Постанова

Іменем України

12 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 303/8007/19

провадження № 61-4563св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Дельта Банк»,

третя особа - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області

від 13 травня 2020 року у складі судді Гутій О. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Куштана Б. П., Бисаги Т. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - АТ «Дельта Банк»), третя особа - ОСОБА_1 , про визнання договору іпотеки квартири недійсним та звільнення майна з під арешту.

Позов обґрунтований тим, що він зареєстрований та проживає у квартирі АДРЕСА_1 , яка належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У травні 2019 року він вирішив переоформити спадщину, після чого дізнався про укладення кредитного договору від 29 листопада 2006 року № 260/Св-06, згідно з яким ОСОБА_3 отримала у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі - ТОВ «Український промисловий банк») кредит у сумі 23 500,00 євро та про існування договору іпотеки від 29 листопада

2006 року № 260/Zkвin-06-01.

Зазначає, що на день укладення договору іпотеки ОСОБА_1 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 , був неповнолітнім та про такі договори не знав. При цьому вказує, що договір іпотеки від 29 листопада 2006 року укладений незаконно, у порушення вимог Закону України «Про охорону дитинства» та СК України, адже суперечить правам та інтересам дитини, оскільки він на момент укладення договору проживав у квартирі, що передана в іпотеку, будучи неповнолітнім, а нотаріально посвідченої заяви всіх співвласників квартири на укладення договору іпотеки не має. У наявності є лише рішення Мукачівського міського виконавчого комітету

від 28 листопада 2006 року № 261, яким ОСОБА_3 надано дозвіл на посвідчення договору іпотеки щодо квартири АДРЕСА_1 для отримання кредиту у сумі 30 000,00 доларів США для придбання автомобіля, проте кредит наданий у сумі 23 500,00 євро, способом забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором є договір іпотеки на суму 23 500,00 євро.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір іпотеки від 29 листопада 2006 року № 260/Zkbin-06-01, укладений між

ТОВ «Український промисловий банк», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , 1969 року народження, та скасувати усі заходи обтяження щодо квартири АДРЕСА_2 (звільнити з під арешту та заборони її відчуження).

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 травня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що при укладенні оспорюваного іпотечного договору була отримана згода органу опіки та піклування і такий, в установленому законом порядку та на законних підставах, посвідчено нотаріусом. Отже, з укладенням іпотечного договору не порушено законних прав та інтересів на той час малолітнього

ОСОБА_1 .

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 травня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, який правильно встановив, що за наявності дозволу органу опіку піклування на укладення правочину щодо нерухомого майна, право на яке мав ОСОБА_1 , його права з укладенням іпотечного договору не порушені.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 травня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду

від 09 лютого 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2976цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-2918цс15,

від 10 липня 2017 року у справі № 6-1002цс17, постанові Верховного Суду

від 05 березня 2018 року у справі № 343/774/15-ц. Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій дана неправильна оцінка рішенню Мукачівського міського виконавчого комітету від 28 листопада 2006 року в частині надання згоди

ОСОБА_3 на здійснення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке мають діти. Також відсутня нотаріально посвідчена згода усіх співвласників квартири АДРЕСА_2 на укладення договору іпотеки.

Учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Встановлені судами обставини

29 листопада 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 260/Св-06, відповідно до якого ОСОБА_3 наданий кредит у розмірі 23 500,00 євро на 120 місяців, строк повернення кредиту -

28 листопада 2016 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 260/Св-06,

29 листопада 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки № 260/Zkвin-06-01, згідно з умовами якого в іпотеку передана квартира, розташована на АДРЕСА_3 .

Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05 квітня 2005 року квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності (рішення Мукачівського виконавчого комітету від 03 лютого

2005 року № 19, видане 04 лютого 2005 року).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 17 квітня 2019 року серії НОМЕР_1 .

Свідоцтвом про народження від 09 квітня 2009 року серії НОМЕР_2 підтверджується, що батьками ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Також встановлено, що на момент укладення договору іпотеки від 29 листопада

2006 року № 260/Zквiп-06-01, у квартирі

АДРЕСА_1 , яка є предметом, іпотеки був зареєстрований та проживав неповнолітній позивач - ОСОБА_1

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які проживали за адресою:

АДРЕСА_4 , зверталися із заявою до опікунської ради Мукачівського виконавчого комітету, в якій просили дати згоду для здійснення правочину щодо нерухомого майна і дозволу на отримання кредиту у сумі 30 000,00 доларів США для придбання автомобіля із заставою квартири АДРЕСА_1 , де неповнолітній ОСОБА_1 , 1995 року народження, має право власності, та зазначили, що право на власність неповнолітньому буде забезпечено у будинку на АДРЕСА_4 , якщо батько не виконає зобов`язань за кредитом (а. с. 42).

За змістом архівного витягу із рішення виконавчого комітету Мукачівської міської ради від 28 листопада 2006 року № 261 «Про надання згоди для здійснення правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке мають діти», органом опіки та піклування надано дозвіл ОСОБА_3 , мешканці АДРЕСА_3 на передачу в іпотеку квартири, співвласником якого є малолітній

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , для отримання кредиту у сумі 30 000,00 доларів США, за умовою включення малолітнього у число співвласників будинку на АДРЕСА_4 , у разі невиконання батьком дитини зобов`язань за кредитом (а. с. 40).

Іпотечний договір від 29 листопада 2006 року № 260/Zквiп-06-01 підписано:

ТОВ «Український промисловий банк», з однієї сторони, та ОСОБА_3 і

ОСОБА_1 , які діють від свого імені та від імені свого малолітнього сина

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215

ЦК України).

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини другої статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки батьки ОСОБА_1 перед укладенням оспорюваного іпотечного договору отримали попередню згоду органу опіки та піклування на укладення цього договору, тому процедура укладення договору дотримана, відповідно, права та інтереси позивача, який на той час був малолітнім, укладенням оспорюваного правочину не порушені. З урахуванням наведеного, відсутні правові підстави для визнання недійсним договору іпотеки із заявлених підстав.

Вимоги щодо звільнення майна з під арешту є похідними від основного спору, а тому за відсутності підстав для задоволення вимоги про визнання договору іпотеки недійсним, відсутні підстави для звільнення спірної квартири із-під обтяження.

Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2976цс15, від 16 березня 2016 року у справі

№ 6-2918цс15, від 10 липня 2017 року у справі № 6-1002цс17, постанові Верховного Суду від 05 березня 2018 року у справі № 343/774/15-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У справі № 6-2976цс15 Верховний Суд України дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте це не призвело до звуження обсягу чи обмеження існуючого права малолітньої на користування житлом - будинком.

Так, у справі № 6-2918цс15 Верховний Суд України, скасовуючи рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, вказав на те, що судами не встановлені фактичні обставини, а саме з якою метою придбавався житловий будинок, який є предметом іпотеки (поліпшення житлових умов сім`ї), чи був цей будинок єдиним житлом його сім`ї, чи є у сім`ї інше житло, а також чи відчужено будинок, в якому сім`я проживала до цього.

Верховний Суд України у справі № 6-1002цс17, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та залишаючи в силі рішення Апеляційного суду м. Києва, погодився з висновками останнього про відсутність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним, оскільки іпотекодавець, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають

(не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача предмета іпотеки в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; разом з тим, іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини.

У справі № 343/774/15-ц Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду що при укладенні договору іпотеки будинковолодіння батько позивача не зловживав своїми правами щодо своїх малолітніх дітей, оскільки діти не були власниками чи співвласниками предмета іпотеки, не були в ньому зареєстровані, тому і попередньої згоди органу опіки та піклування для передачі цього майна в іпотеку не вимагалося. Так і не встановлено обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - банку.

Натомість у цій справі № 303/8007/19 встановлено, що перед укладенням оспорюваного договору батьки малолітнього ОСОБА_1 отримали відповідний дозвіл органу опіки та піклування на укладення правочину, а отже, у цих справах встановлені різні фактичні обставини, тому відсутні підстави вважати, що суди, розглядаючи цю справу, не урахували зазначені висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанцій дана неправильна оцінка рішенню Мукачівського виконавчого комітету

від 28 листопада 2006 року в частині надання згоди ОСОБА_3 на здійснення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке мають діти, зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди заявника з обставинами, встановленими судами, тому відхиляються Верховним Судом, оскільки переоцінка доказів та встановлення фактичних обставин у справі не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Судами встановлено, що згода органу опіки та піклування на укладення іпотечного договору була, батьки гарантували збереження прав дитини на житло шляхом включення малолітнього у число співвласників будинку на

АДРЕСА_4 , оспорюваний договір іпотеки підписали обоє батьків позивача.

Доводи касаційної скарги про те, що відсутня нотаріально посвідчена згода усіх співвласників квартири АДРЕСА_2 на укладення договору іпотеки, є безпідставними, оскільки у статті 6 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що згода має бути засвідчена в нотаріальному порядку, і цієї вимоги сторони іпотечного договору дотрималися шляхом підписання самого договору, оформленого в нотаріальному порядку.

Водночас Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»,

§§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Оскаржувані рішення судів відповідаю вимогам процесуального закону щодо вмотивованості.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушені норми матеріального та процесуального права, тому суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення залишенню без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 травня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний