Постанова

Іменем України

23 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 242/981/18

провадження № 61-23065св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 ,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 31 липня 2019 року у складі судді Капітонова В. І. та постанову Донецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року у складі колегії суддів Биліни Т. І., Лопатіної М. Ю., Принцевської В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 у своїх інтересах та інтересах неповнолітньої онуки ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.

Позов мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок вчинення терористичного акту невідомими особами зі складу незаконних збройних формувань -артилерійським обстрілом у м. Авдіївка Донецької області вбито її дочку, громадянку України ОСОБА_3 , а її онука - неповнолітня ОСОБА_2 стала дитиною-сиротою, а вона її опікуном.

За фактом смерті ОСОБА_3 14 травня 2017 року орган досудового розслідування - Генеральна прокуратура України до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесла відомості за № 42017000000001230 та розпочала кримінальне провадження за частиною другою статті 438, частиною третьою статті 258 КК України.

Вважає, що відповідач зобов`язаний відшкодувати їй і дитині моральну шкоду, яка полягає у вкрай тяжких і незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю її дочки та одночасно матері малолітньої дитини внаслідок незабезпечення відповідачем права на життя, а також відсутністю ефективного розслідування терористичного акту.

Зазначила, що із загиблою підтримувала близькі родинні стосунки, донька їй надавала відчуття життєвого сенсу, її втрата є довічною і непоправною, це найбільш травмуюча подія її життя.

Послалася на те, що неповнолітня ОСОБА_2 була свідком загибелі своєї матері. Внаслідок перенесеної травмуючої події вона проходила тривалу реабілітацію. Психічно-емоційний стан дитини зазнав значних змін. Втрата матері для ОСОБА_2 є найбільш травмуючою подією її життя.

Уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд відшкодувати їй та онуці ОСОБА_2 , в інтересах якої вона діє, за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі її дочки ОСОБА_3 , у розмірі 1 000 000,00 грн кожній окремо шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 31 липня 2019 року Селидівський міський суд Донецької області позов задовольнив.

Відшкодував ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі дочки ОСОБА_3 , у розмірі 1 000 000,00 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.

Відшкодував ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну дитині терористичним актом, що призвів до загибелі її матері ОСОБА_3 , у розмірі 1 000 000,00 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що держава Україна не забезпечила захист права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також не забезпечила ефективного розслідування загибелі дочки ОСОБА_1 і матері ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок вчинення терористичного акту невідомими особами із складу незаконних збройних формувань шляхом артилерійського обстрілу в м. Авдіївка Донецької області.

Моральна шкода, завдана ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , полягає у спричинених загибеллю дочки і одночасно матері для ОСОБА_2 вкрай тяжких і незворотних моральних страждань та хвилювань внаслідок терористичного акту, незабезпеченням відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 27 Конституції України, а також відсутністю ефективного, незалежного розслідування порушення права на життя понад рік.

Враховуючи триваючий характер порушень прав та законних інтересів як самої ОСОБА_1 , так і малолітньої ОСОБА_2 , практику Європейського суду з прав людини, суд дійшов висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав шляхом стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми 1 000 000,00 грн на користь позивача та малолітньої ОСОБА_2 кожній, що відповідає розміру компенсації, який був визначений Європейським судом з прав людини при розгляді аналогічних вимог фізичних осіб щодо стягнення компенсації за моральні страждання через смерть фізичної особи.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення місцевого суду держава Україна в особі КМУ подала апеляційну скаргу.

Донецький апеляційний суд постановою від 14 листопада 2019 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області в інтересах держави Україна в особі КМУ звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 20 лютого 2020 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Верховний Суд ухвалою від 26 травня 2021 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , до держави Україна в особі КМУ, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи зупинив, до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Ухвалою Верховний Суд від 23 червня 2022 року поновив провадження у справі № 242/981/18.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди передчасно застосували до спірних правовідносин статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», відповідно до якої здійснюється відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом за рахунок коштів Державного бюджету України, оскільки досудове слідство за статтею 258 КК України не завершено, а отже, доказів у справі щодо загибелі доньки позивача від терористичного акту недостатньо; вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Кодекс цивільного захисту України, що узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 11 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі № 243/8302/16-ц, предметом розгляду яких є відшкодування шкоди від терористичного акту при проведенні терористичної операції, а також загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду, передбачені статтею 1167 ЦК України та положеннями частини другої статті 1177 ЦК України, що узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц; суди помилково послались на рішення Європейського суду з прав людини від 08 січня 2001 року у справі «Айдер проти Туреччини», оскільки у цій справі правовідносини є нетотожними; суд у цивільному процесі не має повноважень визначати правомірність рішення, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора у кримінальному провадженні, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності ефективного розслідування злочину - загибелі доньки позивача, за відсутності відомостей про завершення розслідування, є помилковими.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 , 17 травня 2017 року Авдіївським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (т. 1, а. с.14).

Згідно із висновком лікарського свідоцтва про смерть № 167, виданого 15 травня 2017 року Донецьким обласним бюро судово-медичної експертизи, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок дій вибухових речовин під час артобстрілу, причиною смерті є відкрита черепно-мозкова травма з переломами кісток черепа, ушкодженням головного мозку (т. 1, а. с. 12, 13).

За фактом смерті ОСОБА_3 внаслідок вчинення терористичного акту невідомими особами зі складу незаконних збройних формувань шляхом артилерійського обстрілу в м. Авдіївка Донецької області 14 травня 2017 року орган досудового розслідування - Генеральна прокуратура України до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесла відомості за № 42017000000001230 та розпочала кримінальне провадження, передбачене частиною другою статті 438, частиною третьою статті 258 КК України (т. 1, а. с. 15).

Батьками померлої ОСОБА_3 є ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , про що свідчить копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 21 червня 1983 року Авдіївською міською радою м. Ясинувата Донецької області (т.1, а. с. 10).

Померла ОСОБА_3 є матір`ю неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого 13 листопада 2012 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Авдіївського міського управління юстиції у Донецькій області (т. 1, а. с. 11).

У зв`язку зі смертю ОСОБА_3 та враховуючи, що відомості про батька дитини записано на підставі частини першої статті 135 СК України, за розпорядженням Військово-цивільної адміністрації м. Авдіївка Донецької області ОСОБА_1 , 1956 року народження, призначено опікуном над малолітньою ОСОБА_2 , 2012 року народження (т. 1, а. с. 130, 131).

Як вбачається із висновку судової психолого-психіатричної експертизи від 01 червня 2018 року № 591 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виявляє ознаки емоційного розладу (невротичного розладу) дитячого віку з елементами логоневроза, що розвинувся у зв`язку з ситуацією, що виникла ІНФОРМАЦІЯ_1 (загибель матері на очах у випробуваної). Даний діагноз прямо і безпосередньо пов`язаний з перенесеною ІНФОРМАЦІЯ_1 під час досліджуваної ситуації психічною травмою. Зазначений психічний розлад певним чином впливає на її свідомість і діяльність у даний час (т. 1, а. с. 137-140).

Відповідно до висновку експертів №16/19 за результатами проведення комісійної психологічної експертизи від 10 червня 2019 року у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному їх функціонуванню. Зміни виникли внаслідок втрати близької людини доньки ОСОБА_1 та матері ОСОБА_3 внаслідок скоєння терористичного акту шляхом артилерійського обстрілу в м. Авдіївка Донецької області (т. 1, а. с. 183-192).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої смертю (ушкодженням здоров`я) цивільних осіб на території проведення АТО (Операції об`єднаних сил), у тому числі на території, яка є неконтрольованою, у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) вирішувала наступні питання: 1) Чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV) моральної шкоди, завданої через загибель матері внаслідок терористичного акту? 2) Які обов`язки має держава за статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що гарантує право на життя? 3) Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок терористичного акту?

Надаючи оцінку виниклим між сторонам правовідносинам, Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Крім того, висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 419/3824/17 (провадження № 61-48779св18), 27 липня 2022 рокуу справі № 219/2477/20(провадження № 61-9730св21), 03 серпня 2022 року у справі № 759/17490/18(провадження № 61-19293св20), 07 вересня 2022 року у справі № 641/4272/19 (провадження № 61-3112св20), 14 вересня 2022 року у справі № 225/1221/20 (провадження № 61-11007св21).

Щодо права позивача на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю дочки/матері внаслідок терористичного акту, на підставі статті 19 Закону № 638-ІV

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17).

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).

Частина перша статті 19 Закону № 638-IV передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону № 638-IV).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42)), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).

Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі дочки/матері під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю дочки/матері у період проведення АТО.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 28).

Ураховуючи наведене, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про можливість задоволення позову на підставі статті 19 Закону № 638-IV.

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

Позивач заявила вимогу про стягнення з держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі дочки/матері, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

Суди попередніх інстанцій вважали, що у цій справі вказана стаття є застосовною, оскільки держава Україна є відповідальною за невжиття належних заходів для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) дійшла висновку про те, що на правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції, проте проблема у подібній справі полягає в тому, щоб встановити, чи перебувала дочка/мати позивача під юрисдикцією держави Україна у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила держава Україна певні її обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352).

Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов`язок має два різновиди:

- матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);

- процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , вказувала на невиконання державою позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя онуки позивача та позитивного процесуального обов`язку, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне та ефективне розслідування факту посягання на людське життя незалежним органом.

Щодо виконання державою позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя дочки/матері позивача

У позовній заяві ОСОБА_1 стверджувала, що з огляду на факт загибелі її дочки, яка є матір`ю її неповнолітньої онуки, внаслідок терористичного акту держава Україна зобов`язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням державою права на життя дочки/онуки. Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

З 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН № 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинула дочка позивача, зазнала обстрілу з боку незаконних збройних формувань під час збройної агресії РФ.

Верховний Суд погоджується, що втрата позивачем у цій справі дочки, а ОСОБА_2 - матері, яка загинула за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для будь-якої матері/дитини.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові, проблема такої справи полягає не в тому, чи страждала морально позивач, не в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування, а в тому, що ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

Позивач не обґрунтовувала, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі її дочки, що держава знала про можливість обстрілу м. Авдіївка Донецької області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку РФ і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя дочки позивача.

Отже, ОСОБА_1 належним чином не обґрунтувала, в чому полягало порушення державою Україна її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя її дочки

Загибель дочки позивача внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка» у м. Авдіївка Донецької області та виконання державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_3 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

Щодо виконання відповідачем позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом

Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87, і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Заявники у позовній заяві стверджували, що за фактом смерті ОСОБА_3 внаслідок вчинення терористичного акту невідомими особами зі складу незаконних збройних формувань шляхом артилерійського обстрілу в м. Авдіївка Донецької області 14 травня 2017 року орган досудового розслідування - Генеральна прокуратура України до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесла відомості за № 42017000000001230 та розпочала кримінальне провадження, передбачене частиною другою статті 438, частиною третьою статті 258 КК України, та розпочала розслідування вказаного злочину.

Вважали, що загибель ОСОБА_3 сталася на території, підконтрольній українській владі, однак правоохоронні органи держави Україна не забезпечили ефективного розслідування, хоча і наділені достатніми повноваженнями для забезпечення належного та своєчасного розслідування цього кримінального правопорушення.

Проте справа не містить відомостей про оскарження дій або бездіяльності слідчих органів з розслідування обставин загибелі ОСОБА_3 .

Із справи вбачається, що за постановою слідчого Авдіївського відділення поліції Покровського відділу поліції Головного управління Національної поліції у кримінальному провадженні проведено судово-медичну експертизу ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 132, 133); відповідно до ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва потерпілій у кримінальному провадженні № 42017000000001230 проведено судову психолого-психіатричну експертизу (т. 1, а. с. 134-140).

Позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна чи безпосередньо слідчі органи у кримінальному провадженні для забезпечення ефективного розслідування загибелі ОСОБА_3 на контрольованій нею території, проте не вчинили.

Таким чином, відсутні підстави для висновку про невиконання державою Україна позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом.

Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги у частині неправильного застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди статті 19 Закону № 638-ІV, у зв`язку з чим оскаржувані рішення судів підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, зокрема рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення, яким у задоволенні позову необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України задовольнити.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 31 липня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук