№ 2-259/07 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

10 квітня 2020 року

місто Київ

справа № 2-259/07

провадження № 61-1712св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Макарівський районний відділ земельних ресурсів,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Київської області від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Кулішенко Ю. М., Ігнатченко Н. В., Суханової Є. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у листопаді 2006 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування, посвідченого 29 листопада 2005 року приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області Дарнопих Т. М., зареєстрованого в реєстрі вчинення нотаріальних дій за № 10114.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 29 листопада 2005 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 земельну ділянку, загальною площею 1, 7517 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території с. Калинівка Макарівського району Київської області.

На час укладення договору дарування Товариство з обмеженою відповідальністю «Бокар Інвест» (далі - ТОВ «Бокар Інвест»), у якому ОСОБА_1 є засновником, мало скрутне фінансове становище.

Зазначала, що договір дарування укладено нею під впливом тяжких обставин, зокрема внаслідок скрутного становища товариства позивача, а також внаслідок введення її в оману, шляхом надання обіцянки допомогти ТОВ «Бокар Інвест».

Стислий виклад заперечень сторони відповідача

Відзив на позов не надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 03 квітня 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, загальною площею 1, 7517 га, що розташована в с. Калинівка Макарівського району для ведення особистого селянського господарства, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 29 листопада 2005 року приватним нотаріусом Дарнопих Т. М. та зареєстрований у реєстрі за № 10113.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що оспорюваний правочин вчинено ОСОБА_1 під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (земельну ділянку передано відповідачу безоплатно).

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 липня 2017 року поновлено ОСОБА_2 процесуальні строки апеляційного оскарження рішення Макарівського районного суду Київської області від 03 квітня 2007 року. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 03 квітня 2007 року.

Поновлюючи строк на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції зазначив, що строки апеляційного оскарження підлягають поновленню, оскільки їх пропущено заявником з поважних причин.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 13 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 03 квітня 2007 року скасовано та ухвалено нове. У задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не довела, а суд першої інстанції на встановив того факту, що 29 листопада 2005 року під час укладення договору дарування позивач перебувала під впливом обману з боку відповідача та не довела наявність умислу в діях відповідача. Вирішуючи спір, суд першої інстанції не дав належної оцінки доводам сторін та наданим сторонами доказам і дійшов помилкового висновку про підставність та обґрунтованість заявленого позову.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у січні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 13 грудня 2017 року та залишити в силі рішення Макарівського районного суду Київської області від 03 квітня 2007 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення Макарівського районного суду Київської області від 03 квітня 2007 року. Зазначає, що відповідач належним чином сповіщався про розгляд справи судом першої інстанції. Вважає доведеними фактичні обставини справи щодо укладення оспорюваного договору під впливом тяжких обставин (зокрема скрутного фінансового становища ТОВ «Бокар Інвест») та під впливом обману (вважає, що укладала платний договір).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 просить залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін. Зазначає, що йому не було відомо про розгляд справи у суді першої інстанції, він не отримував поштову кореспонденцію, надіслану судом першої інстанції за неправильною адресою. Вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, а висновки суду ґрунтуються на припущеннях.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 29 листопада 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування земельної ділянки, загальною площею 1, 7517 га, що розташована на території Макарівського району Київської області, с. Калинівка.

Суд першої інстанції також встановив, що ОСОБА_1 є єдиним засновником ТОВ «Бокар Інвест», яке на момент укладення оспорюваного правочину було у складному фінансовому становищі, що призвело до ліквідації товариства у зв`язку з банкрутством.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

ОСОБА_1 як на правові підстави заявлених позовних вимог посилалася на правила статей 230 та 233 ЦК України.

Щодо недійсності правочину у зв`язку з його вчиненням під впливом обману

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину;

по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Виключно у разі встановлення таких обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статті 203 ЦК України у сукупності вважатимуться правильно застосованими.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 10 ЦПК України 2004 року наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

З огляду на наведене та враховуючи, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт обману її ОСОБА_2 під час укладення оспорюваного договору, у той час як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт оману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до вимог статті 230 ЦК України.

Щодо недійсності правочину у зв`язку з його вчиненням під впливом тяжкої обставини

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, про визнання якого недійсним ставиться питання за статтею 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним за статтею 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину.

Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що наведені позивачем обставини укладення оспорюваного правочину не можуть бути підставою для застосування статті 233 ЦК України з огляду на недоведеність того, що договір дарування укладено під впливом тяжкої для неї обставини. Відповідно пояснень ОСОБА_1 , а також встановлених фактичних обставин, у складному матеріальному становищі перебувала не заявник, а ТОВ «Бокар Інвест», засновником якого є ОСОБА_1 , що не може бути підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки ТОВ 2Бокар Інвест» не є стороною оспорюваного правочину, укладаючи цей договір, ОСОБА_1 діяла від свого імені та у своїх інтересах, а не від імені ТОВ «Бокар Інвест».

Щодо поновлення строків на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції

За частиною першою статті 233 ЦПК України 2004 року (у редакції Закону України від 01 грудня 2006 року № 424-V) рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений статтею 294 цього Кодексу, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Відповідно до частини першої статті 294 ЦПК України 2004 року

(у редакції Закону України від 01 грудня 2006 року № 424-V) заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Відповідно до частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року апеляційна скарга залишається без руху у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.

У справі, що переглядається, рішення Макарівського районного суду Київської області ухвалено 03 квітня 2007 року, ОСОБА_2 не був присутній під час його проголошення, не брав участі у розгляді справи судом першої інстанції, повістки про виклик до суду відповідачу не були вручені (а. с. 18, 22, 24, 26), відомості про направлення та вручення копії рішення суду першої інстанції відповідачу також відсутні у матеріалах справи.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу з пропуском строку на апеляційне оскарження, які просив поновити як пропущені з поважних причин. На обґрунтування вимог клопотання зазначав, що про ухвалення оскаржуваного рішення суду йому стало відомо лише 19 травня 2017 року. Стверджував, що розгляд справи відбувся за його відсутності, у позовній заяві зазначена неправильна адреса його проживання.

Апеляційний суд, дослідивши матеріали справи, дійшов обґрунтованих висновків про поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Враховуючи, що розгляд справи судом першої інстанції здійснений за відсутності відповідача, копія рішення суду йому не вручена, початок перебігу строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції для ОСОБА_2 розпочався за правилами частини першої статті 294 ЦПК України 2004 року (в редакції Закону станом на момент ухвалення рішення судом першої інстанції) з дня проголошення рішення суду.

Втім, враховуючи факт невручення відповідачу копії постановленого судового рішення, з яким сторона ознайомилася у 2017 році, з моменту отримання ним копії оскаржуваного судового рішення, доводи касаційної скарги про безпідставне поновлення відповідачу строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції відхилені Верховним Судом. Апеляційний суд, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, надав оцінку поважності причин пропуску відповідачем процесуальних строків на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованих висновків про поновлення такого строку ОСОБА_2 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, застосувавши презумпцію правомірності правочину, не спростовану позивачем у справі, та принцип свободи договору як загальну засаду цивільного законодавства, належним чином визначивши і розподіливши тягар доведення у цій справі, встановив, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 13 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко