Постанова
Іменем України
03 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 286/798/19
провадження № 61-8977св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної особи ОСОБА_2 ,
відповідач за зустрічним позовом - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2 , на постанову Житомирського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року в складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б., Шевчук А. М.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до
ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позовна заява АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір від 12 червня 2013 року, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав кредит у розмірі 6 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок, яким останній тривалий час користувався.
Зобов`язання за фактичне використання кредитних коштів належним чином не було виконане та станом на 31 серпня 2015 року утворилась заборгованість за вказаним кредитним договором в розмірі 56 358,86 грн, що складається із заборгованості за тілом кредиту - 4 961,90 грн, заборгованості за нарахованими відсотками 2 792,11 грн, заборгованості за пенею за прострочене зобов`язання - 45 444,90 грн, штрафів: 500 грн (фіксована частина), 2 659,95 грн (процентна складова).
У липні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з уточненим позовом до ОСОБА_1 , як є опікуном недієздатного ОСОБА_2 , про стягнення заборгованості.
Уточнена позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є опікуном недієздатного ОСОБА_2 , тому зобов`язана нести відповідальність за зобов`язаннями останнього. Банк на час укладення кредитного договору не знав, що ОСОБА_2 є недієздатною особою, кредитору були надані всі необхідні для укладення зазначеного правочину документи, банк видав позичальнику кредитні кошти, який тривалий час користувався ними та періодично сплачував заборгованість.
На підставі викладеного АТ КБ «ПриватБанк», з урахуванням уточнених позовних вимог, просило стягнути з ОСОБА_1 , яка є опікуном недієздатної особи ОСОБА_2 , заборгованість за кредитним договором у розмірі 56 358,86 грн.
У травні 2019 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної особи ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору.
Зустрічна позовна заява ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної особи ОСОБА_2 , мотивована тим, що укладений між Публічним
акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі -
ПАТ КБ «ПриватБанк»), назву якого змінено на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 кредитний договір від 12 червня 2013 року є нікчемним, оскільки його було укладено банком із особою, яка визнана недієздатною рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 29 липня 2003 року у справі № 2-2196/03, яке набрало законної сили.
На підставі викладеного ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної особи ОСОБА_2 , просила визнати недійсним кредитний договір
від 12 червня 2013 року, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та
ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 11 лютого 2020 року (в складі судді Вачко В. І.) у задоволенні первісного позову
АТ КБ «ПриватБанк» та зустрічного позову ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної особи ОСОБА_2 , відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що грошові кошти, які отримані недієздатною особою ОСОБА_2 за нікчемним правочином, не збереглися. У свою чергу банк не довів, що вчиненню правочину та втраті майна, тобто витратам кредитних коштів кредитора, сприяла винна поведінка опікуна - ОСОБА_1 , тому підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором відсутні. Кредитний договір
від 12 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та
ПАТ КБ «ПриватБанк», є нікчемним правочином відповідно до статті 226 ЦК України і згідно зі статтею 215 ЦК України визнання його недійсним судом не вимагається. ОСОБА_1 не зобов`язана відшкодовувати кредит, наданий недієздатній особі.
Короткий зміст постанови суду першої інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у застосуванні наслідків недійсності нікчемного правочину скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення.
Стягнуто з ОСОБА_1 , як опікуна недієздатної особи ОСОБА_2 , на користь АТ КБ «ПриватБанк» 1 867,40 грн.
Компенсовано АТ КБ «ПриватБанк» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, понесені судові витрати у розмірі 158,48 грн.
У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на час укладення кредитного договору від 12 червня 2013 року ОСОБА_2 був недієздатною фізичною особою і цей договір не був схвалений опікуном, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вказаний правочин, який був укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , є нікчемним, тому визнання його недійсним у даному випадку судом не вимагається.
Оскільки на момент вчинення правочину ОСОБА_2 був недієздатною фізичною особою, то саме з ОСОБА_1 як опікуна відповідно до частини третьої статті 226 ЦК України підлягає стягненню майно, одержане недієздатною особою за нікчемним правочином, яке у даному випадку складає розмір непогашеного тіла кредиту - 1 867,40 грн.
У цій справі суд застосовує наслідки нікчемного правочину, а не стягує заборгованість за кредитним договором у зв`язку з його неналежним виконанням, тому підстави для стягнення з опікуна заборгованості за відсотками за кредитом та штрафних санкцій за несвоєчасне повернення кредиту відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2 , просить постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції за позовом
АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не схвалювала укладений недієздатним ОСОБА_2 правочин (кредитний договір), тому відсутні підстави для стягнення з неї одержаних недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином коштів.
ОСОБА_1 повідомляла працівників банку про те, що ОСОБА_2 є недієздатною фізичною особою та не може вчиняти правочини, проте апеляційний суд вказані доводи залишив поза увагою. ОСОБА_1 належним чином виконує свої обов`язки опікуна, тому вона не повинна сплачувати банку кошти за кредитним договором.
Доводи інших учасників справи
Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
22 липня 2020 року справу передано до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк», назву якого змінено на АТ КБ «ПриватБанк», 12 червня 2013 року укладено кредитний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку кредитка «Універсальна» шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до умов та правил надання банківських послуг у ПАТ КБ «ПриватБанк»
Згідно з банківською випискою по кредитному картковому рахунку ОСОБА_2 12 червня 2013 року позичальнику був наданий кредитний ліміт у розмірі 4 000 грн і того ж дня зменшений до 300 грн, 13 січня 2016 року кредитний ліміт збільшено до 6 000 грн.
ОСОБА_2 не виконав належним чином зобов`язання у зв`язку з чим відповідно до наданого банком розрахунку станом на 22 січня 2019 року утворилась заборгованість за вказаним кредитним договором в розмірі 56 358,86 грн, з яких: 4 961,90 грн - заборгованість за тілом кредиту;
2 792,11 грн - заборгованість за нарахованими відсотками; 45 444,90 грн - нарахована пеня; а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 умов та правил надання банківських послуг: штраф (фіксована частина) - 500 грн, штраф (процентна складова) - 2 659,95 грн.
Суди також встановили, що рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 29 липня 2003 року у справі № 2-2196/03, яке набрало законної сили 01 вересня 2003 року, ОСОБА_2 визнаний недієздатним.
Рішення Виконавчого комітету Овруцької міської ради Житомирської області від 15 жовтня 2003 року над ОСОБА_2 встановлено опіку та його опікуном призначено ОСОБА_1 .
Встановлено, що на час укладення кредитного договору від 12 червня
2013 року ОСОБА_2 був недієздатною фізичною особою і даний договір не був схвалений опікуном.
Згідно з виписками за рахунком ОСОБА_2 за час користування кредитною карткою отримано 16 385,03 грн та повернуто на погашення отриманих кредитних коштів 14 517,63 грн, розмір неповернутих коштів за тілом кредиту становить 1 867,40 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Правочин - це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.
Презумпція правомірності правочину закріплена у статті 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.
За змістом частини другої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Відповідно до статті 41 ЦК України недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.
Оскільки фізична особа, яка визнана недієздатною, не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, законодавець позбавив її права укладати будь-який правочин, а відтак і нести відповідальність за його невиконання або неналежне виконання.
Частиною першою статті 226 ЦК України передбачено, що опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемним.
З урахуванням наведеного, правочини, які вчинені недієздатною особою є нікчемними (статті 41 203 215 ЦК України), за винятком схвалених в установленому порядку опікуном.
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд.
Оскільки оспорюваний кредитний договір укладений недієздатною особою, то в силу вимог частини першої статті 226 ЦК України він є нікчемним.
Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду щодо вирішення спору в частині застосування реституції як правового наслідку недійсності нікчемного правочину.
Як встановлено вище, ОСОБА_2 за час користування кредитною карткою отримав від кредитора 16 385,03 грн та повернув на погашення отриманих кредитних коштів 14 517,63 грн, розмір неповернутих коштів за тілом кредиту становить 1 867,40 грн.
Згідно з частиною третьою статті 226 ЦК України опікун зобов`язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Таким чином, застосовуючи наслідки недійсності оспорюваних правочинів, передбачені частиною третьої статті 226 ЦК України, та стягуючи
з ОСОБА_1 , як опікуна недієздатної особи ОСОБА_2 , суму отриманого кредиту за вирахуванням сплачених ним кредитних коштів, апеляційний суд правильно вирішив спір у цій частині, зокрема й правомірно відмовив у стягненні відсотків за користування кредитом та штрафних санкцій.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 не схвалювала укладений недієздатним ОСОБА_2 правочин (кредитний договір), тому відсутні підстави для стягнення з неї одержаних недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином коштів, оскільки вказаний обов`язок опікуна закріплено у абзаці 2 частини третьої статті 226 ЦК України з урахуванням вимог статті 67 ЦК України. Вказані обставини встановлені апеляційним судом вірно.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 повідомляла працівників банку про те, що ОСОБА_2 є недієздатною фізичною особою та не може вчиняти правочини, оскільки такі доводи не підтвердженні належними та допустимими доказами, а відповідно до норм процесуального права доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява
№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування постанови апеляційного суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Постанову Житомирського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко