№ 2-591/11 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

08 червня 2022 року

м. Київ

Справа № 2-591/11

Провадження № 14-31цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Рогач Л. І.

судді-доповідача Штелик С. П.

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С.,

розглянула в порядку письмового провадження справу за поданням Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області, заінтересовані особи: ОСОБА_1 (боржник), ОСОБА_2 (стягувач), ОСОБА_3 , про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року у складі судді Білінської Г. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.,

Історія справи

Короткий зміст та підстави вимог

1.У лютому 2019 року Шевченківський відділ державної виконавчої служби

м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Шевченківський ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області) звернувся до суду із поданням про визначення частки майна боржника у майні,

яким він володіє спільно з іншими особами (спільна сумісна власність подружжя).

2. Подання мотивовано тим, що на виконанні у Шевченківському ВДВС

м. Львів ГТУЮ у Львівській області перебуває виконавче провадження

№ 57619149 з виконання виконавчого листа № 2-591/11, виданого 23 квітня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення

з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 311 002,95 грн грошової компенсації виділеного позивачу майна. Станом на 12 лютого 2019 року борг не сплачений, боржник не вживає жодних заходів для сплати боргу. Боржник - ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .

3. Шевченківським ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області встановлено майно, яке набуто подружжям за час шлюбу та є спільним сумісним майном подружжя. 1/2 частка цього майна може бути визначена за ОСОБА_1 , виходячи із рівності часток у спільній сумісній власності, та в подальшому реалізована з метою примусового виконання рішення суду.

4. З огляду на викладене, Шевченківський ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області просив суд визначити частку у майні боржника - ОСОБА_1 , а саме нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя:

- будівлі компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа 37 кв. м, адреса: АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, будівлі, серія та номер: 1433, від 05 липня 2018 року,

- житлового будинку, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 668029246224, загальна площа 73,7 кв. м, житлова площа 49,6 кв. м, будинок складається з 1-го поверху, на якому розташовані - кухня, коридор, санвузол, 4 кімнати, підвал, що складається з сходової клітини, 2-х підвалів площею 14,4 кв. м, адреса: АДРЕСА_2 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія та номер: НОМЕР_1 , видане 26 червня 2015 року, видавник: реєстраційна служба Мостиського районного управління юстиції Львівської області;

- земельної ділянки, кадастровий номер: 4622410100:01:002:0187, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 476299546224, площа 0,1 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: АДРЕСА_2 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія та номер: НОМЕР_2 , видане 14 жовтня 2014 року, видавник: реєстраційна служба Мостиського районного управління юстиції Львівської області.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

5. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року подання ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області задоволено частково. Визначено 1/2 частку у майні боржника - ОСОБА_1 , а саме, нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя - будівлі компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа 37 кв. м, адреса:

АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу будівлі, серія

та номер: 1433, від 05 липня 2018 року. У задоволенні інших вимог відмовлено.

6. Задовольняючи подання державного виконавця в частині визначення

1/2 частки боржника у спільному сумісному майні подружжя - будівлі компресорної, суд першої інстанції виходив із того, що будівля компресорної набута за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. Укладений між подружжям 26 липня 2017 року шлюбний договір не є правовстановлюючим документом. Ненадання статусу спільної сумісної власності майну, яке було набуто за час шлюбу, порушує права іншого подружжя, якому таке майно у власність не передане і який не може розпорядитись його часткою для вирішення майнових проблем сім`ї. Шлюбний договір, а після нього договір купівлі-продажу вказаного

майна, укладений 05 липня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , укладалися у період, коли вже існували боргові зобов`язання у ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 , що свідчить про бажання подружжя уникнути звернення стягнення на таке майно для виконання рішення суду про стягнення боргу.

7. Постановою Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року - без змін.

8. Погоджуючись з висновками районного суду, апеляційний суд також

вказав, що майно, яке є предметом спору, набуто за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. Шлюбний договір, а після нього договір купівлі-продажу вказаного майна, укладався у період, коли вже існували боргові зобов`язання у одного

із подружжя - ОСОБА_1 . Згідно з частиною п`ятою статті 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному

з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обмовлені цим договором. Водночас за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору фактично відбулось набуття права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

9. У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині визначення 1/2 частки у майні боржника - ОСОБА_1 , а саме будівлі компресорної, скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні подання у цій частині.

10. В іншій частині судові рішення не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

11. Касаційну скаргу мотивовано тим, що положення статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого під час шлюбу, і не містить заборони або будь-яких обмежень цього права. Наявність у одного з подружжя невиконаних боргових зобов`язань не є перешкодою для укладення шлюбного договору. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення частини п`ятої статті 93 СК України. Умови спірного шлюбного договору не суперечать статтям 93 97 СК України, оскільки перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 457/74/16-ц. Судами порушено її право на укладення шлюбного договору, яким змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, не враховано презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), а також засаду цивільного права - свободу договору. Крім того, 10 червня 2019 року право власності на спірну будівлю припинено внаслідок повного фізичного зносу об`єкта.

Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду

12. Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали

з Шевченківського районного суду м. Львова. У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії ухвали Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року відмовлено.

13. У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

14. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2020 року справу за поданням Шевченківського ВДВС м. Львів ГТУЮ У Львівській області, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визначення частки майна боржника призначено до судового розгляду.

15. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року вищевказану справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

у складі Верховного Суду.

16. Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року зазначену справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Підстави передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

17. Колегія суддів Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

передала справуна розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 403 ЦПК України, оскількивважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20).

18. Ухвалу мотивувала тим, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки за загальним правилом, виділяється три види провадження: позовне, наказне й окреме. Інші процесуальні дії у межах цивільної процесуальної форми не є самостійними видами цивільного судочинства. З урахуванням обов`язковості дотримання цивільної процесуальної форми як гарантії законності суди різних юрисдикції весь час послідовно вирішували процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень, у тому числі щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за поданням державного виконавця чи кредитора і не в позовному провадженні (нинішня стаття 443 ЦПК України). Така практика була незмінна, вона підтримувалася всіма існуючими до цього часу в Україні судами касаційної інстанції (Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України). Такі висновки викладені, зокрема у постановах Верховного Суду України: від 17 вересня 2014 року у справі № 6-31цс14, від 31 травня 2017 року у справі № 6-599цс17. Разом з тим при вирішенні аналогічного процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, - визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, - Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20) дійшла інших правових висновків, не відступивши від указаних вище правових висновків Верховного Суду України.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19. На виконанні у Шевченківському ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області перебуває виконавче провадження № 57619149 з виконання виконавчого листа № 2-591/11, виданого 23 квітня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення з ОСОБА_1 на користь

ОСОБА_2 311 002,95 грн грошової компенсації виділеного позивачу майна. Станом на 12 лютого 2019 року борг не сплачений, боржник не вживає заходів для сплати боргу.

20. Боржник - ОСОБА_1 з 09 жовтня 2010 року перебуває

у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .

21. 26 липня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір, за умовами якого нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, які були придбані під час шлюбу або будуть набуті за час шлюбу, вважаються особистою приватною власністю того з них, на чиє ім`я вони придбані або зареєстровані, і розпорядження таким майном і особистими майновими правами здійснюється власником на власний розсуд і не потребує згоди на це другого подружжя (т. 2, а. с. 40-41).

22. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 155922791 від 12 лютого 2019 року ОСОБА_3 , на праві приватної власності належить будівля компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа 37 кв. м, адреса:

АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності

на вказане майно є договір купівлі-продажу будівлі від 05 липня 2018 року, за яким ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_3 купила вказане майно (т. 2, а. с. 15, 26-27).

Мотивувальна частина

23. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

24. За змістом статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

25. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

26. На підставі статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

27. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

28. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX).

29. Пунктом 2 розділу II«Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

30. Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі, і вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Позиція Великої Палати Верховного Суду для вирішення подібної категорії спорів та застосовані норми права

Щодо процесуальної форми звернення державного (приватного) виконавця за вирішенням питання про визначення частки майна боржника у спільному майні

31. Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

32. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

33. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII(далі - Закон України «Про виконавче провадження»).

34. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

35. Підставою звернення державного виконавця до суду із цим поданням стало те, що бездіяльність боржника ускладнює виконання рішення та на переконання державного виконавця є необхідність у зверненні стягнення на майно боржника, яким він володіє спільно з іншими особами. Таке майно є спільною сумісною власністю боржника та його дружини, набуте ними в шлюбі, частку боржника в цьому майні не визначено.

36. За змістом частини шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

37. Порядок розгляду подання про визначення частки майна боржника у спільному майні передбачений статтею 443 ЦПК України, згідно з якою питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

38. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20), щодо відступу від висновків якої вирішується питання, колегія суддів зазначила, що під час розгляду подання державного чи приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не можуть застосовуватися норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України (аналогія статті 443 ЦПК України) не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна. Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження. Пунктом 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Оскільки в цій справі вбачається спір про право боржника з дружиною, яка вважає себе одноосібною власницею спірного майна, то судові рішення в частині визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, слід скасувати, а провадження в цій справі за поданням приватного виконавця в цій частині - закрити.

39. Натомість мотиви відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20), зводяться до того, що єдиною допустимою законом формою звернення виконавця до суду за вирішенням питання про визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є звернення з поданням.

40. Разом з тим, відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55); обов`язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частини перша, друга статті 129-1).

41. Конституційний Суд України послідовно наголошує у своїх рішеннях на зобов`язанні держави забезпечувати конституційні права і свободи:

- «конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі» (абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012);

- «держава, виконуючи свій головний обов`язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини» (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).

42. Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).

43. Обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 15 травня 2018 року № 2-р (ІІ)/2019).

44. З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов`язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі «Shmalko v. Ukraine» від 20 липня 2004 року, § 84 рішення у справі «Fuklev v. Ukraine» від 07 червня 2005 року, § 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, §§ 46, 51, 54 рішення у справі «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine» від 15 жовтня 2009 року).

45. Таким чином, визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

46. Відповідно до положень частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним.

47. В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними правочинами.

48. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

49. Порядок вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, спрямований на розв`язання суто процесуальних суперечок та здійснення судового контролю за ключовими аспектами виконавчого провадження, при цьому спір, що існував між боржником та стягувачем, вже вирішений судовим рішенням, що виконується.

50. Як встановлено частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

51. Між тим, фраудаторний правочин укладається боржником у період проведення виконавчого провадження з метою виведення свого майна з-під стягнення.

52. У зв`язку з наведеним та з урахуванням відкритого виконавчого провадження виникає питання щодо порядку звернення до суду щодо визначення частки боржника у спільному майні (позовне провадження, подання державного виконавця).

53. Практика ЄСПЛ свідчить, що за наявності спору про право цивільне держава повинна забезпечити учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів.

54. На досягнення цієї мети спрямовані правила процесуального закону, що регламентують позовне провадження.

55. Розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 443 ЦПК України не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право.

56. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право.

57. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким позовом в порядку позовного провадження.

58. В аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду із позовною заявою про оспорення фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення.

59. Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від Держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

60. Обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.

61. Повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину).

62. Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна. Після відкриття провадження за позовною заявою виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 56 ЦПК України).

63. Оскільки виконавець може звертатися з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що процесуальний кодекс не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, підлягають застосуванню правила частин третьої, четвертої статті 57 ЦПК України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті.

64.Об`єднана палата Касаційного цивільного суду також зазначала, що положення розділу VI ЦПК України регламентують порядок вирішення процесуальних питань, які виникають під час примусового виконання у межах виконавчого провадження судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) про присудження.

65. Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу, що необхідно розмежовувати випадки, коли щодо вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, існує спір про право, і коли такого спору немає.

66. За наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, його вирішення судом не є вирішенням процесуального питання, а є вирішенням матеріального спору. Такий спір може виникати, зокрема, тоді, коли відповідно до частини першої статті 368 ЦК України майно належить двом або більше особам на праві спільної власності без визначення часток кожного з них у праві власності (право спільної сумісної власності).

67. У разі, якщо майно належить двом або більше особам на праві спільної власності із визначенням часток кожного з них у праві власності, то відповідно до частини першої статті 356 ЦК України майно належить таким особам на праві спільної часткової власності. Якщо розмір часток співвласників відомий, то спір про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не виникає. Водночас може виникнути спір про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї (частина перша статті 366 ЦК України).

68. Якщо ж виник спір щодо визначення частки майна боржника у майні, яке належить боржнику та іншим особам на праві спільної сумісної власності, то судове рішення у разі задоволення позову має наслідком зміну матеріального правовідношення - право спільної сумісної власності припиняється, натомість виникає право спільної часткової власності (див mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20, пункт 8.74).

69. При цьому відбувається припинення права власності одного виду і виникнення права власності іншого виду не тільки боржника, а й іншої особи (співвласника), яка могла взагалі не брати участі у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Відсутність згоди такої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, у тому числі заперечення самого існування права спільного з боржником права власності (як у справі, що переглядається), свідчить про наявність матеріального спору, який не вирішувався і не міг бути вирішений у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Це новий матеріальний спір, який не може розглядатися як процесуальне питання, а тому не може вирішуватися за правилами розділу VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України. Такий спір має бути вирішений судом у порядку позовного провадження. Тому заява про визначення частки майна боржника у спільному майні за наявності спору, подана до суду виконавцем, незалежно від її назви (позовна заява, подання) за своєю суттю є саме позовною заявою. Особа, яка є стверджуваним співвласником майна боржника у такому спорі, є стороною у спорі, якій має бути забезпечена можливість користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону. Лише в цьому разі буде забезпечене право такої особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

70. Велика Палата Верховного Суду також нагадує свої висновки, сформульовані у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 1421/5229/12-ц (провадження № 14-194цс18). У зазначеній справі боржник звернувся до суду першої інстанції, який вирішив спір про стягнення з боржника коштів на користь стягувача, зі скаргою. У скарзі боржник зазначав, що на виконанні у відділі державної виконавчої служби знаходиться виконавчий лист, виданий цим судом, про стягнення коштів на користь стягувача. Вважаючи, що в межах виконавчого провадження були незаконно проведені електронні торги та продане майно, боржник просив визнати неправомірними дії виконавця; визнати неправомірними проведення торгів з оголошенням переможця та перерахування коштів за результатами проведених торгів. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки предметом розгляду справи за скаргою боржника були дії державного виконавця, пов`язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов`язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред`явлення позову. Також у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимоги боржника у частині визнання неправомірними проведення торгів належить залишити без розгляду.

71. Водночас у постанові від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про закриття провадження у справі.

72. З цього приводу Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічно пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України), згідно з яким суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку певного виду судочинства, стосується чітко визначених юрисдикційних питань і має обмежену сферу правозастосування. Тому використовувати цей процесуальний інститут для розгляду процесуального питання, пов`язаного з виконанням рішення суду, у разі безспірності й непорушення вимог юрисдикційності є неможливим.

73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20) мало місце саме порушення правил про юрисдикцію. У постанові в зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки про те, що якщо юрисдикційність спору залежить від суб`єктного складу сторін, то вона визначається виходячи із суб`єктного складу співвласників спірного майна; натомість участь у справі виконавця, а також участь у справі стягувача як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не впливає на визначення юрисдикційності такого спору. У зазначеній справі стверджуваними співвласниками були фізичні особи, тому Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з огляду на суб`єктний склад співвласників спірного майна спір підлягатиме вирішенню за правилами цивільного (а не господарського) судочинства. Оскільки виконавець помилково звернувся до господарського суду, Велика Палата Верховного Суду закрила провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України.

74. Якщо ж спір підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства, і виконавець звернувся до суду цивільної юрисдикції (як у цій справі), то підстави для закриття провадження за пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України відсутні.

75. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду про те, що поняття «спір про право», наявність якого є підставою для залишення заяви без розгляду, а не закриття провадження у справі, передбачено в окремому провадженні. Натомість розділ VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України не регулює дії суду у випадках, коли виконавець звертається до суду в порядку цього розділу за наявності матеріального спору, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження. Отже, у ЦПК України наявна прогалина, яку належить заповнити шляхом застосування за аналогією закону частини шостої статті 294 ЦПК України, відповідно до якої якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Тому якщо під час розгляду подання виконавця або скарги в порядку розділу VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України суд дійде висновку про наявність спору про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає подання або скаргу без розгляду і роз`яснює заявнику, що він має право подати позов на загальних підставах. Такий висновок узгоджується з висновком, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 1421/5229/12-ц (провадження № 14-194цс18) про залишення позову без розгляду.

76. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду також звернула увагу, що процесуальні кодекси не містять норми про процесуальну аналогію.

77. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що інститут аналогії закону і аналогії права первісно був доктринально обґрунтований і застосовувався судами задовго до часткового відображення цього інституту в законодавстві.

78. Необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) випливає з того, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону.

79. Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні.

80. Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово застосовувала аналогію у процесуальному праві, зокрема у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15 (провадження № 12-62гс19, пункт 6.27), від 27 листопада 2019 року у справі № 629/847/15-к (провадження № 13-70кс19), від 16 червня 2020 року у справі № 922/4519/14 (провадження № 12-34гс20, пункт 6.19), від 13 січня 2021 року у справі № 0306/7567/12 (провадження № 13-73кс19, пункт 28), від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20, пункт 105).

81. Саме застосування аналогії у процесуальному праві в певних випадках дає змогу ухвалити справедливе рішення. Наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15 (провадження № 12-62гс19, пункт 6.27) застосування аналогії дозволило замінити одного відповідача двома, що і забезпечило справедливість постанови.

82. Тому відсутність у процесуальних кодексах положень про процесуальну аналогію не є перешкодою для застосування такої аналогії.

83. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду також зазначила, що можливість розгляду подання виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за наявності спору (на підставі статті 443 ЦПК України у чинній редакції) фактично визнавалася Верховним Судом України; такі висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-31цс14, від 31 травня 2017 року у справі № 6-599цс17.

84. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду лише частково.

85. У справі № 6-31цс14 до суду звернувся не виконавець, а кредитор, просив виділити для звернення стягнення в натурі частку з приватної спільної часткової власності нежитлової будівлі. При цьому в позовній заяві позивач посилався не на норми ЦПК України, а на норми статті 149 ЦК України (у тодішній редакції, стаття втратила чинність 17 червня 2018 року). Отже, правовідносини у справі № 6-31цс14 не є подібними до правовідносин у справі, яка переглядається. Тому Велика Палата Верховного Суду не розглядає питання про відступлення від висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-31цс14.

86. Водночас у справі № 6-599цс17 до суду звернувся відділ державної виконавчої служби на підставі статті 379 ЦПК України у тодішній редакції, яка регулювала визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. Верховний Суд України розглянув справу по суті, тобто фактично визнав можливим вирішити матеріальний спір як процесуальне питання. Оскільки такий висновок не відповідає висновкам, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20) та у справі, що переглядається, Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду України від 31 травня 2017 року у справі № 6-599цс17.

87. Крім того, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначала, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 рокуміститься посилання на вимоги статей 48, 50 Закону України «Про виконавче провадження» щодо процедури звернення стягнення на майно боржника, тому на практиці об`єктивно можуть виникнути питання щодо застосування висновків Великої Палати і до положень статті 366 ЦК України, яка, по суті, регулює ті самі питання, а саме звернення кредитором стягнення на частку боржника у майні, що є у спільній частковій власності.

88. Разом з тим, виділ частки у майні - це позов кредитора про виділ частки у майні в натурі для звернення стягнення на неї (частина 1 статті 366 ЦК).

89. Процесуальні норми виконавчого провадження (частина шоста статті 48 Закону України «Про виконавче провадження») передбачають, що у разі, якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

90. За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові 15 січня 2020 року (справа № 367/6231/16-ц, провадження № 14-529цс19) поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями, а частиною шостою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена; частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути об?єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

91. За зверненням державного виконавця суд визначає частку боржника з метою подальшого звернення стягнення на неї. Натомість частина перша статті 366 ЦК України регулює виділ частки із спільного майна в натурі, а не визначення часток у спільному майні (так звані ідеальні частки).

92. Таким чином стаття 366 ЦК України спірні правовідносини не врегульовує, тому доводи Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо виникнення труднощів у застосуванні наведеної норми з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року, є безпідставними.

93. З урахуванням викладеного, підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20), відсутні.

94. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду також зазначала, що доволі спірним є посилання у постанові Великої Палати Верховного Суду про те, що у позовному провадженні виконавець подає або позовну заяву, або подання, оскільки норми ЦПК України і доктрина процесуального права вказує на те, що у позовному провадженні процесуальним документом, яким ініціюється спір, є виключно позов (стаття 174 ЦПК України).

95. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20) зазначила, що виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний; водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.

96. Оскільки зазначені висновки сприйняті Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду як можливість виконавця звернутися до суду в порядку позовного провадження з різними по суті процесуальними документами, Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним роз`яснити свою позицію шляхом уточнення своїх висновків. Зазначене уточнення полягає в такому. В разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України. В останньому випадку суд має або закрити провадження (якщо порушені правила про юрисдикцію спору - див. пункт 73 цієї постанови), або залишити заяву (подання) без розгляду (якщо правила про юрисдикцію спору не порушені - див. пункти 74 - 75 цієї постанови).

Щодо суті спору в цій справі

97. При вирішенні справи суди попередніх інстанцій виходили із того, що укладений між подружжям шлюбний договір не є правовстановлюючим документом, окрім цього ненадання статусу спільної сумісної власності майну, яке було придбане в шлюбі, порушує права іншого подружжя, якому таке майно у власність не передане і який не може розпорядитись його часткою для вирішення майнових проблем сім`ї. Окрім того шлюбний договір, а після нього договір купівлі-продажу вказаного майна, укладався у період, коли вже існували боргові зобов`язання у одного із подружжя ОСОБА_1 . Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обмовлені цим договором. Водночас за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору фактично відбулось набуття права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.

98. Із такими висновками Велика Палата Верховного Суду не погоджується.

99.Статтею 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

100. Положення статей 92 93 СК України надають подружжю право укладати шлюбний договір, яким будуть регулюватися майнові відносини між ними,

а також визначатися їхні майнові права та обов`язки.

101. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частково власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина перша та друга статті 97 СК України).

102. Умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) і тому сама по собі жодним чином

не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого

з подружжя. Для того, щоб дійти такого висновку, суд мав ретельно дослідити майновий стан кожного з подружжя та їх стосунки між собою на момент укладення шлюбного договору, чого суд не зробив й не мав можливості зробити з огляду на порядок розгляду подання державного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, відповідно до порядку розділу VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України.

103. У справі, що переглядається, Шевченківський відділ державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області звернувся до суду для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким, на думку заявника, боржник володіє спільно з іншою особою - ОСОБА_3 . Водночас остання заперечує належність майна на праві спільної сумісної власності їй і боржнику, вважає себе єдиною власницею спірного майна.

104. Отже, у цій справі наявний спір про право. Такий спір вирішується в позовному провадженні, а не в межах справи, в якій вирішено інший спір між боржником і стягувачем, тобто не в порядку розділу VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

105. Відповідно до висновків, сформульованих у цій постанові в попередньому розділі, судові рішення в оскарженій частині необхідно скасувати, а подання Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області в цій частині залишити без розгляду.

106. Велика Палата Верховного Суду роз`яснює заявнику, що він має право подати позов на загальних підставах.

Щодо судових витрат

107. Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

108. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

109. З огляду на те, що за результатами розгляду касаційної скарги ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року скасовано, судовий збір, сплачений ОСОБА_3 за перегляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 384, 20 грн та перегляд справи в суді касаційної інстанції у розмірі 384, 20 грн, підлягає компенсації за рахунок Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області у загальному розмірі 768,40 грн.

110. Керуючись статтями 259 268 400 412 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 рокускасувати в частині визначення 1/2 частки у майні боржника - ОСОБА_1 , а саме будівлі компресорної, подання державного виконавця в цій частині залишити без розгляду.

3. Стягнути із Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 768,40 грн.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. П. Штелик Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік І. В. Желєзний В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук О. С. Ткачук