ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 294/220/14-ц

провадження № 61-2051св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,

відповідачі: виконавчий комітет Любарської селищної ради Бердичівського району Житомирської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 і касаційну скаргу її представника - ОСОБА_5 на постанову Житомирського апеляційного суду

від 12 грудня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Шевчук А. В.,

Талько О. Б., Коломієць О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2012 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до виконавчого комітету Любарської селищної ради Бердичівського району Житомирської області (далі - Любарська селищна рада), ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання протиправними та скасування рішень виконавчого комітету селищної ради.

В обґрунтування позову вказував, що 24 березня 1988 року за рішенням виконавчого комітету Любарської селищної ради Житомирської області № 25 він та його брат ОСОБА_6 отримали земельну ділянку в смт Любар Житомирської області для будівництва двоквартирного житлового будинку. Для будівництва будинку вони взяли кредит в Ощадбанку СРСР

по 10 000 карбованців, отримали проектну документацію та у 1991 році закінчили будівництво будинку на АДРЕСА_1 . ОСОБА_6 вселився у 1/2 частку вказаного будинку, а позивач у належній йому частці будинку дозволив проживати батькам ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , оскільки на той час працював і проживав у місті Житомирі. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_7 , а ОСОБА_3 одружився з ОСОБА_4 , з якою на час звернення до суду проживає у спірному будинку.

Вказував, що 24 вересня 2011 року позивач дізнався від батька, що його

1/2 частка будинку на АДРЕСА_1 належить батьку на підставі рішень виконавчого комітету Любарської селищної ради № 47 від 5 грудня 1989 року, № 33 від 11 травня 1993 року,

№ 36 від 16 червня 1993 року. Вважає, що вказані рішення органу місцевого самоврядування порушують його право користування земельною ділянкою та будинком на АДРЕСА_1 , оскільки вони прийняті з порушенням регламенту роботи виконавчого комітету, скріплені неналежною (не гербовою) печаткою, не містять підпису голови виконавчого комітету.

За таких обставин позивач просив визнати протиправними та скасувати рішення виконкому Любарської селищної ради Житомирської області № 47 від 5 грудня 1989 року, № 33 від 11 травня 1993 року та № 36 від 16 червня 1993 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області

від 10 травня 2016 року позов задоволено.

Визнано протиправними та скасовано рішення виконавчого комітету Любарської селищної ради від 5 грудня 1989 року № 47, від 11 травня 1993 року № 33 та

від 16 червня 1993 року № 36.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оригінали рішень виконавчого комітету Любарської селищної ради Житомирської області № 33

від 11 травня 1993 року та № 36 від 16 червня 1993 року у порушення вимог статті 44 Закону Української РСР № 533-XII «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» не підписані головою виконавчого комітету, тому саме з цих підстав є незаконними. Оскаржене рішення № 47

від 5 грудня 1989 року про відміну в частині рішення № 25 (26) від 24 березня 1988 року підписане головою виконавчого комітету та секретарем, скріплене печаткою. Однак печатка, якою скріплений оригінал рішення, не є гербовою, що суперечить постанові Президії Верховної Ради Української РСР від 10 квітня

1981 року.

Суд першої інстанції врахував, що про порушення своїх прав позивач довідався у 2011 році, тому не пропустив позовну давність при зверненні до суду з цим позовом.

Справа переглядалась в апеляційному порядку неодноразово.

Останньою постановою Житомирського апеляційного суду від 12 грудня

2018 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_3 , скасовано рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 травня

2016 року та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог та виходив з пропуску позивачем позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 і його правонаступник не надали належних та допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку ОСОБА_1 знати про стан своїх майнових прав, принаймні, - не пізніше 2000 року.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У січні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року і залишити в силі рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 травня 2016 року.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про те, що позивач міг знати про порушення права, принаймні, з 2000 року - після оформлення ОСОБА_3 права власності на частку будинку, оскільки брат позивача погоджував межі земельної ділянки з ОСОБА_3 , а не з позивачем. На думку заявника, суд апеляційної інстанції помилково пов`язує погодження з братом позивача меж земельної ділянки з початком перебігу позовної давності для позивача, оскільки

стаття 261 ЦК України вказує про обізнаність про порушене право особою, яка звертається з позовом про захист такого справа, а не родича такої особи. Просив врахувати, що обізнаність брата позивача про порушене право ОСОБА_1 не доводить факт повідомлення останнього про вказані обставини.

Зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції того, що на час прийняття оскаржуваних судових рішень на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширювалась.

Також вказує про неврахування апеляційним судом того, що ухвалою Любарського районного суду Житомирської області від 18 вересня 2012 року поновлено строк звернення до суду з цим позовом і вказана ухвала не оскаржувалась відповідачами.

Крім того, у січні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року і залишити в силі рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 травня

2016 року.

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 мотивована порушенням апеляційним судом статті 37 ЦПК України, оскільки суддя

Шевчук А. М., яка брала участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, постановляючи у складі колегії суддів ухвалу від 28 квітня 2015 року, повторно входила до складу колегії суддів апеляційного суду, яка приймала оскаржувану постанову від 12 грудня 2018 року.

Позиція інших учасників справи

У жовтні 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_8 , у якому, посилаючись на правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та додержання норм процесуального права, просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 6 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 14 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Любарської селищної ради народних депутатів № 25 від 24 березня 1988 року ОСОБА_6 та ОСОБА_1 виділено земельну ділянку площею 0,20 га під будівництво індивідуального двоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1 .

Рішенням виконавчого комітету Любарської селищної ради народних депутатів № 47 від 5 грудня 1989 року відмінено в частині рішення № 26 (25) від 24 березня 1988 року у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 вибув в інше місце проживання. Надано ОСОБА_3 дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 на земельній ділянці, якою користувався його син ОСОБА_1 . У вказаному рішенні наявне виправлення цифри «№ 25» на «№ 26» або навпаки.

Судом першої інстанції досліджувалися тексти рішень Любарської селищної ради народних депутатів № 25 і № 26 від 24 березня 1988 року та було встановлено, що рішення № 26 не стосується громадян Рогальських, даним рішенням вирішено питання опіки неповнолітньої дитини за заявою ОСОБА_9 .

Також суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Любарської селищної ради народних депутатів № 33 від 11 травня 1993 року затверджено акт прийняття в експлуатацію житлового будинку на

АДРЕСА_1 на підставі заяви ОСОБА_3 .

Рішенням виконавчого комітету Любарської селищної ради народних депутатів № 36 від 16 червня 1993 року право власності на 1/2 частку будинку

на АДРЕСА_1 оформлено за ОСОБА_3 , про що видано свідоцтво про право власності.

Суди встановили, що оригінали вказаних рішень виконавчого комітету № 33 від 11 травня 1993 року та № 36 від 16 червня 1993 року не підписані головою виконавчого комітету.

З протоколу засідання виконкому Любарської селищної ради Житомирської області від 5 грудня 1989 року суди встановили, що до порядку денного не внесено розгляд заяв ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про передачу земельної ділянки під будівництво. На засіданні виконавчого комітету розглядалася заява ОСОБА_10 та ОСОБА_11 про надання дозволу на будівництво житлового будинку на вулиці Ватутіна на земельній ділянці

ОСОБА_12 .

Суди встановили, що оспорюване рішення № 47 від 5 грудня 1989 року про скасування в частині рішення № 25 (26) від 24 березня 1988 року підписане головою виконкому та секретарем, скріплене печаткою. Однак печатка, якою скріплено оригінал рішення, не є гербовою.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 і касаційної скарги її представника - ОСОБА_5 на постанову Житомирського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 , суд дійшов таких висновків.

Статтями 132-135 Конституції України у редакції від 20 квітня 1978 року, яка діяла на час прийняття оскаржуваних рішень, визначено, що виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад народних депутатів є виконавчі комітети, які обираються ними. Компетенція виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів і порядок їх діяльності визначаються на основі цієї Конституції, Законом «Про місцеві Ради народних депутатів України та місцеве самоврядування». Виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів приймають рішення і видають розпорядження в межах повноважень, наданих їм законодавством України.

Відповідно до статті 49 Закону Української РСР «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (далі Закон № 533-XII) виконавчий комітет ради народних депутатів у межах своїх повноважень приймає рішення і видає розпорядження. Рішення виконавчого комітету приймаються більшістю від загального складу виконавчого комітету. Акти виконавчого комітету та його органів, прийняті в межах їх повноважень, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо не встановлено іншого строку введення цих актів у дію, доводяться до виконавців і є обов`язковими для виконання.

Статтею 44 Закону № 533-ХІІ визначено правовий статус голови виконавчого комітету. Так, голова виконавчого комітету ради народних депутатів (голова ради) організує на основі колегіальності роботу виконавчого комітету і веде його засідання; координує діяльність осіб, що входять до складу виконавчого комітету; організує виконання рішень Ради і виконавчого комітету; інформує на черговому засіданні виконавчого комітету про видані ним розпорядження виконавчого комітету; підписує рішення і розпорядження виконавчого комітету. Голова виконавчого комітету представляє виконавчий комітет у відносинах з державними та громадськими органами і організаціями, іншими органами місцевого самоврядування, підприємствами (об`єднаннями), організаціями, установами і громадянами. Голова виконавчого комітету є розпорядником рахунків виконавчого комітету в установах банків.

Встановивши, що заява ОСОБА_3 про дозвіл на будівництво житлового будинку на земельній ділянці на АДРЕСА_1 , що надавалась ОСОБА_1 , відсутня, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюване рішення виконавчого комітету № 47 від 5 грудня 1989 року (яке впливає на права позивача) за відсутності такої заяви не може вважатись прийнятим з додержанням вимог чинного той час законодавства.

Згідно зі статтею 36 ЗК Української РСР (1970 року, який діяв нас прийняття рішення виконавчого комітету Любарської селищної ради народних депутатів № 47 від 5 грудня 1989 року) право громадян на користування наданою земельною ділянкою підлягає припиненню відповідно повністю або частково у випадках: 1) добровільної відмови від користування земельною ділянкою;

2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) переїзду на інше постійне місце проживання всіх членів двору або сім`ї, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 106-1 цього Кодексу; 4) припинення трудових відносин, у зв`язку з якими було надано службовий наділ, за винятком випадків, передбачених статтею 134 цього Кодексу, а також інших випадків, передбачених законодавством СРСР і Української РСР; 5) смерті всіх членів двору або сім`ї; 6) виникнення необхідності вилучення земельної ділянки для державних або громадських потреб.

Право користування земельною ділянкою може бути припинене у випадках вчинення громадянином дій, передбачених статтею 169 цього Кодексу, а також при невикористанні протягом двох років підряд земельної ділянки або використанні її не відповідно до тієї мети, для якої вона надана.

Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини першої і частиною другою цієї статті, мало проводитись за рішенням (постановою) органів, які надали земельні ділянки, а у випадках, передбачених пунктом 6 цієї статті, - за рішенням (постановою) органів, які мають право вилучати земельні ділянки.

Відповідно до статті 36 ЗК Української РСР (1970 року) надання земельної ділянки, що є в користуванні, іншому землекористувачеві провадиться лише після припинення права користування земельною ділянкою за попереднім користувачем.

Суди дійшли обґрунтованого висновку, що окремих рішень Любарською селищною радою народних депутатів про припинення права користування ОСОБА_1 земельною ділянкою, яка йому виділена рішенням виконавчого комітету № 25 від 24 березня 1988 року для будівництва будинку у зв'язку з його добровільною відмовою від користування земельною ділянкою або переїзду на інше постійне місце проживання всіх членів двору або сім`ї, не приймалось, тому право, надане позивачу рішенням виконавчого комітету

№ 25 від 24 березня 1988 року, фактично припинено у непередбачений законом спосіб.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Щодо позовної давності

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 серпня 2021 року у справі № 461/7741/17 (провадження № 61-18870св20) зазначено, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України (у редакції Кодексу, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 81 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, із преамбули рішення виконкому Любарської селищної ради народних депутатів від 24 березня

1988 року № 25 «Про будівництво індивідуального житлового будинку» встановив, що виконком розглядав заяву ОСОБА_1 і його брата ОСОБА_6 про виділення земельної ділянки під будівництво індивідуального двоквартирного житлового будинку. За життя ОСОБА_1 не заперечував тієї обставини, що про існування такого рішення йому було відомо, оскільки вони з братом давали батьку гроші на будівництво, а останній здійснював будівництво за їх кошти. У позовній заяві ОСОБА_1 також зазначав, що будівництво будинку було завершено у 1991 році, а в пункті 3 вищевказаного рішення наголошено на тому, що після закінчення будівництва необхідно пройти процедуру прийому об`єкта нерухомого майна до експлуатації.

Також з акта погодження меж земельної ділянки від 21 липня 2000 року апеляційний суд встановив, що ОСОБА_6 погоджував межі своєї земельної ділянки не з ОСОБА_1 , а з їх батьком - ОСОБА_3 як суміжним землекористувачем.

Врахувавши вказані обставини, суд апеляційної інстанції, зазначивши про ненадання ОСОБА_1 та його правонаступником належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку ОСОБА_1 знати про стан своїх майнових прав, принаймні, не пізніше 2000 року, дійшов обґрунтованого висновку про сплив позовної давності за вимогами позивача та відмову з цих підстав у задоволенні позову.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про помилковість висновку апеляційного суду про обов`язок позивача бути обізнаним про порушення майнового права, принаймні з 2000 року - після погодження ОСОБА_3 межі земельної ділянки з братом позивача - ОСОБА_6 , оскільки такі обставини суд апеляційної інстанції врахував у сукупності з обов`язком позивача після закінчення будівництва у 1991 році пройти процедуру прийняття об`єкта нерухомого майна до експлуатації та ненаданням доказів поважності невжиття заходів з метою дізнатись про порушення свого майнового права протягом майже 20 років.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції того, що на час прийняття оскаржуваних судових рішень на заявлені у цій справі вимоги позовна давність не поширювалась, відхиляються касаційним судом. На час звернення з даним позовом (6 вересня 2012 року) пункт 4 частини першої

статті 268 ЦК України, який передбачав, що позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, виключений на підставі Закону України № 4176-VI від 20 грудня 2011 року.

Не впливають на правильність вирішення справи і доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що ухвалою Любарського районного суду Житомирської області від 18 вересня 2012 року поновлено строк звернення до суду з цим позовом, оскільки суд першої інстанцій не наділений повноваженнями вирішувати питання про позовну давність на стадії відкриття провадження у справі.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про розгляд справи неповноважним складом апеляційного суду.

Відповідно до частини третьої статті 37 ЦПК України суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної або першої інстанції, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи рішення суду апеляційної інстанції.

Тлумачення частини третьої статті 37 ЦПК України свідчить про те, що у ній закріплена заборона участі судді у новому розгляді тільки після скасування попереднього судового рішення (ухвали чи рішення), прийнятого ним же по суті спору. Не виключена можливість повторної участі судді у розгляді справи у разі скасування прийнятої з його участю ухвали, якою не закінчено провадження у справі. Таким чином, визначальним юридичним фактом, що унеможливлює повторну участь судді у новому розгляді справи, є скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження у справі.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2019 року у справі № 456/4731/14 (провадження № 61-6592св18) та у пункті 19 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18).

Оскільки справа по суті суддею Шевчук А. М. 28 квітня 2015 року не розглядалася, то вимоги частини третьої статті 37 ЦПК України щодо недопустимості повторної участі судді в розгляді справи у цьому випадку не підлягають застосуванню.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові

рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої

статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційних скарг, а постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 і касаційну скаргу її представника - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моментуїї прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук