Постанова

Іменем України

21 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 2-48/11

провадження № 61-16895св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Старосинявського районного суду Хмельницької області від 04 квітня 2019 року в складі судді Завадської О. П. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 серпня 2019 року в складі колегії суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2010 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та просив стягнути заборгованість за договором про матеріальну відповідальність від 15 травня 2009 року в розмірі 63 000, 00 грн, 2 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та судовий збір, понесений ним у зв`язку з розглядом справи.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є приватним підприємцем та 21 січня 2008 року уклав з приватним підприємцем ОСОБА_2 договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, згідно з умовами якого ОСОБА_2 був продавцем магазину, розташованого на АДРЕСА_1 , а також виконував роботу з реалізації матеріальних цінностей. Робота з реалізації матеріальних цінностей пов`язана безпосередньо з реалізацією товару загальною вартістю 150 000, 00 грн.

15 травня 2008 року вони знову уклали аналогічний договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність за збереження матеріальних цінностей на загальну суму 400 000, 00 грн. Цього ж дня він у присутності відповідача та інших працівників магазину провів ревізію промислового товару, в процесі якої було виявлено відсутність товару на 63 000, 00 грн.

ОСОБА_2 погодився з фактом відсутності товару та розміром вартості цього товару, а також обіцяв повернути заборгованість поетапно протягом чотирьох місяців. Однак, станом на дату пред`явлення позову відповідач товару чи коштів його вартості не повернув, зустрічей з ним уникає, на телефонні дзвінки не відповідає.

Крім того, стверджував, що неповернення йому товару на суму 63 000, 00 грн ставить його в скрутне матеріальне становище, оскільки йому не вистачає коштів на харчування, придбання ліків, речей першої необхідності. При цьому зазначав, що йому необхідні кошти на проведення будівельних робіт. Указував, що його єдиним джерелом доходу є зайняття підприємницькою діяльністю, а через неповернення коштів він втратив сон та зазнав душевних страждань.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Старосинявського районного суду Хмельницької області від 24 лютого 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 09 лютого 2017 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 майнову шкоду в сумі 63 000, 00 грн.

Постановою Верховного Суду від 15 серпня 2018 року вищевказані судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суди не встановили, які саме товари були ввірені ОСОБА_2 на підставі договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність від 15 травня 2009 року, їх кількість та вартість кожної одиниці окремо, а також відсутність яких саме товарів виявлено проведеною 15 травня 2009 року ревізією, не визначено їх кількість, вартість кожної одиниці окремо та загальну вартість.

Ухвалою Старосинявського районного суду Хмельницької області від 04 квітня 2019 року провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди закрито.

Рішенням Старосинявського районного суду Хмельницької області від 04 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 08 серпня 2019 року, позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 майнову шкоду в розмірі 52 380, 00 грн та 750, 00 грн судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що трудовий договір між сторонами був укладений у порядку частини четвертої статті 24 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідач під час попередніх судових розглядів визнавав наявність недостачі з його вини на загальну суму в 63 000, 00 грн, частину яких відшкодував. Позивач довів, які саме матеріальні цінності виявлені як недостача, та що вони передавалися на зберігання відповідача. В зв`язку з наведеним суди дійшли висновку про наявність підстав для покладення на відповідача матеріальної відповідальності за недостачу матеріальних цінностей.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У вересні 2019 року ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Старосинявського районного суду Хмельницької області від 04 квітня 2019 року і постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 серпня 2019 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно оцінили наявні в матеріалах справи докази, не звернули уваги на те, що між сторонами не було жодних трудових відносин, оскільки копій трудової книжки, наказу про прийняття його на роботу позивач не надав, а навпаки визнав факт того, що таких документів у нього не має.

Також зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б підтверджували факт передачі йому матеріальних цінностей, їх кількість та вартість, так як надані позивачем списки переданих та відсутніх товарів не підписані ним, а відтак не можуть бути належними доказами в цій справі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Предметом позову в цій справі є стягнення майнової шкоди з працівника, з яким не було укладено письмовий трудовий договір. Зважаючи на характер спірних правовідносин, предмет і категорію спору, дана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

19 листопада 2019 року справа № 2/48/11 надійшла до Верховного Суду.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Ухвалою Верховного Судувід 23 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За вказаних обставин тут і надалі положення ЦПК України застосовуються у редакції, яка діяла до 08 лютого 2020 року.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 15 травня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, за умовами якого ОСОБА_2 займає посаду продавця в магазині, розташованому на АДРЕСА_1 , та виконує роботу з реалізації матеріальних цінностей, безпосередньо пов`язану з реалізацією товару на суму 400 000, 00 грн, та приймає на себе повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження ввірених йому матеріальних цінностей.

Пунктом 3 вказаного договору передбачено, що в випадку незабезпечення з вини працівника збереження ввірених йому матеріальних цінностей, визначення розміру збитків, завданих підприємцеві, та їх відшкодування відбувається відповідно до чинного законодавства.

Цього ж дня складено акт ревізії, який підписаний підприємцем ОСОБА_1 , продавцем ОСОБА_2 та свідком ОСОБА_5 . У акті зазначено, що під час проведення ревізії в магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованому за вищевказаною адресою, встановлено, що в магазин передано товари загальною вартістю 400 000, 00 грн та виявлено відсутність товарів вартістю 63 000, 00 грн.

В акті ревізії також зазначено, що список переданих товарів вартістю 400 000, 00 грн визначено в додатку № 1 до акта, а список відсутніх товарів - у додатку № 2.

На підтвердження цього позивач надав список переданих товарів загальною вартістю 400 000, 00 грн із зазначенням їх кількості та вартості кожної одиниці окремо та загальну їх вартість згідно додатку № 1 до акту, та список відсутніх товарів із зазначенням їх кількості та вартості кожної одиниці окремо та їх загальну вартість - у додатку № 2.

За період з 2011 року по 2014 рік відповідач за виконавчим листом № 2-48 від 06 червня 2011 року по даній справі сплатив на користь позивача заборгованість на загальну суму 10 620, 00 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з частиною третьою статті 24 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Частиною четвертою зазначеної норми передбачено, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Установлено, що наказ чи розпорядження про прийняття на роботу ОСОБА_2 в магазин « ІНФОРМАЦІЯ_1 » не видавались, цього не заперечували сторони, проте його фактично було допущено до роботи, він виконував обов`язки продавця магазину. Відповідач не заперечував, що працював у магазині позивача.

Факт роботи відповідача продавцем у вищевказаному магазині підтвердили допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , які також підтвердили наявність недостачі товарів та грошових коштів у магазині за час його роботи.

Ураховуючи наведене, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про наявність між сторонами трудових правовідносин і доводи касаційної скарги цього не спростовують.

Статтею 130 КЗпП України передбачена матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Порушення працівником покладених на нього трудових обов`язків є протиправними діями.

Трудові обов`язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо. Підставою для матеріальної відповідальності може бути вина у формі або прямого умислу або необережності (халатність, недбалість); дії працівника повинні призвести до негативних наслідків, тобто має бути пряма дійсна шкода, що підлягає відшкодуванню; між діями та наслідками дій працівника наявний причинний зв`язок.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за забезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України (стаття 135-1 КЗпП України).

За змістом частини третьої статті 135-3 КЗпП Українина підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або недостачею продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів.

Обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві (стаття 138 КЗпП України).

Розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що за загальним правилом шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Аналогічні положення містить частина перша статті 60 ЦПК України 2004 року (в редакції на час пред`явлення позову).

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 1997 року зареєстрований як фізична особа-підприємець. У 2008 році він прийняв на роботу продавцем у магазин « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташований в будинку АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 .

У відповідності до додатка № 1 ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 для реалізації майно на суму 400 000, 00 грн.

15 травня 2019 року позивач виявив нестачу товарів на суму 63 000, 00 грн. У зазначених додатках зазначено кількість товару, вартість кожної одиниці окремо та їх загальну вартість.

В акті ревізії від 15 травня 2009 року зазначено, що ОСОБА_2 було передано товар відповідно до додатку № 1 на суму 400 000, 00 грн і виявлено нестачу товарів, відображену в додатку № 2, на суму 63 000, 00 грн. ОСОБА_2 зазначений акт ревізії підписав і будь-яких зауважень в ньому не зазначив. Після підписання акта в правоохоронні органи про неправомірні дії зі сторони ОСОБА_1 не звертався.

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням установлених обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, обґрунтовано вважав, що наявні підстави, передбачені статтею 130 КЗпП України, для покладення на відповідача матеріальної відповідальності за заподіяну позивачу шкоду.

Проте, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на таке.

Частиною третьою статті 233 КЗпП України передбачено, що для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.

При вирішенні спорів щодо відшкодування шкоди, завданої діями працівника, суди повинні перевіряти, чи додержався власник або уповноважений ним орган установленого статтею 233 КЗпП України річного строку з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення до суду з позовом про її відшкодування.

Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, завданої працівником.

Установлено, що про наявність заподіяної відповідачем шкоди позивачу стало відомо 15 травня 2019 року, про що він сам зазначає в позовній заяві та що підтверджується складеним ним того ж дня актом ревізії.

З цим позовом до суду позивач звернувся у грудні 2010 року, тобто з пропуском, установленого частиною третьою статті 233 КЗпП України, річного строку для звернення до суду з позовом про відшкодування заподіяної працівником шкоди.

Під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій позивач поважних причин пропуску строку звернення до суду не навів, відповідними доказами їх наявність не довів, належних підстав для поновлення цього строку суди не встановили.

Отже, позовні вимоги в цій справі не підлягають задоволенню в зв'язку з пропускомстрокудля звернення до суду, а тому неправильним є висновок судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене, враховуючи, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , скасування рішення Старосинявського районного суду Хмельницької області від 04 квітня 2019 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 08 серпня 2019 року і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав, наведених вище.

Керуючись статтями 400, 403, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Старосинявського районного суду Хмельницької області від 04 квітня 2019 рокута постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 серпня 2019 року скасувати і ухвалити нове.

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. КузнєцовСудді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов