ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 червня 2024 року
м. Київ
справа № 303/569/19
провадження № 61-98 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Великолучківська сільська рада Мукачівського району, ОСОБА_2 ,
треті особи: приватний нотаріус Тромпак Наталія Василівна, ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2020 року у складі судді Куцкіра Ю. Ю. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 жовтня
2023 року у складі колегії суддів: Кожух О. А., Бисаги Т. Ю., Куштана Б. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Великолучківської сільської ради Мукачівського району (далі - Великолучківська СР), ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Тромпак Н. В., ОСОБА_3 , про скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсними договорів.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі рішення Великолучківської СР від 21 березня 2006 року № 14 йому та його брату -
ОСОБА_3 , було передано у спільну сумісну власність земельну ділянку, площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Вони також є співвласниками домоволодіння, яке знаходиться за вищевказаною адресою.
Власником суміжної земельної ділянки, площею 0,1469 га, яка розташована
по АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 , яка спочатку орендувала земельну ділянку, а згодом викупила її.
У судовому порядку вже вирішувався спір за його позовом до Великолучківської СР, треті особи: ОСОБА_2 , Управління Держземагенства в Мукачівському районі Закарпатської області, про визнання недійсним та скасування рішень органу місцевого самоврядування (справа № 303/7020/16-ц). Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 06 лютого 2018 його апеляційну скаргу задоволено, рішення суду першої інстанції у цій справі скасовано й ухвалено нове рішення,
яким його позов задоволено, визнано недійсним та скасовано рішення сільської ради від 04 липня 2016 року № 226 та від 29 вересня 2016 року № 283, якими суміжну земельну ділянку надано в оренду та погоджено її межі.
Тобто межі між його земельною ділянкою та земельною ділянкою ОСОБА_2
не встановлені.
Отримання ОСОБА_2 суміжної земельної ділянки порушує його права,
як суміжного землекористувача, оскільки таке відбулося за рахунок частини його земельної ділянки.
25 листопада 2016 року між Великолучківською СР та ОСОБА_2 було укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки, проте судовим рішенням у справі № 303/7020/16-ц скасовано рішення сільської ради, яким надано дозвіл
на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, тому відсутня правова підстава для укладення договору оренди земельної ділянки.
Крім того, межі земельної ділянки не встановлені. Разом із цим, сільська рада прийняла рішення від 04 квітня 2017 року № 405, яким погоджено звіт
про експертно-грошову оцінку земельної ділянки по АДРЕСА_2 , затверджено вартість цієї земельної ділянки в розмірі 110 662,84 грн та вирішено продати ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,1469 га, для будівництва
та обслуговування будівель торгівлі, кадастровий номер 2122781200:10:104:0072.
На підставі цього рішення було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 19 квітня 2017 року, згідно
з яким сільська рада продала ОСОБА_2 указану земельну ділянку. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Тромпак Н. В. за номером 482.
Тобто ОСОБА_2 спочатку отримала в оренду, а згодом купила земельну ділянку, частина якої накладається на його земельну ділянку. Вказував на відсутність правових підстав для оренди й продажу цієї земельної ділянки ОСОБА_2 .
При цьому продаж земельної ділянки здійснено без проведення процедури земельних торгів.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд:
- скасувати рішення Великолучківської СР від 04 квітня 2017 року № 405
«Про затвердження звіту про експертно-грошову оцінку земельної ділянки»;
- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2122781200:10:104:0072, укладений 25 листопада
2016 року між Великолучківською СР та ОСОБА_2 , а також скасувати державну реєстрацію вказаного договору оренди;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, укладений 19 квітня 2017 року між Великолучківською СР та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Тромпак Н. В.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області
від 12 березня 2020 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних
та допустимих доказів на підтвердження належності йому земельної ділянки,
яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , як і не довів одержання ним документа, що посвідчує право на неї, встановлення її меж у натурі, факт накладення земельних ділянок
та інші обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог.
Суд першої інстанції надав правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, застосував відповідні норми національного та міжнародного права, у тому числі, які регулюють питання права власності, врахував прецедентну судову практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо захисту права власності.
Позивач не довів, що оспорювані ним договори та оскаржувані рішення сільської ради порушують його права та інтереси.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду від 12 березня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції зробив правильні висновки по суті спору, так як позивач не довів заявлений ним позов.
Суд апеляційної інстанції врахував обставини, встановлені судами у справі
№ 303/7020/16-ц. При цьому рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у вказаній справі, на яку посилався позивач, скасовано постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року (провадження
№ 61-15019св18), а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
У подальшому рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 17 грудня
2020 року у справі № 303/7020/16-ц, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 01 травня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
З урахуванням установлених у цій справі обставин та на підставі оцінки наявних
у матеріалах справи доказів, апеляційний суд указав, що позивач не довів,
що орган місцевого самоврядування своїм рішенням надав йому разом із братом
у спільну сумісну власність земельна ділянку, площею 0,25 га, для будівництва
та обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_1 . Відповідне рішення сільською радою не приймалося.
При цьому немає жодного іншого рішення, яке б визначало площу та інші розміри земельної ділянки, на якій знаходиться житловий будинок
АДРЕСА_1 . Ця земельна ділянка не відведена в натурі, її лінійні параметри (точне розташування, площа, межі, конфігурація) офіційно не визначені
та не підтверджені, вона не внесена до Державного земельного кадастру, тобто земельна ділянка не сформована як об`єкт цивільних прав.
Питання про надання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельної ділянки
по АДРЕСА_1 приймалося рішенням Великолучківської СР від 21 лютого 2006 року № 30, проте площа земельної ділянки у такому рішенні
не була визначена.
Тому апеляційний суд відхилив посилання позивача на незаконне отримання відповідачем земельної ділянки.
Крім того, позивач просить визнати недійсним договір оренди землі, хоча вона уже продана, що не є ефективним способом судового захисту. Разом із цим, відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є самостійною підставою
для відмови у позові.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвали нове судове рішення про задоволення його позову.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного судами належним чином не досліджено докази,
що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення
для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389
ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних
в ухвалі Верховного Суду від 17 січня 2024 року. Витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив
на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У березні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки про відсутність підстав для задоволення його позову.
Вказує, що особи, які набули право власності на нерухоме майно, стають власниками й земельної ділянки, на якій розміщене нерухоме майно. Такі особи мають законний інтерес щодо відповідної земельної ділянки. Він набув право власності на будинок, розташований по АДРЕСА_1
ще в 2004 році.
Судами не надано належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, у тому числі висновку земельно-технічної експертизи, записам у земельній шнуровій книзі, не надано оцінку відповідним рішенням органу місцевого самоврядування, розмірам землекористування суміжної земельної ділянки.
Посилається на норми ЗК України у відповідних редакціях на час спірних правовідносин та на судову практику Верховного Суду.
Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу та відповідь на відзив
У квітні 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказано, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою,
а тому вона не підлягає задоволенню. Посилається на законність
та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень.
У травні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Нам`як Ю. Ю., подав
до Верховного Суду відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій виклав аргументи незгоди з відзивом та підтримав подану позивачем касаційну скаргу.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин,
на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся в суд
з позовом до Великолучківської СР, ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Тромпак Н. В., ОСОБА_3 , про скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсними договорів оренди та купівлі-продажу земельної ділянки.
ОСОБА_1 зазначав, що йому разом із братом належить земельна ділянка, площею 0,25 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а також домоволодіння,
яке знаходиться за вищевказаною адресою. Оскаржуваними рішеннями
та оспорюваними договорами порушено його права власності на вказане майно, так як на їх підставі суміжну земельну ділянку, площею 0,1469 га, яка розташована по АДРЕСА_1 , і яка накладається на його земельну ділянку, передано в оренду,
а згодом - у власність, ОСОБА_2 .
Відповідно до положень статей 317 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства
і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Здійснення власником свого права власності передусім полягає
у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами регламентовано статтею 118 ЗК України.
Стаття 125 вказаного Закону врегульовано питання виникнення права на земельну ділянку, а статтею 126 - оформлення речових прав на земельну ділянку.
Позивач указував у позові, що земельна ділянка у АДРЕСА_1 виділена йому у березні 2006 року.
Частиною першою статті 118 ЗК України у редакції, станом на вищевказаний період, було закріплено, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється (стаття 125 ЗК України).
Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону (стаття 126 ЗК України).
Правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою врегульовано Законом України «Про землеустрій».
Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Великолучківської СР
від 06 липня 2004 року № 150 оформлено право власності на реєстрацію житлового будинку в АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 -
1/2 частина, та ОСОБА_1 - 1/2 частина (а. с. 59, т. 1).
На підставі цього рішення виконавчий комітет Великолучківської СР видав ОСОБА_1 та ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20 серпня 2004 року серії НОМЕР_1 на вищевказане домоволодіння,
по 1/2 частині кожному (а. с. 60, т. 1).
20 серпня 2004 року за ними зареєстровано право спільної часткової власності
на домоволодіння - по 1/2 частині за кожним (а. с. 61, т. 1).
ОСОБА_1 у позовній заяві посилався на постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 06 лютого 2018 року у справі № 303/7020/16-ц за його позовом до Великолучківської СР, треті особи: ОСОБА_2 , Управління Держземагенства в Мукачівському районі Закарпатської області, про визнання недійсним та скасування рішень органу місцевого самоврядування, якою його апеляційну скаргу було задоволено, рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 липня 2017 року у цій справі скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення його позову. Зокрема, визнати недійсними
та скасовано рішення Великолучківської СР від 04 липня 2016 року № 226
та від 29 вересня 2016 року № 283.
Цими рішеннями сільської ради ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду та вирішено питання меж земельної ділянки.
За змістом частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто
ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі
№ 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини,
які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також
їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини
є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли
він вважає, що вони встановлені неправильно. Тож законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних (відмінних) за змістом судових рішень.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, надав належну оцінку преюдиційним обставинам, установленим судами у вищевказаній справі. При цьому в суді апеляційної інстанції зупинялося провадження до вирішення справи № 303/7020/16-ц.
Верховний Суд ураховує, що справа № 303/7020/16-ц розглядалася судами неодноразово. Рішення суду першої інстанції у цій справі та постанова суду апеляційної інстанції, на яку посилається позивач, було скасовано постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року (провадження № 61-15019св18), а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Останнім рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 17 грудня 2020 року
у справі № 303/7020/16-ц, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 01 травня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вказане рішення суду першої інстанції набрало законної сили.
Цими судовими рішеннями встановлено, у тому числі, що ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів щодо набуття в користування земельної ділянки
в порядку відведення, з визначенням її меж та інших лінійних параметрів, тоді як право ОСОБА_2 на землю законно оформлено, параметри відповідної земельної ділянки зафіксовані виготовленою належним чином технічною земельною документацією. Доводи позивача про накладання суміжної земельної ділянки
на його земельну ділянку та про порушення його прав безпідставні, вони ґрунтуються на припущеннях.
У цій справі судами надано оцінку відповідним доказам (погосподарській книзі, листам органів міського самоврядування та органів державної влади, матеріалам земельно-шнурової книги, рішенням сільської ради, висновку судової земельно-технічної експертизи тощо) і встановлено, що факт прийняття Великолучківською СР у березні 2006 року рішення № 14 про передачу земельної ділянки,
площею 0,25 га, по АДРЕСА_1 ОСОБА_1
та ОСОБА_3 у спільну сумісну власність - не підтверджується офіційними документами сільської ради. Рішення про надання цим громадянам земельної ділянки по АДРЕСА_1 приймалося у лютому 2006 року
за № 30, проте площа земельної ділянки не була визначена.
Крім того, тексти витягів з рішення Великолучківської СР від 21 березня 2006 року № 14 і від 21 лютого 2006 року № 30 відрізняються між собою за назвою рішень,
їх змістом і редакцією.
Тому судами вірно не враховано висновок судової земельно-технічної експертизи від 20 травня 2019 року № 401/05-19, так як експертизу було проведено, виходячи із факту прийняття рішення сільської ради від 21 березня 2006 року про передачу
у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,25 га, яке не приймалося органом місцевого самоврядування,
а дослідження проведено судовим експертом на недоведеному факті надання земельної ділянки, площею 0,25 га, та на односторонніх поясненнях позивача
щодо розташування та параметрів саме такої земельної ділянки і не виключають можливості іншої конфігурації земельної ділянки, вони зроблені за відсутності доказів про відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), тобто
без проведення геодезичних робіт щодо встановлення фактичного розташування поворотних точок меж земельної ділянки позивача та закріплення їх межовими знаками на місцевості за допомогою геодезичних пристроїв.
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,
які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку
про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази
за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Попри безспірну належність до житлового будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_3 певної земельної ділянки, необхідної для його обслуговування, будь-які інші докази, документи, дані про земельну ділянку, розташовану в АДРЕСА_1 , офіційні дані про її конкретні параметри (площа, конфігурація, межі, координати, фактичне розташування тощо), про її надання, відведення
в натурі (на місцевості), про належний облік відповідної ділянки у матеріалах справи відсутні.
Із цих підстав Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на відповідну судову практику Верховного Суду, у тому числі на правові висновки, викладені
у постанові Велика Палата Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі
№ 689/26/17 (провадження № 14-47цс20).
У справі, яка переглядається, суди не вирішували питання про належність позивачу земельної ділянки, на якій розміщений його будинок, а вирішували питання про скасування рішень сільської ради та договорів, які стосуються земельної ділянки суміжного землекористувача, і для вирішення цього питання,
з урахуванням обґрунтувань позову (накладення земельних ділянок), позивачу необхідно було довести межі своєї земельної ділянки та інші обставини (накладення), на які він посилався у позові, проте не довів.
Основна підстава позову ОСОБА_1 - це те, що рішенням сільської ради
від 21 березня 2006 року № 14 йому разом із братом - ОСОБА_3 , надано
у спільну сумісну власність земельна ділянку, площею 0,25 га, для будівництва
та обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_1 ,
що не відповідає дійсним обставинам і не підтверджено належними і допустимими доказами.
Таке рішення сільської ради не приймалося. При цьому відсутнє рішення органу місцевого самоврядування, яке б визначало площу та інші параметри земельної ділянки, на якій знаходиться житловий будинок позивача. Відповідна земельна ділянка не відведена в натурі, її лінійні параметри (точне розташування, площа, межі, конфігурація) офіційно не визначені та не підтверджені, вона не внесена
до ДЗК.
Доводи ОСОБА_1 в цій частині є припущеннями, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України).
У позивача відсутні правові підстави оспорювати процедуру набуття й оформлення ОСОБА_2 прав на суміжну земельну ділянку.
Крім того, суд апеляційної інстанції, надавши оцінку наявним у справі доказам
та преюдиційним обставинам, встановленим у справі № 303/7020/16-ц, вірно зазначив, що питання про передачу у спільну сумісну власність позивачу та його брату земельної ділянки по АДРЕСА_1 вирішувалося рішенням Великолучківської СР від 21 лютого 2006 року № 30. У цьому рішенні площа земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку
у АДРЕСА_1 не була визначена (а. с. 17, т. 2).
Позивач не довів конкретну площу наданої йому земельної ділянки, її неможливо встановити з наявних у справі доказах (у тому числі з погосподарської книги, земельно-шнурової книги), яким судами надано оцінку в їх сукупності (стаття 89 ЦПК України).
Судами обґрунтовано зазначено, що за відсутності доказів про відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), тобто без проведення геодезичних робіт щодо встановлення фактичного розташування поворотних точок меж земельної ділянки позивача та закріплення їх межовими знаками на місцевості
за допомогою геодезичних пристроїв, самі по собі відомості стосовно площі ділянки, переданої у власність на підставі рішення органу місцевого самоврядування, не є достатніми доказами для встановлення накладення
між земельними ділянками, на що посилався позивач.
Судами надано належну оцінку доказам (договір дарування, інформаційні довідки, технічний паспорт на об`єкт незавершеного будівництва, протокол земельної комісії, відповідні рішення сільської ради), що підтверджують набуття ОСОБА_2
у користування, а потім у власність земельної ділянки, а також будівельних матеріалів та обладнання, з яких складається фундамент, розташований
у АДРЕСА_2 , що спростовує посилання касаційної скарги у цій частині.
При цьому офіційною, законно встановленою та обов`язковою для врахування межею між земельними ділянками по
АДРЕСА_3 є та, що визначена стосовно належної ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 2122781200:10:104:0072. Указане спростовує посилання позивача про відсутність межі між суміжними землекористувачами.
З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 25 листопада 2016 року, укладеного
між сільською радою та ОСОБА_2 , скасування рішення Великолучківської СР
від 04 квітня 2017 року № 405 «Про затвердження звіту про експертно-грошову оцінку земельної ділянки» та визнання недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 19 квітня 2017 року між Великолучківською СР
та ОСОБА_2 .
Верховний Суд ураховує, що договір оренди земельної ділянки фактично припинено ще до пред`явлення позову, так як земельну ділянку продано відповідачу, що вказує й на неефективність обраного позивачем способу судового захисту своїх прав. Проте судами вірно відмовлено у задоволенні позову саме
з тих підстав, що позивач не довів порушення своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
ОСОБА_2 на законних підставах набула право власності на земельну ділянку. ОСОБА_1 не довів, що ОСОБА_2 набула у власність земельну ділянку,
яка включає до себе частину його земельної ділянки, не довів наявності обставин, з якими закон пов`язує можливість визнання правочинів недійсними,
не довів порушення своїх прав оскаржуваним рішенням та оспорюваними договорами.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що у матеріалах справи наявні докази звернення ОСОБА_3 (третя особа) до органу місцевого самоврядування для отримання земельної ділянки, площею 0,25 га, й відповідне рішення сільської ради, які третя особа надала до суду з порушення процесуального порядку їх подання, пропустивши строк для їх подання, проте відсутні відомості про таке звернення самого позивача. Разом із цим, надаючи оцінку доказам у їх сукупності, суд апеляційної інстанції вказав, що таке рішення сільської ради від 11 лютого 2005 року про надання земельної ділянки
ОСОБА_4 суперечить рішенню сільської ради від 21 лютого 2006 року,
яким вирішено заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про надання їм земельної ділянки, площа якої не визначена.
Судами вірно застосовано норми матеріального права у відповідних редакціях, доводи касаційної скарги у цій частині безпідставні.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, вірно встановив фактичні обставини спору
й обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_1 не довів належними
та допустимими доказами порушення своїх прав оскаржуваним рішенням сільської ради та оспорюваними договорами, стороною яких він не є. Обставини,
на які посилався позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, не знайшли свого підтвердження.
Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, так як вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з висновками судів по суті спору і спростовуються матеріалами справи.
Наявні у матеріалах справи докази судами належним чином оцінені, згідно
з правилами, передбаченими статтею 89 ЦПК України, що спростовує відповідні посилання касаційної скарги.
Висновки, зроблені апеляційним судом, узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду у даній категорії справ, яка є сталою та сформованою,
а відмінність залежить лише від доказування. У кожній справі суд виходить
з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права, зводяться до незгоди з висновками судів і переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ указав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень,
але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують
у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, від 18 липня 2006 року).
Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність
та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат касаційним судом
не здійснюється.
Керуючись статтями 400 401 402 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 жовтня
2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць