючи у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції діяв на підставі вказаних норм ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», надав правову оцінку поданим заявником доказам щодо її майнового стану та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання апеляційної скарги. При цьому апеляційний суд на підставі положень частини першої статті 185 ЦПК України надав строк для усунення вказаного недоліку апеляційної скарги.
Відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Відповідно до частини сьомої статті 185 ЦПК України повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.
Таким чином, апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_1 не виконала вимоги ухвали апеляційного суду про залишення її апеляційної скарги без руху, недоліки апеляційної скарги у встановлений судом строк не усунула, судовий збір за подання апеляційної скарги не сплатила, дійшов обґрунтованого висновку про визнання апеляційної скарги ОСОБА_1 неподаною та повернення її заявнику.
Доводи касаційної скарги про те, що у цій справі заявник виступає не як приватний виконавець, а як фізична особа, яка є боржником у виконавчому провадженні, не заслуговують на увагу, оскільки апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та повертаючи апеляційну скаргу, не посилався на зазначені обставини і не вказував їх як підставу для відмови у задоволенні клопотання.
Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 є особою, яка належить до категорії осіб, стосовно яких законодавцем встановлені пільги щодо сплати судового збору є безпідставними, оскільки питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені у статті 5 Закону України «Про судовий збір», або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5 вказаного закону, є правом, а не обов`язком суду, навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення.
Посилання в касаційній скарзі на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 липня 2024 року у справі № 2-627/2010 колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки у зазначеній справі апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору зауваживши, що боржником у виконавчому провадженні є ОСОБА_1 , як приватний виконавець, а не як фізична особа, тому немає підстав для звільнення від сплати судового збору. Верховний Суд не погодився з вказаним висновком та зазначив, що суд апеляційної інстанції на звернув належної уваги на правовий статус заявника у виконавчому провадженні № 7396176 та підстави звернення її до суду із скаргою на дії та рішення державного виконавця, у зв`язку із чим не надав належної правової оцінки доводам і поданим ОСОБА_1 доказам на підтвердження наявності підстав для звільнення її, як боржника у виконавчому провадженні, від сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Колегія суддів зауважила, що відмова ОСОБА_1 у звільненні від сплати судового збору за подання апеляційної скарги виключно з тієї підстави, що вона не діє в особистих інтересах у справі за скаргою на дії та рішення державного виконавця, вчинені у виконавчому провадженні № 7396176, в якому вона має статус боржника, без дослідження й оцінки доказів, наданих заявником на підтвердження неможливості сплати нею судового збору, може свідчити про завдання шкоди самій суті права ОСОБА_1 на доступ до суду.
Проте, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, перевіривши доводи ОСОБА_1 , як фізичної особи, та надані нею докази щодо звільнення її від сплати судового збору, дійшов правильного висновку про невиконання заявником вимог ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху стосовно необхідності сплати судового збору та повернув апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 401 406 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У Х В А Л И В :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров