Постанова

Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 237/557/18-ц

провадження № 61-47151св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача- ОСОБА_2 ,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , на постанову Апеляційного суду Донецької області від 05 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Ткаченко Т. Б., Кочегарової Л. М., Пономарьової О. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої терористичним актом.

Позовна заява мотивована тим, щовін є власником квартири АДРЕСА_1 . Його житло розташоване в районі проведення антитерористичної операції.

15 червня 2016 року в результаті терористичного акта належна йому квартира внаслідок прямого попадання снаряду була зруйнована, що підтверджується актами про пожежу і обстеження технічного стану житлового будинку (квартири) від 15 червня 2016 року.

У цей самий день, 15 червня 2016 року, він звернувся до Мар`їнського відділення поліції Волноваського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області із заявою про скоєння злочину - терористичного акта, а 18 серпня 2017 року - до військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка Донецької області із заявою на отримання компенсації за зруйноване житло і згодою передати зруйноване майно відповідно до законодавства.

Однак, у виплаті компенсації йому було відмовлено.

Позивач зазначав, що право на судовий захист йому гарантовано Конституцією України, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Також ОСОБА_1 вказував на те, що держава в особі Кабінету Міністрів України зобов`язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги й відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності та території Луганської та Донецької областях, проте держава цього не зробила, що порушує його право власності, яке гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції й до сих пір компенсація завданої шкоди йому не виплачена.

Крім того, ОСОБА_1 зазначав, що протягом тривалого часу не проведено належного розслідування випадку завдання йому шкоди у порушеному за частиною першою статті 258 КК України кримінальному провадженні № 12016050690000731.

З урахуванням вказаного, ОСОБА_1 суд стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України 494 247,00 грн на відшкодування майнової шкоди, завданої терористичним актом, шляхом стягнення цих коштів з Державної казначейської служби України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Мар`їнського районного суду Донецької області від 16 травня 2018 року у складі судді Сенаторова В. А. позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України майнову шкоду, заподіяну терористичним актом, внаслідок зруйнування квартири АДРЕСА_1 , у розмірі 494 247,00 грн, шляхом стягнення цих коштів з Державної казначейської служби України.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачу заподіяна шкода терористичним актом, відшкодування якої регламентується статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та якою передбачено, що обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини, а до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи. При цьому на підставі статей 1, 11, 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» встановлення осіб, які вчинили терористичний акт та які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди потерпілому. Для визначення розміру відшкодування суд застосував положення частини десятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України.

Також суд зазначив, що наведені вище законодавчі акти є нечіткими, неповними, проте з цих підстав забороняється відмова в розгляді справи (частина дев'ята статті 8 ЦПК України).

Суд послався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо абсолютної відповідальності держави з відшкодування шкоди за пошкоджене внаслідок терористичного акта майно.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 05 вересня 2018 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України, який діє в інтересах держави Україна, задоволено.

Рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 16 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у частині дев`ятій статті 86 Кодексу цивільного захисту України визначено, що забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Таким чином, пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна повинен спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, добровільно передати пошкоджену або зруйновану внаслідок терористичного акта квартиру місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування (військово-цивільній адміністрації у разі її утворення). Оскільки позивач цих дій не вчинив, підстав для задоволення його позову немає. А іншого порядку відшкодування шкоди чи виплату компенсації за зруйноване внаслідок террористичного акта майно держава не розробила.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої терористичним актом, призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року зупинено касаційне провадження у справі № 237/557/18 (касаційне провадження № 61-47151св18) до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) за позовом ОСОБА_3 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року поновлено касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої терористичним актом, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Донецької області від 05 вересня 2018 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд назаконно відмовив у задоволенні позову з підстав невиконання позивачем вимог частини дев`ятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України, оскільки чинним законодавством не визначено порядок і обов`язок передачі позивачем знищеного майна саме до отримання компенсації. Крім того, судом було встановлено та підтверджується матеріалами справи, що житло позивача було повністю зруйновано. Таким чином, у позивача відсутня можливість передати майно, якого не існує. Преюдиційного вироку для задоволення позову стаття 19 Закону України «Про боротьбу з теориризмом» не вимагає, а кримінальна справа тривалий час розслідується. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов, пославшись на відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини.

Відмова у відшкодуванні шкоди є порушенням державою свого обов`язку відновити положення постраждалої особи, право власності якої знищено під час терористичного акта.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2019 року Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області, яке діє в інтересах Кабінету Міністрів України, подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що апеляційним судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Апеляційний суд обґрунтовано вважав, що пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна має спочатку, тобто до ухвалення судом рішення, добровільно передати пошкоджене чи зруйноване внаслідок терористичного акта майно місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, чого позивач не зробив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Мар`їнського районного нотаріального округу Донецької області 26 липня 2007 року, ОСОБА_1 є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_2 (а.с. 14).

Право приватної власності позивача було порушено, належна йому на праві власності квартира не з його волі стала непридатною для подальшої експлуатації, що підтверджується актом обстеження технічного стану житлового будинку (квартири), приватного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, за адресою: АДРЕСА_3 , що постраждали внаслідок бойових дій на території м. Красногорівки від 15 червня 2016 року (а.с. 21).

15 червня 2016 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про вчинення злочину, а саме терористичного акту до Мар'їнського відділення поліції Волноваського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області.

За повідомленням диспетчера Міністерства надзвичайних ситуацій України, про те, що за адресою: АДРЕСА_4 , у результаті обстрілу на другому поверсі вищевказаного будинку пошкоджено три квартири, кримінальне правопорушення за частиною першою статті 258 КК України було зареєстровано 15 червня 2016 року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за № 12016050690000731 (а.с. 19). Резальтатів розслідування немає.

На виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р головою Донецької обласної державної адміністрації видано розпорядження від 05 січня 2015 року «Про створення штабу з організації відновлення об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення населених пунктів Донецької області», яким створено штаб з організації відновлення об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення населених пунктів Донецької області та головам райдержадміністраціям, міським головам було доручено: створити та забезпечити роботу місцевих штабів з питань, пов`язаних з відновленням інфраструктури та життєдіяльності населених пунктів Донецької області на відповідній території; організувати роботу зі складання переліку пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення на відповідній території та розробки проектно-кошторисної документації, отримання експертних висновків для подання на розгляд штабу.

Також на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р було здійснено обстеження житла за адресою: АДРЕСА_3 та складено акт обстеження технічного стану житлового будинку (квартири), приватного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами від 15 червня 2016 року, згідно з яким внаслідок обстрілів 15 червня 2016 року пошкоджено двокімнатну квартиру на першому поверсі 5-ти поверхового 90-квартирного житлового будинку. Від прямого попадання снаряду згоріла двокімнатна квартира, вигоріли меблі, побутова техніка, всі речі, що знаходились у квартирі. Повністю вигоріли вікна, вхідні двері. Розбиті стіни, перегородки (а.с. 20, 21).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що позивач звернувся до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта його майна, на яке він, на його думку, має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також позивач зазначав, що право на судовий захист йому гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Крім того, позивач вказував на те, що держава в особі Кабінету Міністрів України зобов`язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраджали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності та території Луганської та Донецької областях, проте держава цього не зробила, що порушує його право власності, яке гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції й до сих пір компенсація завданої шкоди не виплачена.

Також ОСОБА_1 зазначав, що протягом тривалого часу не проведено належного розслідування випадку завдання йому шкоди у порушеному за частиною першою статті 258 КК України кримінальному провадженні № 12016050690000731.

Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Відповідно й суди неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні спору.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обгрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеної квартири станом на 01 жовтня 2017 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначав, що держава винна у пошкодженні його майна.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.

На підставі викладеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджену у період проведення антитерористичної операції квартиру.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і застосована судом першої інстанції стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належної позивачу на праві власності квартири, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК України у зазначеній редакції) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Верховний Суд вважає помилковим.

Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання).

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта квартири у розмірі реальної її вартості.

Також позивач посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення квартири; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акта квартиру; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акта квартири.

Зазначені доводи ОСОБА_1 . Верховний Суд вважає такими, що доведені й є обгрунтованими.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач був залучений потерпілим через пошкодження його квартири, тривало. Тобто, у судів першої й апеляційної інстанцій не було відомостей про те, що держава провела чи проводила належне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов`язок держави).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17 цс 19.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Ураховуючи викладене, оскаржуване судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним та підлягає скасуванню.

Не може залишатись в силі й рішення суду першої інстанції, яке заявник просить залишити без змін, оскільки суд не врахував, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьму Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, Верховний Суд, встановивши, що суди неправильно застосували норми матеріального права, суд касаційної інстанції наділений повноваженнями згідно зі статтею 412 ЦПК України змінити оскаржувані судові рішення або ухвалити нове рішення, дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанції у справі з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 50 000 грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обгрунтування позову, а саме: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення квартири; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акта квартиру; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акта квартири.

Керуючись статтями 400 409 412 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 16 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 05 вересня 2018 рокускасувати.

Позов ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої терористичним актом, задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 50 000 (п`ятдесят тисяч) грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк