ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2025 року

м. Київ

справа № 240/33421/23

адміністративне провадження № К/990/41375/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Яковенка М. М.,

суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,

розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 240/33421/23

за адміністративним позовом Головного управління ДПС у Житомирській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ледіс+» про визнання договору недійсним,

за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Житомирській області на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду (суддя Семенюк М. М.) від 01 травня 2024 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду (колегія у складі суддів: Біла Л. М., Матохнюк Д. Б., Гонтарук В. М.) від 07 жовтня 2024 року,

УСТАНОВИВ:

І. РУХ СПРАВИ

1. У листопаді 2023 року Головне управління ДПС у Житомирській області звернулося до суду з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ледіс+» (далі - ТОВ «Ледіс+»), в якому просило визнати недійсним договір від 01 квітня 2020 року № 121567.3391, укладений між ТОВ «Ледіс+» та ОСОБА_1 .

2. Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року, залишеною без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2024 року, відповідно до пункту1 частини1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відмовлено у відкритті провадження в адміністративний справі за позовом Головного управління ДПС у Житомирській області до ТОВ «Ледіс+» про визнання договору недійсним.

3. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 29 жовтня 2024 року Головне управління ДПС у Житомирській області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2024 року, та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги Головного управління ДПС у Житомирській області до ТОВ «Ледіс+» про визнання договору недійсним.

4. Після усунення недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, встановлено строк для подання відзиву. Витребувані матеріали справи.

5. Ухвалою Верховного Суду закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд у порядку письмового провадження.

6. Станом на час розгляду справи письмового відзиву на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходило, що не перешкоджає її розгляду по суті.

IІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

7. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження у справі виходили з того, що спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

8. Зокрема суди попередніх інстанцій виснували, що обраний Головним управлінням ДПС у Житомирській області спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах, як то визнання недійсним правочину (господарського договору), є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

9. Позивач, як контролюючий орган, не є стороною оспорюваного договору, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідача, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину. Між сторонами зазначеного договору, а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності, позивач втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачем та його контрагентом.

10. Беручи до уваги наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

IІІ. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

11. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі.

12. Підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі скаржником зазначено пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

13. Обґрунтовуючи вказану підставу скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання щодо юрисдикційної належності цього спору не було враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 26 квітня 2023 року по справі № 160/4191/21 та від 12 березня 2020 року № 2а-0770/2208/12.

14. Зокрема скаржник наголошує, що вимоги податкового органу про визнання правочину, укладеного господарюючими суб`єктами, недійсними підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такий спір є публічно-правовим та походить з компетенції органів ДПС здійснювати податковий контроль.

IV. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

15. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить з такого.

16. Згідно зі статтею 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

17. Стаття 125 Конституції України визначає, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

18. Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, бо нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» залежно від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призводить до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, плутанини у визначенні належного суду, і, зрештою, - порушення принципів верховенства права і правової визначеності, що є прямим порушенням означеної вище норми Конституції України.

19. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

20. Критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

21. Крім того, законом може бути прямо визначено вид судочинства, у якому розглядається певна категорія справ.

22. Стаття 1 та частина перша статті 2 ГПК України визначають юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлюють, за яким порядком здійснюється судочинство у господарських судах, а також вказують, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

23. За частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

24. Справи, на які поширюється юрисдикція господарських судів, визначені статтею 20 ГПК України. Відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

25. Господарські суди розглядають також справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником (норма пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

26. Тобто в порядку господарського судочинства розглядаються справи, позовні вимоги в яких стосуються правової оцінки договору (правочину) і які виникають із приватноправових відносин.

27. Спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

28. На такі ознаки підвідомчості спору господарському суду Велика Палата Верховного суду вказала в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18.

29. Водночас згідно відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

30. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

31. За правилами статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

32. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

33. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

34. Тобто до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але й їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій (крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення). Ці функції суб`єкт владних повноважень повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір, тобто по відношенню до особи, яка звернулася до суду або до якої з позовом звертається сам суб`єкт владних повноважень у випадках, передбачених законом. Видане [винесене, ухвалене, постановлене] суб`єктом владних повноважень при виконанні управлінських функцій рішення, вчинені дії або бездіяльність безпосередньо стосуються правового статусу (прав, законних інтересів, свобод, обов`язків) цієї особи. Так само звернення суб`єкта владних повноважень з позовом до особи (осіб) у передбачених законом випадках здійснюється на виконання управлінських функцій і є визначеним законом способом реалізації повноважень у певних, визначених законом, правовідносинах.

36. Як свідчать матеріали справи, звертаючись до суду із цим позовом, податковий орган заперечує дійсність укладеного між ТОВ «Ледіс+» та ОСОБА_1 правочину, оскільки згідно пояснень наданих ОСОБА_1 , останній вказав, що не укладав з ТОВ «Ледіс+» жодних договорів, і підпис зазначений у договорі від 01 квітня 2020 року № 121567.3391 йому не належить.

37. Оскільки ОСОБА_1 заперечує свою участь у спірному правочині з ТОВ «Ледіс+», висновок судів попередніх інстанцій про існування приватноправових відносин у справі та, як наслідок, юрисдикцію справи господарським судам, є передчасним.

38. При цьому колегія суддів наголошує, що позов про визнання цього правочину недійсним подав територіальний орган Державної податкової служби України на підставі підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України) та статті 228 ЦК України.

39. Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

40. ПК України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику (пункт 1.1. статті 1 ПК України).

41. За пунктом 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах: 4.1.1 загальність оподаткування - кожна особа зобов`язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу; 4.1.3. невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства.

42. Податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу (пункт 6.1 статті 6 ПК України).

43. Відповідно до пункту 15.1 статті 15 ПК України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об`єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об`єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов`язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

44. Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

45. Отже, у податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є суб`єктом владних повноважень у значенні КАС України.

46. Статтею 20 ПК України визначено права контролюючих органів.

47. Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

48. Отож, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.

49. Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08 травня 2025 року по справі № 420/12471/22.

50. ЄСПЛ в одному зі своїх рішень (справа «Феррадзіні проти Італії» (Ferrazzini v. Italy) заява № 44759/98) проголосив, що «…податкові питання… становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер…, податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов`язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов`язково створюють для платника податків» (пункт 29).

51. При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

52. За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

53. Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 08 травня 2025 року по справі № 420/12471/22, при зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.

54. Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

55. Колегія суддів вважає, що огляду на вказане та ураховуючи предмет позову, суб`єктний склад сторін, зміст відносин, спір у справі, яка перебуває на розгляді, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

56. Такий висновок відповідає й пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки нормою цього пункту виключено з кола справ, які розглядає господарський суд, спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.

57. За таких обставин, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для відмови контролюючому органу у відкритті провадження у справі не можна вважати таким, що прийнятий з додержанням та забезпеченням права сторони на справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин, а також належної реалізації принципу правової визначеності.

58. Пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

59. Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

60. З врахуванням наведеного, Суд дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані ухвала Житомирського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року та постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2024 року - скасуванню із направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду на стадії вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.

Керуючись статтями 345 349 353 355 356 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Житомирській області задовольнити частково.

Ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2024 року у справі № 240/33421/23 скасувати, а справу направити до Житомирського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. М. Яковенко

Судді І. В. Дашутін

О. О. Шишов