Постанова

Іменем України

05 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 235/6708/18

провадження № 61-7272св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Покровська міська рада Донецької області, ОСОБА_2 ,

третя особа - Міськрайонне управління у Покровському районі та місті Мирнограді Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 грудня 2019 року у складі судді Філь О. Є. та постанову Донецького апеляційного суду від 24 березня 2020 рокуу складі колегії суддів: Кішкіної І. В., Азевича В. Б., Новікової Г. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Покровської міської ради Донецької області, ОСОБА_2 , третя особа - Міськрайонне управління у Покровському районі та місті Мирнограді Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання протиправним та недійсним рішення виконкому міської ради в частині передачі у приватну власність земельної ділянки, визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки, скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки, усунення перешкод в користуванні майном та земельною ділянкою.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Покровської міської ради Донецької області, ОСОБА_2 , третя особа - Міськрайонне управління у Покровському районі та місті Мирнограді Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання протиправним та недійсним рішення виконкому Красноармійської міської ради в частині передачі у приватну власність земельної ділянки, визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки, скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки, усунення перешкод в користування майном та земельною ділянкою.

Позов мотивований тим, що позивач є власником житлового будинку та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування нерухомого майна від 27 січня 1994 року, зареєстрованого в бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) 09 лютого 1994 року. Згідно з рішенням виконавчого комітету Красноармійської міської ради від 19 квітня 2000 року № 154 позивачу виділено земельну ділянку загальною площею 597 кв. м, як власнику 1/2 частини будинку на АДРЕСА_1 . Земельну ділянку він не приватизував.

Відповідач ОСОБА_2 є сусідом позивача та власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , який земельну ділянку приватизував за рішенням виконкому Красноармійської міської ради від 18 червня 2003 року № 349. Йому були видані державні акти від 12 вересня 2008 року серії ЯЖ № 543668 та № 543669 на право власності на земельні ділянки площею 0,0127 га та 0,0542 га у межах згідно з планом за адресою: АДРЕСА_2 .

У 2010 році відповідач ОСОБА_2 побудував паркан з шиферу, закріпленого стальним тросом зверху та висотою біля 2 м, порушивши вимоги положення ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затвердженого наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44. В результаті відповідачем ОСОБА_2 було самозахоплено 0,95 м х 8,88 м його земельної ділянки, чим порушена провітрюваність земельної ділянки, просихання ґрунту біля стін його будинку, унеможливлюється доступ до обслуговування зовнішньої частини його будинку та даху, що призводить до руйнування фундаменту будинку. В зв`язку з цим позивач звернувся до Покровського ВП ГУНП в Донецькій області із заявою про притягнення відповідача ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності. Під час проведення досудового розслідування за частиною першою статті 358 КК України висновками фахівців Донецького науково-дослідного інституту судових експертиз було встановлено, що в матеріалах наданої технічної документації для виготовлення правовстановлюючого документа ОСОБА_2 на присадибну ділянку номер 1413200000:05:066:0124 міститься акт про перенесення в натурі меж земельної ділянки, у відповідності до якого станом на 24 червня 2003 року відсутні підписи суміжних землекористувачів, а саме ОСОБА_1 , підпис якого присутній на плані зовнішніх меж земельної ділянки, щодо передачі межових знаків інформація відсутня. Конфігурація та розміри земельної ділянки не співпадають з конфігурацією та розмірами виконання схематично у технічному паспорті та житловий будинок, складеному БТІ станом на 05 грудня 1991 року, копія якого прикладена до технічної документації, на підставі якої складено та видано правовстановлюючий документ - державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0669 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель від 06 жовтня 2003 року серії ДН № 004446.

На підставі цієї документації виконані: державний акт від 12 вересня 2008 року серії ЯЖ № 543668 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1413200000:05:066:0558 площею 0,0542 га та державний акт від 12 вересня 2008 року серії ЯЖ № 543669 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1413200000:05:066:0559 площею 0,0127 га. Технічна документація на земельну ділянку ОСОБА_2 , розташовану за адресою: АДРЕСА_2 та поділену в подальшому на дві частини, за складом і змістом не відповідає вимогам законодавства з питань землеустрою, чинного станом на 18 червня 2003 року та 2008 рік.

Міська рада не відмовила ОСОБА_2 у наданні дозволу на розроблення проекту і при відсутності повного пакету документів рішенням виконкому від 18 червня 2003 року № 349 постановлено, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0542 га з видачею йому державного акта на право власності на земельну ділянку.

Позивач просив визнати протиправним та недійсним рішення виконкому Красноармійської міської ради від 18 червня 2003 року № 349 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0542 га за адресою: АДРЕСА_2 та скасувати його, визнати недійсними та скасувати державні акти від 12 вересня 2008 року серії ЯЖ № 543668 на право власності на земельну ділянку площею 0,0542 га з кадастровим номером 1413200000:05:066:0558 за адресою: АДРЕСА_2 та від 12 вересня 2008 року серії ЯЖ № 543669 на право власності на земельну ділянку площею 0,0127 га з кадастровим номером 1413200000:05:066:0559 за адресою: АДРЕСА_2 , скасувати державну реєстрацію зазначених державних актів на право власності на земельні ділянки, усунути перешкоди в користування майном та земельною ділянкою, які йому належать та розташовані за адресою: АДРЕСА_1 шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення його прав у 2010 році (рік встановлення паркану) з порушенням положення ДБН 360-92, шляхом зобов`язання до встановленої судом дати перенесення відповідачем ОСОБА_2 паркану з шиферу по умовній межі земельної ділянки сторін, довжиною не менше як 8,88 метри за рахунок відповідача ОСОБА_2 для можливості провітрювання межі під час дощів, від яких замокає та руйнується стіна будинку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 грудня 2019 року, яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного суду від 24 березня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що оспорювані державні акти на право власності на земельну ділянку, видані відповідачу на підставі затвердженої технічної документації, а позивач не довів порушення його права з підстав зазначених у позові та поданих до суду доказів. Позивач не довів належними і допустимими доказами позовних вимог, порушення його прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.

06 серпня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 369/6516/16-ц.

В касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки тому, що кадастрова зйомка передбачає точну фіксацію меж певних об`єктів, конструкцій і будівель. Технічна документація на земельну ділянку ОСОБА_2 за складом і змістом не відповідає вимогам законодавства з питань землеустрою. Беручи до уваги той факт, що позивачу ОСОБА_1 не підтверджено передавання межових знаків та встановлення в натурі межі земельної ділянки, суди не надали цьому порушенню оцінки, також міська рада не мала повноважень надавати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки.

Доводи інших учасників справи

У червні 2020 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими, а тому касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що позивач ОСОБА_1 є власником 1/2 частини житлового будинку та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування нерухомого майна від 27 січня 1994 року, зареєстрованого в БТІ 09 лютого1994 року (т. 1 а. с. 15-17).

Згідно із рішенням виконавчого комітету Красноармійської міської ради Донецької області від 19 квітня 2000 року № 154 земельну ділянку загальною площею 597 кв. м залишено в постійному користуванні ОСОБА_1 , власника 1/2 частини будинку на АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 24).

Відповідач ОСОБА_2 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва на право особистої власності на жилий будинок, виданого на підставі рішення виконкому Красноармійської міської ради від 09 червня 1992 року, будинок побудований в 1991 році (т. 1 а. с. 179).

Згідно із рішенням виконавчого комітету Красноармійської міської ради Донецької області від 18 вересня 2002 року надано додатково ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,129 га із земель житлової забудови до земельної ділянки площею 0,0540 га на АДРЕСА_2 , на якій розташований житловий будинок, належний ОСОБА_2 на підставі свідоцтва на право особистої власності від 12 червня 1992 року, загальна площа земельної ділянки 0,0669 га (т. 1 а. с. 161).

Згідно акту від 24 червня 2003 року було перенесено в натуру межі земельної ділянки ОСОБА_2 під домоволодінням на АДРЕСА_2 , кути поворотів меж земельної ділянки закріплені бетонними та металевими стовпчиками, площа земельної ділянки 0,0669 га (т. 1 а. с. 159).

Згідно державного акта ОСОБА_2 на підставі рішення виконкому Красноармійської міської ради Донецької області від 18 червня 2003 року № 349 була передана у власність земельна ділянка площею 0,0669 га, розташована на АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 180).

За заявою ОСОБА_2 від 10 липня 2008 року земельна ділянка загальною площею 0,06669 га, яка була передана у власність ОСОБА_2 на підставі рішення виконкому Красноармійської міської ради від 18 червня 2003 року № 349 для будівництва та обслуговування будинку та господарських будівель на АДРЕСА_2 , була розділена на дві земельні ділянки площею 0,0542 га та 0,0127 га (т. 1 а. с. 164). Відповідно ОСОБА_2 є власником земельних ділянок на підставі державних актів: від 12 вересня 2008 року серії ЯЖ № 543668 на право власності на земельну ділянку площею 0,0542 га, кадастровий номер 1413200000:05:066:0558, за адресою: АДРЕСА_2 та від 12 вересня 2008 року серії ЯЖ № 543669 на право власності на земельну ділянку площею 0,0127 га, кадастровий номер 1413200000:05:066:0559, за цією ж адресою (т. 1 а. с. 47, 48).

З наданого позивачем технічного паспорту на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , вбачається, що вказаний житловий будинок був побудований в 1928 році (т. 1 а. с. 18-20).

З акту, складеного в 1996 році комісією в складі заступника голови міської ради, начальника управління міського господарства, інспектора ДАБК, помічника санітарного лікаря та інших, вбачається, що частина будинку, що належить ОСОБА_1 , має деформації перекриття, стін, даху, підлоги і потребує капітального ремонту, позивачеві було рекомендовано виконати капітальний ремонт своєї частини домоволодіння, отримавши дозвіл на його проведення в управлінні архітектури та містобудування (т. 1 а. с. 22, 23).

Згідно висновку судової земельно-технічної експертизи від 19 липня 2018 року № 225, яка була проведена за кримінальним провадження, внесеним до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016050410000416 від 24 лютого 2016 року, за інформацією з матеріалів досудового розслідування встановлено, що земельна ділянка на АДРЕСА_2 , на момент дослідження не сформована як об`єкт земельних правовідносин (т. 1 а. с. 53-64).

З висновку судової земельно-технічної експертизи від 12 серпня 2019 року № 2032-2041, вбачається, що первинними документами щодо земельних ділянок як об`єктів земельних правовідносин, які підтверджують межі земельних ділянок, можуть бути тільки правовстановлюючі документи на сформовані земельні ділянки, виконані на підставі документації із землеустрою, затвердженої в установленому законом порядку, яка відповідає чинному законодавству на момент її формування. В даному випадку: - щодо земельної ділянки ОСОБА_2 первинним документом, що підтверджує межі земельної ділянки є державний акт на право власності на земельну ділянку; щодо земельної ділянки ОСОБА_1 , враховуючи те, що з огляду на матеріали цивільної справи, так як реєстрація земельної ділянки в ДЗК не проведена, правовий статус не визначений, а межі не встановлені (відновлені), отже первинний документ, який підтверджує межі земельної ділянки відсутній. Технічний паспорт БТІ, в даному випадку, може бути визнаний, лише, як вихідна інформація містобудівного характеру для встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) у період формування як об`єкта цивільних відносин (стаття 79-1 ЗК України), яка передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Оскільки на виконавчому зніманні (контрольний замір) в матеріалах справи (т. 1 а. с. 44), в якому нанесені та зведені: фактичні, містобудівні - так звані «Вихідні» (за технічними паспортами БТІ) та межі земельних ділянок № АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 , інформація про які внесена в базу даних ДЗК, можна дійти до висновку, що номінально існує накладка фактичної межі земельної ділянки № АДРЕСА_2 на територію земельної ділянки № АДРЕСА_1 нанесену схематично за технічним паспортом БТІ, але в зв`язку з тим, що БТІ не являється розпорядчиком/реєстраційним органом, який володіє правом формування земельних ділянок як об`єктів права користування, то вважати за істинні/вихідні, такі межі не уявляється можливим, тим більше, що в технічних паспортах, які не є документацією із землеустрою, визначеною згідно статті 25 Закону України «Про землеустрій», вони нанесені переривчастою лінією (штрихами), тобто така межа є умовною і не має сталої величини. Відтак стверджувати існування накладення меж земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1 , виходячи з документації, яка надана на експертизу, не є можливим. Наявність чи відсутність підпису власників сусідніх ділянок має диспозитивний характер на визначення меж земельних ділянок в технічній документації із землеустрою (т. 1 а. с. 195-208).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частинами першою, другою статті 152 ЗК України визначено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до статей 91 95 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, установленому законом.

Згідно із частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18).

Визнання державного акта про право власності на землю недійсним є належним та самостійним способом поновлення порушених прав, а визнання недійсними тільки державних актів на право власності на землю може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач не звертався до компетентних органів з приводу оформлення прав та встановлення в натурі меж земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні, а такожне надав правовстановлюючих документів на підтвердження володіння земельною ділянкою по вищевказаній адресі та не надав доказів того, що земельна ділянка суміжного користувача накладається на земельну ділянку, яка знаходиться в його користуванні. Тобто, позивач не довів належними та допустимими доказами, що спірні державні акти порушують його права чи законні інтереси, зокрема, щодо права користування земельною ділянкою.

Відповідно до пунктів «г» та «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

За загальними правилами добросусідства, закріпленими законом у статтях 102-109 ЗК України додержання правил добросусідства є обов`язком для власників та землекористувачів земельних ділянок, які мають обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам та землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдасться щонайменше незручностей.

Встановлено, що земельна ділянка у встановленому законом порядку позивачеві в натурі не відводились і межі ділянок компетентними органами не встановлювалися, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою не підлягають задоволенню, доказів про захоплення відповідачем ОСОБА_2 частини земельної ділянки позивача не надано.

Статтею 106 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.

За правилами статті 107 ЗК України основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18) зроблено висновок, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що межі земельної ділянки позивача на даний час не визначені та приватизація не проведена, а земельна ділянка відповідача приватизована в передбаченому законом порядку та її межі визначені в технічній документації.

За загальним правилом власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою; захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України, у тому числі, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчинення дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів і не довів, що відповідач самочинно зайняв частину його земельної ділянки та чинить йому перешкоди у користуванні нею, а також того, що указані позивачем дії відповідача порушують його права.

Враховуючи вищезазначене, суди дійшли до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову у вказаній справі.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 369/6516/16-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 грудня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 24 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко