Постанова

Іменем України

19 лютого 2020 року

місто Київ

справа № 2-58/11

провадження № 61-1544св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги, - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 10 січня 2011 року у складі судді Кирилюк Л. К. та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Половінкіної Н. Ю., Кулянди М. І., Міцнея В. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у грудні 2010 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що між нею, ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 12 лютого 2008 року вчинено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Глуговським В. В., зареєстрований у реєстрі за № 289. Посилалася на те, що вона була введена в оману ОСОБА_2 щодо правової природи правочину. Вважала, що вчиняє спадковий договір, розраховувала на надання ОСОБА_2 догляду та утримання. Також зазначала, що під час укладення правочину припустилася помилки щодо природи правочину внаслідок похилого віку, тяжкого матеріального становища та потреби у зв`язку із цим у догляді.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідач надав суду заяву, якою позовні вимоги визнав повністю, просив суд позов задовольнити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 10 січня 2011 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 12 лютого 2008 року.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_2 просив ОСОБА_1 укласти спадковий договір, щоб після її смерті квартира перейшла у його власність, пообіцявши утримувати її та сплачувати комунальні платежі, але увів її в оману, замість спадкового договору уклав з нею договір дарування квартири. ОСОБА_1 на момент укладення договору хворіла, довіряла своєму синові і тому не прочитала, що підписала договір дарування. У вересні 2010 року під час сварки відповідач ОСОБА_2 повідомив позивача, що він є власником спірної квартири та показав їй договір дарування від 12 лютого 2008 року. Крім того, якщо б позивач знала, що підписує договір дарування і що право власності на квартиру перейде до відповідача у момент підписання договору, а не після її смерті, вона б ніколи не уклала такий договір, що є також підставою для визнання договору недійсним.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 23 листопада 2017 року апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 10 січня 2011 року скасовано. Позов ОСОБА_1 про визнання договору недійсним задоволений. Визнано недійсним договір дарування, укладений 12 лютого 2008 року, щодо квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Глуговським В. В., зареєстрований в реєстрі за № 289.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове, суд апеляційної інстанції керувався тим, що похилий вік ОСОБА_1 та потреба у зв`язку з цим у сторонній допомозі, наявність у ОСОБА_1 спірного житла як єдиного для проживання після вчинення правочину, сплата за житлово-комунальні послуги, свідчать про неправильне сприйняття стороною істотних умов угоди, зокрема, щодо юридичної природи правочину, прав та обов`язків сторін за цим договором, оскільки вважала такий правочин спадковим договором, що вплинуло на волевиявлення ОСОБА_1 . Ураховуючи вчинення ОСОБА_1 правочину під впливом помилки, оспорюваний договір необхідно визнати недійсним.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у грудні 2017 року, ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.Заявник зазначив, що між банком та ОСОБА_2 15 лютого 2008 року, тобто через 3 дні після укладення спірного договору дарування, укладений договір кредиту та договір іпотеки для забезпечення його виконання, за яким у іпотеку банку передана квартира АДРЕСА_1 . Таким чином, суд повинен був залучити банк до участі у справі як відповідача, оскільки спір стосується прав та інтересів ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» як іпотекодержателя спірної квартири. Також зазначив, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення стороною не є підставою для визнання правочину недійсним. Суди не врахували, що відповідач є сином позивача, визнав позов, що свідчить про єдину мету поданого позову - уникнення відповідальності за невиконання зобов`язань за кредитним договором.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у грудні 2017 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 05 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 12 лютого 2008 року між позивачем ОСОБА_1 та її сином, ОСОБА_2 , укладений договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Глуговським В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 289, за яким ОСОБА_1 добровільно подарувала, а відповідач ОСОБА_2 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що відповідач у справі у судове засідання не з`явився, надав суду заяву про визнання позову.

За правилами частин першої, другої та четвертої статті 174 ЦПК України 2004 року відповідач може визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи. До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Суд має виходити з того, що у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що між сторонами у цій справі відсутній дійсний (реальний) спір, відповідач визнав позовні вимоги, не брав участі у розгляді справи, надавши суду заяву про розгляд справи за його відсутності. Натомість ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», не залучене до участі у справі, заперечувало у суді апеляційної інстанції проти задоволення позову, посилаючись на порушення прав банку як іпотекодержателя спірного майна, спірна квартира за договором іпотеки, укладеним 15 лютого 2008 року, передана в заставу банку.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що визнання відповідачем позову порушує права та інтереси ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», якому передано в іпотеку спірне майно, оскільки подібне рішення ставить під сумнів дійсність іпотечного договору, укладеного із заявником.

Згідно з правилом статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини шостої статті 3 зазначеного Закону у разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Таким чином, за своєю правовою природою права іпотекодержателя на предмет іпотеки є речово-правовими, оскільки надають йому можливість задовольнити свої вимоги до боржника за основним зобов`язанням безпосередньо за рахунок такого предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що у справі, що переглядається, відсутні невизнані або оспорювані відповідачем права позивача, які підлягають захисту судом, а тому дійшли помилкових висновків про наявність правових підстав для задоволення позову за відсутності реального дійсного спору між його сторонами.

Також суди не врахували, що визнання позову відповідачем призвело до порушення прав та інтересів особи, яка не брала участі у справі.

Визнання позову відповідачем не могло бути прийнято судом, суд зобов`язаний був постановити ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжити судовий розгляд, з`ясувавши, чи дійсно між сторонами існує спір, чи порушені, невизнані або оспорені права позивача, а також чи порушує зазначене визнання права та інтереси інших осіб.

Зважаючи на наведене, враховуючи, що відповідач у справі визнає права позивача на спірну квартиру, яку він передав у іпотеку банку через три дні після укладення оспорюваного договору дарування, між сторонами у справі відсутній реальний спір, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Натомість між відповідачем та банком існують зобов`язання, що виникли внаслідок укладення кредитного та іпотечного договорів, проте у справі, що переглядається, банк не залучений до участі у справі.

Наявність спору передбачає наявність зустрічних взаємовиключних інтересів, задоволення яких відбувається, можливо, за рахунок протилежної сторони. Враховуючи всі обставини справи, доводи касаційної скарги, такі зустрічні правомірні інтереси є у банку, з однієї сторони, та у позивача і відповідача як родичів, з іншої сторони. Саме між цими сторонами насправді існує спір про право цивільне, а тому Верховний Суд визнає, що позов у цій справі є в цілому надуманим, а цивільний спір - штучно створений з метою порушення, у першу чергу, прав та інтересів банку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено правовий висновок, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (частини перша та друга статті 11 ЦПК України 2004 року). Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України 2004 року). Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України 2004 року).

У справі, що переглядається, позивач пред`явив позов до неналежного кола відповідачів, суди розглянули справу, не врахувавши зазначених порушень процесуального закону, що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень із ухваленням нового про відмову у позові.

Визнання позову відповідачем, що порушує права іншої особи, не залученої до участі у справі, позбавляє таке визнання правового сенсу та будь-якого правового значення, а відповідно, має наслідком недоведеність тих обставин, які суд не встановлював, прийнявши таке визнання позову від неналежного кола відповідачів.

Окремо Суд констатує недобросовісну поведінку у судовому процесі відповідача, який не повідомив під час розгляду справи у суді першої інстанції про права та інтереси незалученої до участі у справі особи на предмет спору, що свідчить про те, що його дії є неправозгідними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про відмову у задоволенні позову, то судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача.

Судові витрати, понесені банком у зв`язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню позивачем на користь заявника.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 10 січня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 листопада 2017 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» судовий збір у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції 9, 35 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» судовий збір у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції 51, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко