Постанова

Іменем України

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 263/16183/18

провадження № 61-17116св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 червня 2019 року у складі судді Кулика С. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 07 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Кочегарової Л. М., Пономарьової О. М., Ткаченко Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди, завданої каліцтвом і ушкодженням здоров`я, витрат на лікування та моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_2 26 травня 2015 року приблизно о 12.40 год., знаходячись біля «Будинку зв`язку» за адресою: проспект Миру (Леніна), 85 в Центральному (Жовтневому) районі м. Маріуполя, в ході конфлікту з ОСОБА_1 , що виник на ґрунті особистих неприязних відносин, переслідуючи мету заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому, умисно наніс останньому не менше двох ударів дерев`яною палицею, яку знайшов на місці скоєння злочину, по голові ОСОБА_1 та по лівій кисті, якою потерпілий прикривав голову, чим заподіяв потерпілому тілесні ушкодження у вигляді: закритої черепно-мозкової травми - струсу головного мозку; закритого осколкового перелому основи першої п`ясної кістки лівої кисті із зсувом, які по ступеню тяжкості відносяться до тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості, як такі, що потягли за собою тривалий розлад здоров`я.

Вироком Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 31 жовтня 2017 року ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КК України та засуджено до покарання у вигляді одного року виправних робіт із відрахуванням із суми заробітку засудженого 20%. На підставі пункту «в» статті 1 Закону України «Про амністію в 2016 році» ОСОБА_2 звільнено від відбування призначеного за вироком суду покарання. Цивільний позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування майнової шкоди 2 874,86 гривень, у рахунок відшкодування моральної шкоди - 9 000,00 гривень. Ухвалою апеляційного суду Донецької області вказаний вирок в частині цивільного позову скасовано, позов залишено без розгляду, роз`яснено право на звернення до суду з позовом в порядку цивільного судочинства. Вказана ухвала судом касаційної інстанції залишена без змін.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив стягнути з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування майнової шкоди, завданої каліцтвом, ушкодженням здоров`ю у розмірі 206 131,00 грн та моральної шкоди у розмірі 206 131,00 грн, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Майнова шкода, на думку позивача, склалася з витрат на лікування у розмірі 10 000,00 грн та відшкодування шкоди, завданої каліцтвом потерпілому, який в момент завдання шкоди не працював, у розмірі 196 131,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 червня 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди, завданої каліцтвом і ушкодженням здоров`я, витрат на лікування та моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 9 000,00 гривень.

В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 37,28 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 731,12 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з засад розумності, виваженості та справедливості.

Відмовляючи ОСОБА_1 у позові про відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду належних і достатніх доказів на підтвердження понесених витрат у зв`язку з находженням на лікуванні.

Суд першої інстанції виходив з того, що надані позивачем документи не можуть підтверджувати понесення позивачем збитків, визначених частиною першою статті 1195 ЦК України, а тому, враховуючи, що під час розгляду кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 за частиною першою статті 122 КК України, останній виплатив потерпілому ОСОБА_1 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди 1 000,00 грн, що не спростовано сторонами, тому позов в частині стягнення матеріальної шкоди в розмірі 206 131,00 грн задоволенню не підлягає як необґрунтований.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 07 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 червня 2019 року в частині розподілу судових витрат в дохід держави скасовано.

Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 704,80 грн у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції.

В решті частини рішення залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої про відмову ОСОБА_1 у позові про відшкодування майнової шкоди за відсутності достатніх та достовірних доказів.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 9 000 грн, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що кримінальне правопорушення, вчинене ОСОБА_2 призвело до моральних страждань позивача.

Ухвалюючи рішення про покладення на відповідача ОСОБА_2 обов`язку по оплаті судового збору в дохід держави в розмірі 704,80 грн, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не повинен був сплачувати судовий збір в дохід держави.

Короткий зміст вимог касаційної скари

У вересні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 червня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 07 серпня 2019 року, передати справу для продовження розгляду до Донецького апеляційного суду.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржені судові рішення є завідомо неправосудними та протиправними, оскільки справа не була розглянута по суті. Судами не була застосовано частина друга статті 1195 ЦК України. Суд апеляційної інстанції не мотивував свої висновки.

Аргументи учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надано.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2019 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строку для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року продовжено ОСОБА_1 строк на усунення недоліків касаційної скарги до 29 листопада 2019 року.

Після усунення недоліків ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі № 263/16183/18, витребувано цивільну справу з суду першої інстанції.

У лютому 2020 року цивільна справа № 263/16183/18 надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з таких підстав.

Суди встановили, що 26 травня 2015 року приблизно о 12.40 год. ОСОБА_2 , знаходячись біля «Будинку зв`язку» за адресою проспект Миру (Леніна), 85 в Центральному (Жовтневому) районі м. Маріуполя, в ході конфлікту з ОСОБА_1 , що виник на ґрунті особистих неприязних відносин, переслідуючи мету заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому, умисно наніс останньому не менше двох ударів дерев`яною палицею, яку знайшов на місці скоєння злочину, по голові ОСОБА_1 та по лівій кисті, якою потерпілий прикривав голову, чим заподіяв потерпілому тілесні ушкодження у вигляді: закритої черепно-мозкової травми - струсу головного мозку; закритого осколкового перелому основи першої п`ясної кістки лівої кисті із зсувом, які по ступеню тяжкості відносяться до тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості, як тих, що потягли за собою тривалий розлад здоров`я, після чого з місця скоєння правопорушення втік.

Вироком Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 31 жовтня 2017 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КК України, та засуджено до покарання у виді одного року виправних робіт із відрахуванням із суми заробітку засудженого 20%. На підставі пункту «в» статті 1 Закону України «Про амністію в 2016 році» засудженого звільнено від відбування призначеного покарання.

Цивільний позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування майнової шкоди 2 874,86 грн, у рахунок відшкодування моральної шкоди 9 000,00 грн.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 26 грудня 2017 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року, вказаний вирок в частині цивільного позову скасовано, позов залишено без розгляду, роз`яснено право на звернення до суду з позовом в порядку цивільного судочинства.

З матеріалів кримінальної справи, оглянутої в суді апеляційної інстанції, вбачається, що на підтвердження понесених майнових витрат ОСОБА_1 надав довідку № 845 Центру первинної медико-санітарної допомоги № 5 м. Маріуполя від 13 вересня 2016 року про наявність у нього струсу головного мозку; довідку ТОВ «Екоіллічпродукт» про ціни на препарати в аптеці «Азовфарм» № 14 на 09 червня 2017 року; копію амбулаторної картки ОСОБА_1 з записом огляду лікарем-невропатологом 29 травня 2015 року про скарги на головний біль та болі в шийному відділі хребта, та наступними записами щодо стану здоров`я ОСОБА_1 за червень 2015 року, вересень - грудень 2016 року і записами від 06 грудня 2016 року про побиття позивача 05 грудня 2016 року сусідами - батьком та сином ОСОБА_3 .

Інших об`єктивних доказів, які б підтверджували обсяг та розмір понесених позивачем витрат у зв`язку з необхідністю лікування позивачем не надано.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно частини першої статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування майнової шкоди, суди належно встановили обставини справи, визначилися з правовідносинами, які виникли, та законом, який їх регулює, дійшовши правильного висновку про те, що позивач не довів обґрунтованості своїх позовних вимог в цій частині.

Відповідно до частини першої статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я фізичній особі, зобов`язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

Частиною другою статті 1195 ЦК України передбачено, що у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров`я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2020 року у справі № 227/7154/13-к (провадження № 61-20082св19), зазначено, що «відповідно до пунктів 1, 11 Положення про медико-соціальну експертизу, пунктів 3, 26, 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317, Інструкції про встановлення груп інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 05 вересня 2011 року № 561, встановлення МСЕК тієї чи іншої групи інвалідності внаслідок загального захворювання визначається за критеріями життєдіяльності людини, зокрема, здатністю особи до виконання трудової діяльності. Здатність до трудової діяльності - сукупність фізичних та духовних можливостей людини, яка визначається станом здоров`я, що дозволяє їй займатися різного виду трудовою діяльністю.

Законодавство вирізняє професійну та загальну працездатність. Професійна працездатність передбачає здатність працівника до роботи за конкретним фахом і на певній посаді, тоді як загальна працездатність - це здатність до виконання будь-якої роботи у звичайних умовах праці. Особа, яка зазнала каліцтва та якій встановлено інвалідність, може бути визнана частково працездатною. З метою встановлення в особи здатності до праці МСЕК під час встановлення інвалідності має встановити ступінь професійної (а за її відсутності - загальної) працездатності у відсотках.

Отже, на підставі цих відомостей суд визначає розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров`я заробітку (доходу) у відсотках, що підлягає відшкодуванню.

Відповідно до пункту 11 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317 міські, міжрайонні, районні медико-соціальні експертні комісії: а) визначають ступінь обмеження життєдіяльності людини, у тому числі стан працездатності, групу, причину і час настання інвалідності, а також ступінь втрати професійної працездатності (у процентах) працівників, які одержали каліцтво чи інше ушкодження здоров`я, пов`язане з виконанням своїх трудових обов`язків; б) встановлюють потребу інвалідів у соціальній допомозі, що була б спрямована на полегшення наслідків погіршення здоров`я (протезування, засоби пересування, робочі пристосування, постійний догляд тощо).

Таким чином, належним і допустимим доказом підтвердження ступеня втрати професійної працездатності (у процентах) для застосування статті 1195 ЦК України є відповідний висновок МСЕК з визначенням відсотка втрати працездатності.

Системний аналіз норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що для виникнення у потерпілого права на відшкодування втраченого заробітку (доходу) обов`язковою умовою є факт втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, на відміну від права на відшкодування витрат на лікування та моральної шкоди, яке не пов`язується із встановленням такого факту».

Такі докази позивачем надано не було, а тому доводи касаційної скарги про незастосування судами положень частини другої статті 1195 ЦК України є безпідставними.

За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Згідно з частиною першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

При визначенні розміру стягнення на відшкодування моральної шкоди судова колегія приймає до уваги розмір завданої моральної шкоди та її тривалість.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що у відповідності до вимог статті 1167 ЦК України відповідач зобов`язаний відшкодувати моральну шкоду позивачу, враховуючи ступінь вини відповідача, характер та обсяг душевних страждань позивача, визначивши розмір грошової компенсації з урахуванням вимог розумності і справедливості, що узгоджується з характером моральних страждань позивача.

Доводи касаційної скарги про ігнорування судом апеляційної інстанції доводів позивача спростовуються змістом постанови суду апеляційної інстанції, в якій наведені вичерпні відповіді на доводи апеляційної скарги.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки Верховного Суду

Відповідно до частин першої та другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

На підставі викладеного касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400, 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 червня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 07 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов