Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 2-111/12
провадження № 61-14200св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
учасники справи:
заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,
суб`єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу Київської області Трофименко Михайло Михайлович,
заінтересована особа (стягувач) - публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,
заінтересована особа (боржник) - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року у складі судді Мазура Ю. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Волошиної В. М., Семенюк Г. І., а також ухвалу Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року у складі судді Приходька К. П. та ухвалу Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року у складі судді Мазурик О. Ф.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на постанову приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка Михайла Михайловича про арешт майна боржника, заінтересовані особи: ОСОБА_2 та публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк»).
Скарга мотивована тим, що 18 квітня 2019 року приватний виконавець виконавчого округу Київської області Трофименко М. М. виніс незаконну постанову про арешт майна боржника у виконавчому провадженні № 58949019 щодо примусового виконання виконавчого листа від 21 листопада 2018 року № 2-111/12, виданого Голосіївським районним судом м. Києва щодо солідарного стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості у розмірі 112 045,92 доларів США(895 253,70 грн).
ОСОБА_1 зазначала, що у оспорюваній постанові не правильно зазначено розмір заборгованості, який підлягав стягненню - 33 289 233,35 грн та назву виконавчого документа, на підставі якого відкрито виконавче провадження: вказано виконавчий лист № 2-111/12, виданий 21 листопада 2018 року, проте, на її думку, мало бути вказано, що на підставі дублікату виконавчого листа від 21 листопада 2018 року № 2-111/12. Також не вірно зазначено суму стягнення.
Крім того посилалась на те, що у оспорюваній постанові зазначено дві різні назви стягувача. Заяву про відкриття виконавчого провадження подав неповноважний представник, який на день звернення до виконавця не мав права здійснення таких дій згідно доручення.
Разом із тим ОСОБА_2 вважала, що стягувачем подано на виконання виконавчий лист не в належний округ, оскільки потрібно подавати до виконання до Київського міського виконавчого округу за місцем знаходження боржника та на підставі рішення Голосіївського районного суду м. Києва. Також в оскаржуваній постанові в адресі боржника зазначено назву неіснуючої вулиці (проспекту).
З урахуванням викладеного та уточнень вимог скарги, ОСОБА_1 просила суд:
визнати незаконними дії приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименко М. М. щодо накладення арешту на її майно у виконавчому провадженні № 58949019, оскільки виконавче провадження відкрито на підставі підроблених документів та виконавчого листа, строк пред`явлення до виконання якого сплив;
скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименко М. М. про арешт її майна у виконавчому провадженні № 58949019;
зобов`язати приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименко М. М. внести у всі державні реєстри про право власності на рухоме, нерухоме майно та їх обтяження, записи про скасування (зняття) арешту з усього її майна, які ним були накладені у виконавчому провадженні № 58949019 на користь ПАТ «Універсал Банк».
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року в задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвала суду мотивована тим, що вимога заявника про визнання дій приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. незаконними щодо накладення арешту на все майно заявника не підлягає задоволенню, оскільки дії приватного виконавця проводились із дотриманням норм чинного законодавства України, а тому і підстави для скасування постанови приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. про арешт майна боржника ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 58949019 відсутні.
При цьому суд першої інстанції вважав відсутніми підстави для задоволення вимоги заявника щодо зобов`язання приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. внести у всі державні реєстри про права власності на рухоме та нерухоме майно та їх обтяження записи про скасування (зняття) арешту всього майна ОСОБА_1 , які накладені ним у виконавчому провадженні № 58949019, оскільки приватним виконавцем під час винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу було зазначено щодо зняття арешту, накладеного на майно боржника ОСОБА_1 , як це встановлено частиною другою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження».
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 зверталась до Київського апеляційного суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції
Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року повернуто ОСОБА_1 апеляційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на постанову приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. про арешт майна боржника, заінтересовані особи: ОСОБА_3 та ПАТ «Універсал Банк», без розгляду.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 , звернувшись із апеляційною скаргою на судове рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції, порушила визначений законом порядок подання апеляційної скарги з урахуванням Перехідних положень ЦПК України (у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), а тому апеляційна скарга з додатками до неї матеріалами підлягає поверненню ОСОБА_1 без розгляду.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що заявник не усунув недоліки апеляційної скарги, а саме: не надав доказів сплати судового збору та копії апеляційної скарги, відповідно до кількості учасників справи, з доданими до неї письмовими матеріалами, а тому апеляційна скарга підлягала поверненню.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційну скаргу адвоката Вітровчака В. А. в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимоги заявника про визнання дій приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. незаконними щодо накладення арешту на все майно заявника, оскільки дії приватного виконавця проводились із дотриманням норм Закону України «Про виконавче провадження».
При цьому суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимоги заявника щодо зобов`язання приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. внести у всі державні реєстри про права власності на рухоме та нерухоме майно та їх обтяження записи про скасування (зняття) арешту всього майна ОСОБА_1 , які накладені ним у виконавчому провадженні № 58949019, оскільки приватним виконавцем під час винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу було зазначено щодо зняття арешту, накладеного на майно боржника ОСОБА_1 , як це встановлено частиною другою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження».
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року та передати справу до суду апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року № 145/1330/17 та постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 361/8167/19-ц та від 20 червня 2018 року у справі № 514/134/17-ц, просила скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року та передати справу до суду апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення її скарги.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року та витребувано матеріали справи № 2-111/12 із Голосіївського районного суду м. Києва.
Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року й витребувано матеріали справи № 2-111/12 із Голосіївського районного суду м. Києва.
У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2021 року цивільну справу № 2-111/12 призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційні скарги
Касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року мотивована тим, що при поверненні її апеляційної скарги без розгляду, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами (повернення апеляційної скарги) та поставленою метою (реалізацією права на апеляційне оскарження судового рішення).
ОСОБА_1 вважає, що висновок суду апеляційної інстанції заснований на помилковому тлумаченні підпункту 15.5 пункту 1 розділу ХІІІ перехідні положення ЦПК України та без урахування сталої практики Верховного Суду.
Касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року мотивована тим, що її заяву про усунення недоліків апеляційної скарги із додатками суд апеляційної інстанції отримав 03 вересня 2020 року, проте у цей же день повернув їй апеляційну скаргу у зв`язку із невиконанням ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху, хоча надав їй строк на виконання ухвали не пізніше до закінчення строку карантину.
ОСОБА_1 вважає, що повернення їй апеляційної скарги з підстав невиконання ухвали суду про усунення недоліків апеляційної скарги вчасно, тоді як недоліки усунуті в строки, які були надані судом для виправлення недоліків, є безпідставним.
Касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права.
ОСОБА_1 вважає дійсною причиною з якої дії приватного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження та накладення арешту на її майно є незаконними це сплив строку пред`явлення до виконання виконавчого листа, а також те, що на ньому містилися виправлення, що не допускається в офіційному документі, а повноваження представників не підтверджені (всупереч подання нею клопотання про витребування довіреностей представників стягувача для огляду, які є в копіях не засвідченими в матеріалах виконавчого провадження, із виправленням коректором дати документа, це клопотання судом не вирішувалося).
Крім того, на її думку, неправомірно накладено арешт на кошти на рахунку, на які відсутнє право накладення арешту та стягнення цього виду коштів, у відповідності до пункту 6 частини першої статті 72 та частини другої статті 73 Закону України «Про виконавче провадження».
Доводи осіб, які подали відзив на касаційні скарги.
У грудні 2020 року та у березні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційні скарги від АТ «Універсал Банк» у яких заявник посилався на те, що касаційні скарги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
У січні 2021 року до Верховного суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року від приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. у якому заявник посилався не та, що касаційна скарга є безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 13 лютого 2012 року у справі № 2-111/12 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість у розмірі 112 045,92 доларів США, що за офіційним курсом станом на 13 лютого 2012 року становило 895 253,70 грн, судовий збір - 1 700,00 грн, а також 30,00 грн витрат на ІТЗ.
21листопада 2018 року Голосіївським районним судом м. Києва було видано дублікат виконавчого листа № 2-111/12 (а. с. 34, 35, 106, т. 1).
18 квітня 2019року представник ПАТ «Універсал Банк» - Лановенко Н. О., діючи у межах повноважень, наданих довіреністю за підписом голови правління товариства, на адресу приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. подав заяву про примусове виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13 лютого 2012 року у справі № 2-111-12 за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості з посиланням на те, що боржнику на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1 (а. с. 32-36, т. 1).
18 квітня 2019 року на підставі заяви та долученого дублікату виконавчого листа, приватний виконавець виконавчого округу Київської області Трофименко М. М. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 58949019 (а. с. 38, 39, 118, 119, т. 1).
Того ж дня приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Трофименком М. М. винесено постанову про арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 58949019 (а. с. 57, 130-131, т. 1).
01 травня 2019 року приватний виконавець виконавчого округу Київської області Трофименко М. М. виніс постанову про арешт коштів боржника ОСОБА_1 (а. с. 144, 145, т. 1).
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. від 05 грудня 2019 року на підставі заяви представника АТ «Універсал Банк» виконавчий документ було повернуто стягувачу з одночасним припиненням чинності арешту майна боржника та арешту коштів й скасовано інші заходи примусового виконання рішення (а. с. 203, 207, 208, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року, а також ухвалу Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року задоволенню не підлягають.
Касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року підлягає задоволенню частково.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України; цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Згідно частини першої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом.
Порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом (стаття 13 Закону України «Про виконавче провадження»).
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України, тощо.
Виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття (частини перша, друга статті 12 Закону України «Про виконавче провадження»).
Згідно частини п`ятої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
Відповідно до вимог частин першої - четвертої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі. Копії постанов, якими накладено арешт на майно (кошти) боржника, виконавець надсилає банкам чи іншим фінансовим установам, органам, що здійснюють реєстрацію майна, реєстрацію обтяжень рухомого майна, в день їх винесення.
Згідно пункту 1 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження того, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та /або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 905/361/19 (провадження № 12-28гс20) зроблено висновок, що виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Отже, предметом оскарження у цій справі є постанова приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. від 01 травня 2019 року про арешт майна та коштів боржника, яка носить похідний характер від постанови про відкриття виконавчого провадження, проте законність дій приватного виконавця, пов`язані із прийняттям виконавчого листа до виконання й винесення постанови про відкриття провадження, у цій справі не оспорена.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано враховував те, що ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року у справі № 2-111/12 (провадження № 4-с/752/56/20) відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_2 на постанову приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М. М. про відкриття виконавчого провадження № 58949019. А також судами було встановлено, що ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 22 червня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року, у справі № 2-111/12 (провадження № 6/752/339/20) відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_2 про визнання виконавчих листів № 2-111/12, виданих 21 листопада 2018 року Голосіївським районним судом м. Києва про солідарне стягнення із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Універсал Банк» кредитної заборгованості та витрат у справі у справі такими, що не підлягають виконанню.
Встановивши, що дії приватного виконавця, пов`язані з накладенням арешту на майно та кошти боржника, проводились із дотриманням норм чинного законодавства у рамках виконавчого провадження щодо примусового виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Універсал Банк» кредитної заборгованості й витрат у справі, а також ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів повернення ПАТ «Державний ощадний банк» без виконання копії постанови приватного виконавця, що виключає визнання відкритого у банку карткового рахунку на ім`я ОСОБА_1 зі спеціальним режимом використання, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що приватним виконавцем було дотримано вимог Закону України «Про виконавче провадження», та дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 .
Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, відповідають обставинам справи та ґрунтуються на вимогах закону.
Доводи касаційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, неповне з`ясування судами обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, порушення норм матеріального та процесуального права при їх ухваленні не знайшли свого підтвердження і спростовуються належними та допустимими доказами у справі.
Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишити без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Щодо ухвали Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року
У пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження судового рішення, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), на справедливий судовий розгляд, до якого також відноситься і право апеляційного оскарження.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (§ 25 рішення ЄСПЛ у справі «Delcourt v. Belgium» від 17 січня 1970 року та § 65 рішення ЄСПЛ у справі «Hoffmann v. Germany» від 11 жовтня 2001 року).
ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає, у першу чергу, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Також у низці рішень ЄСПЛ закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.
Так, у рішенні у справі «Скорик проти України» від 08 січня 2008 року, заява № 32671/02, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них.
Таким чином, апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які брали участь у розгляді справи, у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.
Згідно зі статтею 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року «Воловік проти України», № 15123/03, § 45).
Процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року «Дія 97» проти України», № 19164/04, § 47).
Отже, особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 355 ЦПК України, підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України), які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд. Інше тлумачення норм процесуального законодавства матиме наслідком порушення судами статті 6 Конвенції в контексті права на справедливий суд.
Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 514/134/17 (провадження № 61-12112сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 145/1330/17(провадження № 14-549цс19), відповідно до яких відсутність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи не створює перешкоди учасникам провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права та застосовує засади судочинства, серед яких забезпечення права на апеляційний перегляд справи, розумні строки розгляду справи судом. Також згідно з частинами другою, третьою статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права, пропорційність, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду, яке визначене статтею 355 ЦПК України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без певної мети для захисту якогось суспільного інтересу.
Верховний Суд встановив, що висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на помилковому тлумаченні підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України. Таким чином, при поверненні апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року без розгляду суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58).
Частиною шостою статті 411 ЦПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Однак, відповідно до даних з Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року, а 18 листопада 2020 року розглянуто зазначену апеляційну скаргу та ухвалено постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, тому підстави для передачі справи для продовження апеляційного розгляду відсутні.
Щодо ухвали Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року
За змістом частини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 185 ЦПК України якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Згідно із рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення АТ «Укрпошта» копію ухвали про залишення апеляційної скарги без руху ОСОБА_1 отримала 13 серпня 2020 року (а. с. 54, т. 2).
Відповідно до статей 120 121 ЦПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню цивільного судочинства.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» на усій території України з 12 березня 2020 року встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, зокрема Розділ XII «Прикінцеві положення» доповнено пунктом 3 такого змісту: «3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину».
Законом України від 18 червня 2020 року № 731-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, зокрема, пункт 3 розділу XII «Прикінцеві положення» викладено в такій редакції: «3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином».
Пунктом 2 розділу ХІІ цього ж Закону «Прикінцеві та перехідні положення» визначено, що процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 3 розділу XII «Прикінцеві положення» Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом.
Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; розумність строків розгляду справи судом.
Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Європейський суд з прав людини вказав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (рішення у справі «Karakutsya v. Ukraine», заява № 18986/06, від 16 лютого 2017 року).
У статті 123 ЦПК України визначено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Отже, відповідно до наведених норм закону 20-денний строк з часу набрання чинності Законом України від 18 червня 2020 року № 731-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» закінчився 06 серпня 2020 року.
Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 зверталась до суду апеляційної інстанції із заявою про продовження процесуальних строків для усунення недоліків апеляційної скарги.
Встановивши, що станом на 01 вересня 2020 року вимоги суду заявником не виконані, судовий збір за подання апеляційної скарги не сплачено, а також не надано копії апеляційної скарги, відповідно до кількості учасників справи, з доданими до неї письмовими матеріалами, апеляційний суд на підставі статей 185 357 ЦПК України дійшов обґрунтованого висновку про повернення апеляційної скарги заявнику.
Європейський суд з прав людини зауважив, що «право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою («Volovik v. Ukraine», N 15123/03, § 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).
При цьому Верховний Суд звертає увагу, що повернення апеляційної скарги не стало перешкодою для ОСОБА_1 повторному зверненню із апеляційною скаргою до суду, яка була прийнята Київським апеляційним судом та розглянута по суті.
Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишити без задоволення.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року задовольнити частково.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року залишити без задоволення.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року скасувати.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року залишити без змін.
Ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишити без змін.
Справу № 2-111/12 повернути до Голосіївського районного суду м. Києва.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович