Постанова
Іменем України
29 червня 2021 року
м. Київ
справа № 303/1529/18
провадження № 61-11050св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
треті особи: Мукачівська районна державна нотаріальна контора, орган опіки та піклування Мукачівської районної державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року в складі судді Славич М. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Кожух О. А., Кондора Р. Ю., Мацунича М. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності в порядку спадкування за законом.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_4 була власником будинку АДРЕСА_1 . На підставі заповіту від 25 грудня 2006 року вона заповіла все своє майно та все те, що буде їй належати на час смерті внуку - ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. На день її смерті за її місцем проживання у будинку АДРЕСА_1 був зареєстрований, зокрема ОСОБА_5 , який відповідно прийняв спадщину за заповітом, оскільки проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини і не заявляв про відмову від неї, проте не оформив свідоцтво про право на спадщину за життя.
03 листопада 2007 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, а ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син - ОСОБА_2 . Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 липня 2012 року шлюб між ними було розірвано.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер, у зв`язку із чим відкрилася спадщина на належне йому майно, зокрема, житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю на підставі заповіту його баби - ОСОБА_4 . Оскільки ОСОБА_5 заповіт не залишив, то спадщина відкрилася за законом і єдиним спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_5 є його малолітній син - ОСОБА_2 . Однак, в лютому 2018 року матері ОСОБА_2 - ОСОБА_1 стає відомо, що будинок АДРЕСА_1 належить брату покійного ОСОБА_5 - відповідачу ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 . ОСОБА_1 вважала, що її малолітній син, який за законом вважається таким, що прийняв спадщину після смерті батька як спадкоємець першої черги, мав право на спадкування а не спадкоємець другої черги - ОСОБА_3 .
У зв`язку із цим ОСОБА_1 , діючи в інтересах малолітнього сина, звернулася до суду з позовом та просила суд: визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, серія та номер І-910, видане 06 грудня 2017 року, видане ОСОБА_3 державним нотаріусом Мукачівської районної державної нотаріальної контори Шпеник М. Ю.; визнати за ОСОБА_2 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею - 63,80 кв.м., житловою площею - 33,50 кв.м. з господарськими будівлями в порядку спадкування за законом першої черги після смерті батька ОСОБА_5 .
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року позов задоволено.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, серія та номер І-910, видане 06 грудня 2017 року ОСОБА_3 державним нотаріусом Мукачівської районної державної нотаріальної контори Шпеник М. Ю.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею - 63,80 кв.м., житловою площею - 33,50 кв.м. з господарськими будівлями (літня кухня; сараї; вбиральня; гараж; ворота; огорожа ; колодязь) в порядку спадкування за законом першої черги після смерті батька ОСОБА_5 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду мотивоване тим, що після смерті ОСОБА_5 , відкрилася спадщина на належне йому майно, зокрема на спірний будинок, який він успадкував після смерті його баби ОСОБА_4 на підставі заповіту. Брат померлого - відповідач ОСОБА_3 подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 та отримав свідоцтво про право на спадщину як спадкоємець другої черги за законом на спірний будинок. Зазначені обставини спростували твердження сторони відповідача про те, що ОСОБА_5 не прийняв спадщину за заповітом після смерті баби ОСОБА_4 , оскільки відповідач, отримав свідоцтво про право на спадщину на спірний будинок як спадкоємець другої черги за законом після ОСОБА_5 , який отримав дане майно як спадкоємець за заповітом, що прийняв спадщину, не подавши заяву про це, оскільки проживав на час відкриття спадщини із спадкодавцем за заповітом ( ОСОБА_4 ).
Однак, отримання свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_3 відбулось всупереч вимогам статей 1258 1261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 ЦПК України. У даному випадку, у першу чергу право на спадкування за законом після ОСОБА_5 мав його малолітній син - ОСОБА_2 , а не брат - ОСОБА_3 , який відноситься до другої черги спадкування за законом. У зв`язку із цим, підлягає визнанню недійсним оспорюване свідоцтво про право на спадщину на майно ОСОБА_5 , видане його брату - ОСОБА_3 . Крім цього, оскільки ОСОБА_1 , яка діяла від імені та в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2 нотаріусом було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно померлого ОСОБА_5 , що свідчить про наявність спору про право власності на відповідне майно, а саме, спірний будинок, суд вважав за можливе визнати за позивачем право власності на нього у судовому порядку.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду від 18 лютого 2019 року в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги.
В решті рішення залишити без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування. Судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги, малолітнім, а тому згідно статті 1268 ЦК України він вважається таким, що прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5 . У зв`язку із цим відповідач ОСОБА_3 як спадкоємець другої черги не мав права на спадкування, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.
Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
У даному випадку, нотаріусом було відмовлено законному представнику ОСОБА_2 - ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спірний житловий будинок, оскільки 06 грудня 2017 року було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на це майно ОСОБА_3 . Оскільки вказане свідоцтво визнане недійсним, відсутні перешкоди для оформлення спадкових прав ОСОБА_2 на спірний будинок у позасудовому порядку (шляхом подання відповідної заяви та рішення суду до нотаріуса), а відтак позовна вимога про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний житловий будинок в порядку спадкування за законом не підлягає задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
22 липня 2020 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , просить суд касаційної інстанції змінити мотивувальну частину рішень судів першої та апеляційної інстанцій, виключивши з їх змісту обставини, зазначені в прохальній частині касаційної скарги, а саме: встановлений факт, що ОСОБА_5 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_7 та виключити спростування факту, заявленого представником відповідача, що померлий ОСОБА_5 не прийняв спадщину за заповітом після смерті баби ОСОБА_4 ; в іншій частині рішення залишити без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 03 вересня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки не відповідають дійсним обставинам справи. Зазначає, що судами необґрунтовано встановлено, що померлий брат відповідача - ОСОБА_5 прийняв спадщину після смерті його баби ОСОБА_4 , оскільки на час її смерті він не проживав разом із нею. Дані обставини підтверджуються актом, складеним за участю відповідача та осіб, які проживали поруч (сусіди), однак суди не надали належної оцінки цьому доказу. Судами неправомірно та безпідставно в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року в справі № 758/824/17. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
23 грудня 2020 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу - до 16 жовтня 2020 року, але який не міг перевищувати десять днів після вручення цієї ухвали. Відповідно до матеріалів справи, копію ухвали та копію касаційною скарги ОСОБА_1 отримала 26 вересня 2020 року, що підтверджується поштовим повідомленням про їх вручення. Однак, відзив надісланий до суду з пропуском строку, тобто після спливу десяти днів після вручення позивачу зазначених документів (06 жовтня 2020 року) і він не містить клопотання про поновлення строку на його подання, а тому в силу вимог статті 126 395 ЦПК України даний відзив залишається без розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Згідно заповіту від 25 грудня 2006 року, ОСОБА_4 на випадок своєї смерті, все своє майно, де б воно не було, та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що на день смерті буде їй належати і на що за законом матиме право, заповіла внуку - ОСОБА_5 .
ОСОБА_5 перебував у шлюбі з ОСОБА_8 з 03 листопада 2007 року, який було розірвано заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 07 липня 2012 року.
Під час перебування у шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_4 в них народився син - ОСОБА_2 .
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У виписці з погосподарської книги № 06 за 2006-2010 роки Лохівської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області від 13 квітня 2017 року № 02-09/102 зазначено, що на момент смерті жительки будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , з нею за вищевказаною адресою були зареєстровані: ОСОБА_9 - її зять, 1959 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_5 ; ОСОБА_5 - її внук, 1981 року народження, помер ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_3 - її внук, 1986 року народження.
У виписці з погосподарської книги № 06 за 2006-2010 роки Лохівської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області 10 листопада 2017 року № 02-09/268 вказано, що на момент смерті жителя будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , з ним за вищевказаною адресою був зареєстрований його брав ОСОБА_3 , 1986 року народження.
Відповідно до наданих відповідачем ОСОБА_3 актів від 14 березня 2018 року № 02-09/81 та № 02-09/82 ОСОБА_5 на час смерті його баби ОСОБА_4 не проживав за адресою: будинок АДРЕСА_1 .
У листі Мукачівської районної державної нотаріальної контори головного територіального управління юстиції у Закарпатській області від 14 березня 2018 року № 13002/14 зазначено, що на підставі заяви на видачу свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_3 , 06 грудня 2017 року нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 472/2017 щодо майна померлого ОСОБА_5 , останнє місце реєстрації якого було за адресою: АДРЕСА_1 .
Спадкоємцем майна ОСОБА_4 за заповітом був її онук - ОСОБА_5 , який прийняв спадщину, але не оформив свої спадкові права, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . ОСОБА_3 прийняв спадщину після смерті брата ОСОБА_5 .
Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на належне йому майно, зокрема, будинок АДРЕСА_1 , який він успадкував після смерті баби - ОСОБА_4 на підставі заповіту.
06 грудня 2017 року державним нотаріусом Мукачівської районної державної нотаріальної контори Шпеник М. Ю. видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом, серія та номер І-910, про право власності на спадкове майно, яке залишилося після смерті ОСОБА_5 , а саме: будинок АДРЕСА_1 .
Постановою Мукачівської районної державної нотаріальної контори головного територіального управління юстиції у Закарпатській області від 16 березня 2018 року № 135/02-31 відмовлено ОСОБА_1 , яка діяла від імені та в інтересах малолітнього сина - ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 на житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_4 , оскільки 06 грудня 2017 року нотаріальною конторою було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на це майно ОСОБА_3 .
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 20 березня 2018 року щодо об`єкта нерухомого майна № 117637765, власником будинку АДРЕСА_1 з 18 березня 2010 року була ОСОБА_4 , а з 06 грудня 2017 року являється ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
У статті 1258 ЦК України зазначено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 ЦК України.
Статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Рідні брати спадкодавця мають право на спадкування у другу чергу (стаття 1262 ЦК України).
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку він не заявив про відмову від неї. Малолітня особа вважається такою, що прийняла спадщину. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1268 1270 ЦК України).
Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування.
У пункті 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7 зазначено, що відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо. Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним лише за рішенням суду.
Судами обґрунтовано встановлено, що малолітній ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5 , а тому відповідач ОСОБА_3 , як спадкоємець другої черги не мав права на спадкування після ОСОБА_5 .
Таким чином, суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, серія та номер І-910 від 06 грудня 2017 року, виданого ОСОБА_3 державним нотаріусом Мукачівської районної державної нотаріальної контори Шпеник М. Ю.
Відповідно до роз`яснень, які містяться у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7, свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому чинним на момент такої нотаріальної дії законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину та можливості подальшого оформлення своїх спадкових прав у порядку, передбаченому законом, вимоги про визнання права на спадщину в судовому порядку задоволенню не підлягають у зв`язку з відсутністю порушених прав спадкоємців, щодо захисту яких вони звернулися до суду. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду по захист своїх спадкових прав за правилами позовного провадження.
Судом апеляційної інстанції, при скасуванні рішення суду першої інстанції в частині визнання права власності в порядку спадкування на спірний будинок за ОСОБА_2 обґрунтовано встановлено, що нотаріусом було відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки 06 грудня 2017 року було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на це майно ОСОБА_3 , однак вказане свідоцтво визнане недійсним, а тому у позивача відсутні перешкоди для оформлення спадкових прав на спірний будинок у позасудовому порядку. У зв`язку із цим, апеляційний суд правомірно відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний житловий будинок в порядку спадкування за законом.
Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про задоволення позову в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом серія та номер І-910 від 06 грудня 2017 року, виданого ОСОБА_3 державним нотаріусом Мукачівської районної державної нотаріальної контори Шпеник М.Ю.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Як установлено судами та не спростовано відповідачем, ОСОБА_5 як спадкоємець за заповітом ОСОБА_4 , прийняв спадщину після її смерті на відповідне спадкове майно (будинок АДРЕСА_1 ).
Відповідач ОСОБА_3 подав до нотаріальної контори заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті його брата ОСОБА_5 , на спадкове майно - будинок АДРЕСА_1 , у зв`язку із чим була заведена спадкова справа № 472/2017.
Такі дії відповідача додатково підтверджують його згоду із тою обставиною, що ОСОБА_5 як спадкоємець за заповітом, прийняв після смерті баби - ОСОБА_4 спадщину, до складу якої входило і право власності на спірний будинок.
Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа чи юридичного факту, висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц).
Враховуючи зазначене, Верховний Суд вважає безпідставними доводи відповідача щодо помилкового встановлення судами фактичних обставин справи в частині прийняття спадщини ОСОБА_5 як спадкоємцем за заповітом ОСОБА_4 .
Верховний суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18 липня 2018 року в справі № 758/824/17, оскільки в наведеній постанові (предмет спору - визнання електронних торгів недійсними) та в оскаржуваних судових рішеннях установлені різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів.
Наведені в обґрунтування касаційної скарги інші аргументи не можуть бути підставами для зміни рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не свідчать про незаконність оскаржуваних судових рішень, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.
Верховним Судом не встановлено порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які є підставою для обов`язкового скасування оскаржуваних судових рішень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.
У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК Українисуд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки дію рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року зупинено ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року, то у зв`язку із залишенням цих рішень без змін необхідно поновити їх дію.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року в нескасованій частині та постанову Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року залишити без змін.
Поновити дію рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук