Постанова

Іменем України

01 березня 2021 року

м. Київ

справа № 278/168/19

провадження № 61-15897св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Іванівської сільської ради Житомирського району Житомирської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа, які не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Іванівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, в якому просив усунути порушення прав власника шляхом виселення відповідачів з належного йому житлового будинку АДРЕСА_1 .

На обґрунтування позову посилався на те, що він є власником зазначеного нерухомого майна. Відповідачі зареєстровані та проживають у вказаному будинку без будь-яких правових на те підстав, на неодноразові прохання про виселення не реагують, у зв`язку з чим він вимушений звернутись до суду із цим позовом.

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 26 квітня 2019 року позов задоволено. Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі чинять позивачу перешкоди у користуванні належним йому житловим будинком, а тому права позивача підлягають судовому захисту у обраний ним спосіб шляхом виселення відповідачів.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 24 липня 2019 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 26 квітня 2019 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що з урахуванням встановлених обставин справи, вселення відповідачів у спірне жиле приміщення не можна вважати самоправним, вони набули право користування спірним житлом з дозволу позивача. Реєстрація відповідачки у будинку позивача та в подальшому народження дітей спростовує заперечення позивача щодо наявності між ними сімейних стосунків. Тривалість реєстрації відповідачки у спірному будинку спростовує висновок суду першої інстанції про її самовільне вселення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення апеляційного суду ґрунтується на припущеннях, оскільки в матеріалах справи відсутні належні докази, які б підтверджували факт ведення спільного господарства або факт сімейних відносин між ним та відповідачкою. Також відсутні докази надання ним згоди на проживання ОСОБА_2 у спірному будинку. Апеляційний суд не врахував, що позивач не може використовувати спірне майно для проживання зі своєю сім`єю.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у серпні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування від 27 лютого 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Доброльожею В. В. та зареєстрованого у реєстрі за №971 (а. с. 3).

Згідно з довідками, виданими 02 січня 2019 року № 14 та 15 лютого 2019 року № 453 виконавчим комітетом Іванівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, в належному позивачеві будинку зареєстровані та постійно проживають відповідачі - ОСОБА_2 з 10 січня 2012 року, ОСОБА_3 з 03 лютого 2012 року, ОСОБА_4 з 04 серпня 2017 року (а. с. 6,32).

Відповідно до копії паспорта ОСОБА_2 зареєстрована на АДРЕСА_1 з 10 січня 2012 року (а. с. 10).

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР визначено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Питання про виселення на підставі вказаної норми може ставитися лише у разі встановлення факту самоправного зайняття жилого приміщення та за відсутності згоди власника житла у будь-якій формі.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Отже, з урахуванням принципів застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладених у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Вимоги про виселення зі спірного житлового будинку позивач заявив з підстав вчинення перешкод у користуванні власністю.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, на підставі належним чином оцінених доказів та встановлених обставин, з урахуванням тривалості проживання відповідачки у спірному будинку (з 2012 року) та подальшої реєстрації її дітей у цьому будинку, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не довів правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки відповідачка та її неповнолітні діти проживають та зареєстровані у спірному будинку на законних підставах, за згодою позивача, будь-яких доказів того, що ОСОБА_2 чинить перешкоди позивачу у користуванні житловим будинком матеріали справи не містять.

Крім того, необхідно зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайнім заходом втручання у права на житло, правомірність застосування якого позивач не довів.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що він не надавав згоди на реєстрацію відповідачки у спірній квартирі та у матеріалах справи відсутні будь-які належні докази, на підтвердження цього, були спростовані апеляційним судом та їм надана відповідна правова оцінка, тобто ці доводи стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання заявника на порушення прав власника щодо вільного володіння, користування та розпорядження своїм майном висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

У позовній заяві ОСОБА_1 лише формально посилався на перешкоди, які чинять йому відповідачі фактом їх проживання у спірному житловому будинку, не конкретизовував цих вимог.

У такий спосіб позивач розпорядився своїми правами щодо предмета спору (частина третя статті 13 ЦПК України), тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Водночас заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що висновки апеляційного суду про наявність між позивачем та відповідачкою сімейних відносин ґрунтуються на припущеннях та не є предметом цього спору. Проте такі висновки апеляційного суду не вплинули на правильність по суті вирішення спору.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщовідсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 24 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

С. О. Погрібний