№ 242/4767/16-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

07 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 242/4767/16-ц

провадження № 61-3999св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року у складі судді Владимирської І. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Зайцевої С. А., Пономарьової О. М., Попової С. А.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції.

На обґрунтування позову посилалася на таке. Вона є власником квартири АДРЕСА_1 , в якій вона проживала до лютого 2015 року.

06 лютого 2015 року внаслідок терористичного акту під час проведення антитерористичної операції у м. Авдіївці належне їй житло було зруйноване, що підтверджується актом попереднього обстеження об`єктів, які постраждали внаслідок проведення бойових дій на території м. Авдіївки від 15 грудня 2015 року та звітом про технічний стан № Р13-СМ-01. За її заявою за фактом руйнування квартири відкрито кримінальне провадження № 12015050140000085.

З урахуванням збільшення розміру позовних вимог просила стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України шкоду, завдану терористичним актом у вигляді зруйнування житлової квартири АДРЕСА_1 у розмірі 627 513,20 грн шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку.

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року, позов задоволено частково. Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100 000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з доведеності факту заподіяння шкоди позивачці, відсутності компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу, невідновлення житла, відсутності на момент виникнення спірних правовідносин спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту житло, нездатності держави захищати власність у розумінні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). На переконання суду позивачка має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У березні 2021 року Кабінет Міністрів України звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

На обґрунтування касаційної скарги посилався на те, що на час прийняття оскаржуваних судових рішень постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації (далі - Порядок № 767). Зазначена постанова набрала чинності 08 вересня 2020 року і встановлює діючий порядок виплат для постраждалих громадян. Отже, на час ухвалення оскаржуваних рішень набув чинності механізм грошової компенсації за зруйновані житлові будинки (квартири) внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, яка є рішенням Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 1177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Конвенції, прийняте за часом після вказаних судом апеляційної інстанції постанов Верховного Суду. Так, рішення про надання грошової компенсації приймає комісія з розгляду питань, пов`язаних з наданням грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Комісія утворюється в Донецькій та Луганській областях Донецькою та Луганською облдержадміністраціями. Рішення про утворення комісії погоджується з Мінреінтеграції (пункт 6 Порядку № 767). Отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про виплату компенсації постраждалому ухвалені всупереч положенням частини другої статті 19 Конституції України та пункту 8 Порядку № 767. Комісія з розгляду питань, пов`язаних з наданням грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, не була залучена до участі у справі. Таким чином, стягнувши на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за зруйноване житло, суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19; відсутності висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування частини другої статті 19 Конституції України, пункту 8 Порядку № 767; прийняття судом рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 04 березня 2002 року, виданого виконавчим комітетом Авдіївської міської ради, квартира АДРЕСА_2 , належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . Зазначена квартира зареєстрована в Бюро технічної інвентаризації м. Донецька 14 березня 2002 року за реєстровим № 4985 (т. 1, а. с. 20).

Згідно з актом з попереднього обстеження об`єктів, які постраждали внаслідок проведення бойових дій на території м. Авдіївки від 15 грудня 2015 року, було проведено попереднє візуальне обстеження квартири АДРЕСА_1 , виявлено пошкодження зовнішньої лицьової кладки 4 кв. м, руйнування віконного блока у спальні, пошкодження міжквартирної перегородки з квартирою № 22 , пошкодження матеріалів оздоблення у спальні, пошкодження скління віконних блоків у залі та на кухні, пошкодження системи опалення (т. 1, а. с. 25).

Відповідно до звіту про технічний стан № Р13-СМ-01, посвідченого директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Содружество» від серпня 2016 року, квартира АДРЕСА_1 знаходиться в аварійному стані - експлуатацію квартири заборонено (т. 1, а. с. 26-35).

Згідно з довідкою, виданою Авдіївським відділом поліції Покровського відділу поліції Головного управління національної поліції в Донецькій області 26 травня 2017 року № 3127/404-2017, 26 липня 2014 року під час артилерійського обстрілу м. Авдіївки невстановленими особами була пошкоджена квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 . За цим фактом внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014050140000528 (ЄО № 2694 від 11 серпня 2014 року) за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Кримінальне провадження № 12014050140000528 від 15 січня 2016 року за вих. № 04/218-34 направлене в порядку статті 216 Кримінально процесуального кодексу України Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) до слідчого управління Служби безпеки України в Донецькій області для подальшого проведення досудового розслідування.

31 березня 2015 року до чергової частини Авдіївського відділу поліції зареєстрована заява громадянки ОСОБА_1 , яка зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 за фактом пошкодження належної їй квартири 06 лютого 2015 року внаслідок артилерійського обстрілу м. Авдіївки невстановленими особами. Заява зареєстрована до журналу 31 березня 2015 року ЕУ № 723 та внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12015050140000085 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (т. 1, а. с. 45). Кримінальне провадження № 12015050140000085 від 12 травня 2016 року за вих. № 04/4-608 направлене в порядку статті 216 КПК України до слідчого управління Служби безпеки України в Донецькій області для подальшого проведення досудового розслідування.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої, десятої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного випливає, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачкою конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку про те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 випливає, що вона звернулася до суду з метою отримати від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта її майна, на яке вона має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також позивачка зазначала, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, в тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Згідно зі статтею 86 Кодексу цивільного захисту України забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб`єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та суб`єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків. Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали в будинках державного або комунального житлового фонду, здійснюється за рахунок державних коштів, виділених на зазначені цілі, з урахуванням площі жилих (нежилих) приміщень та кількості кімнат, якими володів постраждалий. Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали у приватному житловому фонді, здійснюється за рахунок державних коштів, які виділяються на зазначені цілі, за вирахуванням коштів, отриманих постраждалим за страхування будинку, якщо будинок був застрахований. Постраждалі, які проживали у приватному житловому фонді, мають право на власне будівництво житлового будинку на умовах фінансування, зазначених у частині третій цієї статті, з одержанням для цього земельних ділянок. Придбання шляхом централізованої закупівлі житлового будинку чи квартири для постраждалого здійснюється за бажанням одержувача. Закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих може здійснюватися у населеному пункті, де він проживав, або за їх згодою у будь-якому населеному пункті України. Якщо будівництво або закупівля квартири (житлового будинку) для постраждалих здійснюється місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, суб`єктами господарювання, грошова компенсація за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) не виплачується. Постраждалі, яким виплачено грошову компенсацію за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок), житлом за рахунок держави не забезпечуються. Забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання. Розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.

Крім того, позивачка вказувала, що держава в особі Кабінету Міністрів України зобов`язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено план заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, проте держава не зробила цього, що порушує її право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, отже, держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може бути прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того щоб «очікування» було «легітимним» воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може вважатися такою, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Позивачка обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку станом на 01 січня 2016 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, однак не зазначала, що держава винна у пошкодженні його майна.

Статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

Проте в законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

На підставі наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджене в період проведення антитерористичної операції домоволодіння.

З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, завдану в період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності квартири не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки.

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюється за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, суди правильно виходили з того, що вимоги позивачки про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Водночас, встановивши, що належна позивачці квартира АДРЕСА_1 пошкоджена під час проведення антитерористичної операції на території Донецької області, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позивачка має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява

№ 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Необхідно враховувати, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві з дотриманням принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивачки, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність в Україні на час виникнення спірних правовідносин спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що порушення права позивачки, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави, оскільки ОСОБА_1 довела, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на майно.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, сформульованими в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц (провадження № 61-47151св18) та Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц (провадження № 61-25144св18), від 27 травня 2020 року у справі № 242/1676/17 (провадження № 61-16126св18), від 27 жовтня 2021 року у справі № 243/5286/17 (провадження № 61-8896св21), від 24 листопада 2021 року у справі № 243/2107/18 (провадження № 61-9470св21), від 06 грудня 2021 року у справі № 229/667/18 (провадження № 61-8054св21).

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження, та з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації в розмірі 100 000,00 грн.

Відповідач не спростував розміру компенсації, не навів свого розрахунку.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20) зазначено, що положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі. Також передбачена цими нормами компенсація не може розглядатися як перекладання на державу майнової відповідальності винної особи за рахунок її відповідного обов`язку та не є тотожною такій майновій відповідальності. Крім того, прийнявши рішення про компенсацію матеріальних збитків ОСОБА_1, що передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вийшов за межі повноважень, порушивши встановлений статтями 6 19 Конституції України порядок поділу влади.

Водночас у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду підтримала правові висновки, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), і суд апеляційної інстанції при вирішенні спору застосував норми матеріального права з урахуванням цих правових висновків.

Посилання заявника на те, що прийнявши рішення про компенсацію матеріальних збитків ОСОБА_1 , що передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, суди першої та апеляційної інстанцій прийняли судові рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, викладений в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, яка набрала чинності 08 вересня 2020 року, внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947, зокрема назву постанови викладено в такій редакції: «Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації».

У пункті 1 Порядку № 767 зазначено, що цей порядок визначає механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті за програмою «Грошова компенсація постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації».

Враховуючи викладене, на час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій вищенаведеною постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 в редакції, чинній з 08 вересня 2020 року, було встановлено механізм надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21) було змінено рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 травня 2021 року, зменшено розмір компенсації, яка підлягає стягненню з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь позивачів, з 80 000,00 грн кожному до 25 000,00 грн кожному. Проте Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у зазначеній справі не застосував постанову Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, якою внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 і яка набула чинності на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, а виходив з того, що позивачі мають право на компенсацію від держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 13 Конвенції внаслідок невиконання державою позитивного обов`язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року справу № 243/2107/18 було передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з підстав, передбачених частиною другою статті 403 ЦПК України. Суд вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції), викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21).

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Зазначена ухвала Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована тим, що постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 протягом тривалого часу (до 07 вересня 2020 року) не забезпечувала ефективного захисту прав осіб, майно яких зазнало пошкодження або було знищено внаслідок збройної агресії Російської Федерації, що давало підстави для звернення постраждалих осіб до суду.

У тридцять першій доповіді Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини (далі - УВКПЛ) щодо ситуації з правами людини в Україні містяться відомості про те, що за результатами роботи Моніторингової місії Організації Об`єднаних Націй з прав людини, яка охоплює період з 01 серпня 2020 року до 31 січня 2021 року, було звернуто увагу, що 02 вересня 2020 року Кабінет Міністрів України вніс зміни до постанови від 18 грудня 2013 року № 947 про надання компенсації за зруйноване житло. Змінами передбачені положення про механізм грошової компенсації постраждалим цивільним особам, житло яких на території, яка контролюється Урядом, було зруйновано внаслідок бойових дій. Завдяки прийняттю змін до постанови з державного бюджету 2020 року на ці цілі було виділено 20 млн грн (близько 700 000,00 дол. США). За даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, майже всі виділені кошти були виплачені у розмірі від 230 000,00 грн до 300 000,00 грн (8 300-10 800 дол. США) приблизно 74 цивільним особам (пункт 36).

У вказаній доповіді також зазначено, що у державному бюджеті на 2021 рік передбачено виділення 114 млн грн (близько 4 млн дол. США) на виплату компенсацій щонайменше 380 постраждалим цивільним особам відповідно до вказаної постанови. Проте обласним і місцевим органам влади не вистачає ясності для розуміння, як постанова виконуватиметься. Крім того, через відсутність документів, що підтверджують право власності, і недостатньої обізнаності про процес виплати компенсацій деякі з постраждалих не користуються правом на компенсацію та мирне володіння майном.

У той же час у пункті 32 тридцять першої доповіді УВКПЛ відзначено, що з початку збройного конфлікту не було запроваджено комплексної державної політики та механізму правового захисту та відшкодування завданої шкоди для цивільних осіб, які постраждали від конфлікту.

Вказані обставини свідчать про наявність підстав для перевірки у цій справі порядку виконання державою позитивного обов`язку, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, щодо розроблення компенсаційних механізмів за втручання у право мирного володіння майном та проведення об`єктивного й ефективного розслідування факту втручання у це право.

У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21) колегія суддів виходила з того, що будинок позивачів було зруйновано у грудні 2017 року і станом на березень 2020 року не було вирішено питання щодо надання державою відповідної компенсації чи допомоги.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 243/5286/17 (провадження № 61-8896св21).

Враховуючи наведене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не знайшов підстав для визнання обґрунтованими мотивів, які містяться в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року, щодо необхідності відступлення від висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах (статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції).

Таким чином, під час вирішення цієї справи при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин (статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції) Верховний Суд зобов`язаний врахувати правові висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21), в якій вирішувався спір, що виник з подібних правовідносин (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховним Судом враховано положення частини першої статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, зокрема щодо неможливості встановлення вказаним судом нових обставин, про які йдеться в ухвалі Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року,стосовно перевірки у цій справі порядку виконання державою позитивного обов`язку, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, щодо розроблення компенсаційних механізмів за втручання у право мирного володіння майном та проведення об`єктивного й ефективного розслідування факту втручання у це право.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, випливає, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, та враховуючи те, що Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не знайшов підстав для визнання обґрунтованими мотивів, які містяться в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року, щодо необхідності відступлення від висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах (статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції), колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалено відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, їх висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними у вищезгаданих постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц (провадження № 61-47151св18), від 08 вересня 2021 року у справі № 219/1997/20 (провадження № 61-9631св21), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц (провадження № 61-25144св18), від 27 травня 2020 року у справі № 242/1676/17 (провадження № 61-16126св18).

З огляду на викладене доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування цих норм Конституції України у подібних правовідносинах не заслуговують на увагу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

Г. І. Усик