Постанова

Іменем України

21 жовтня 2020 року

м. Київ

справа №306/2060/15-ц

провадження № 61-15270св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Усика Г. І. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - керівник Мукачівської місцевої прокуратури в інтересах держави,

відповідачі: Полянська сільська рада Свалявського району Закарпатської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 24 січня 2018 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В.,

Собослоя Г. Г., Джуги С. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року прокурор Свалявського району (після реорганізації - керівник Мукачівської місцевої прокуратури) в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Родниківської сільської ради Свалявського району Закарпатської області (далі - Родниківська сільська рада), правонаступником якої є Полянська сільська рада Свалявського району Закарпатської області (далі - Полянська сільська рада), ОСОБА_1 , третя особа: Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області), про визнання недійсними рішення сільської ради та державного акта на право власності, повернення земельної ділянки.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Родниківської сільської ради від 17 липня 2008 року «Про надання громадянам дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки» ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва в урочищі «Ріка» села Родниківка, який затверджено рішенням Родниківської сільської ради від 24 листопада 2008 року. На підставі зазначеного рішення органу місцевого самоврядування,

27 листопада 2009 року ОСОБА_1 виданий державний акт серії ЯЕ № 463437 на право власності на земельну ділянку площею 0,12 га для ведення садівництва.

Рішенням Родниківської сільської ради від 14 серпня 2008 року виконкому Родниківської сільської ради надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо встановлення меж прибережних смуг р. Пиня та струмків в межах с. Родниківка. Відповідно до наданої інформації Державним підприємством «Закарпатгеодезцентр» від 20 жовтня 2014 року відведена та передана ОСОБА_1 земельна ділянка знаходиться у межах прибережної захисної смуги р. Пиня, на відстані 10,57 м. У подальшому Державним підприємством «Закарпатський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» розроблено проект встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг р. Пиня та її притоків в межах с. Родниківка Родниківської сільської ради, який затверджено рішенням Родниківської сільської ради від 13 травня 2011 року № 36, яким передбачено встановлення меж прибережних захисних смуг вздовж р. Пиня та її притоків у межах

с. Родниківка, з урахуванням конкретних умов, що склалися в результаті житлової забудови, а саме по існуючих рубежах забудови мінімальною шириною до 5 м, на не забудованих землях - 25 м.

Посилаючись на те, що земельна ділянка для ведення садівництва передана ОСОБА_1 з порушенням вимог частини четвертої статті 59, частин другої-третьої статті 60 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 88 89 Водного кодексу України (далі - ВК України), оскільки знаходиться в межах прибережної захисної смуги і не підлягає приватизації, прокурор просив визнати недійсним рішення Родниківської сільської ради від 24 листопада 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,12 га, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 463437 від 27 листопада 2009 року, реєстраційний номер 010925000026, повернути спірну земельну ділянку до земель запасу Родниківської сільської ради.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Ухвалою Свалявського районного суду Закарпатської області від 17 листопада 2015 року залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_2 .

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого 2016 року у задоволенні позову керівника Мукачівської місцевої прокуратури відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що земельна ділянка знаходиться у межах двадцяти п`яти метрової прибережної захисної смуги річки Пиня, відсутність землевпорядної документації на час прийняття оскаржуваного рішення сільської ради та видачі державного акта, не змінювала правовий режим прибережної захисної смуги, а тому орган місцевого самоврядування не мав права передавати зазначену земельну ділянку у власність ОСОБА_1 для ведення садівництва.

Разом з тим, оскільки прокурор звернувся з позовом з пропуском позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявляли відповідачі, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову. Суд зазначив, що Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» виключено пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, а тому до вимог власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право застосовується загальна позовна давність у три роки. Зазначений закон набув чинності 15 січня 2012 року, трирічній строк сплив 15 січня 2015 року, тоді як з позовом до суду позивач звернувся 31 серпня

2015 року, тобто поза межами позовної давності.

Ухвалою Свалявського районного суду Закарпатської області від 11 липня

2016 року виправлено описку у найменуванні позивача, зазначено, що позивачем у справі є правонаступник прокурора Свалявського району - керівник Мукачівської місцевої прокуратури.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 24 січня 2018 року апеляційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області задоволено, рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого

2016 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення про задоволення позову.

Визнано незаконним та скасовано рішення 27 сесії 5 скликання Родниківської сільської ради від 24 листопада 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки».

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №463437 від 27 листопада 2009 року, що посвідчує право власності

ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована в с. Родниківка, урочище «Ріка», Свалявського району.

Повернуто земельну ділянку площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована в с. Родниківка, урочище «Ріка», Свалявського району до земель запасу Полянської сільської ради.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірназемельна ділянка знаходиться в межах двадцяти п`яти метрової прибережної захисної смуги, а тому не могла передаватися у приватну власність, що свідчить про незаконність оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування та державного акта. Урахувавши, що державний акт виданоОСОБА_1 з порушенням вимог законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що прокурор вправі ставити питання про повернення земельної ділянки до земель запасу Полянської сільської ради, відповідно до приписів статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Апеляційний суд вважав необгрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском строку звернення до суду за захистом порушеного права, оскільки суд не з`ясував та не вказав, коли прокурор дізнався або міг об`єктивно дізнатися про порушення інтересів держави. У даній справі прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави без зазначення органу уповноваженого на виконання відповідних функцій держави, а тому початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли прокурор дізнався або міг дізнатися про порушення законодавства. Урахувавши, що у 2008 році на адресу прокуратури було надано лише копію рішення сільської ради, в якому зазначено тільки площу земельної ділянки та її приблизне розташування (урочище « Ріка »), що не давало об`єктивної можливості встановити незаконність оскаржуваного ним рішення органу місцевого самоврядування, апеляційний суд вважав, що про порушення законодавства при передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , прокурор дізнався з акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства, складеного Державною інспекцією сільського господарства в Закарпатській області 24 листопада 2014 року, а тому прокурор не пропустив строк звернення до суду в інтересах держави. Суд визнав необгрунтованими посилання ОСОБА_1 на наявність висновків відповідних служб при виготовленні технічної документації на спірну земельну ділянку, що на думку відповідача, свідчить про відсутність порушень водного та земельного законодавства при передачі йому земельної ділянки, вказавши, що відповідні державні органи надали свої висновки за умови, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами встановленої прибережної зони.

Узагальнені доводи касаційної скарги та позиції учасників справи

У березні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 24 січня 2018 року, а рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого 2016 року залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що про наявність оскаржуваного рішення сільської ради прокурору було відомо ще з 2008 року, що ним не заперечувалось. Прокурор не надав доказів на підтвердження того, що на його вимогу йому було надано лише копію оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування без відповідної документації до нього, а тому посилання апеляційного суду на те, що про порушення законодавства при передачі спірної земельної ділянки прокурор дізнався лише 24 листопада 2014 року, є необгрунтованим. Апеляційний суд не надав належної правової оцінки його доводам про те, що жоден з уповноважених державою органів, на стадії погодження проекту відведення спірної земельної ділянки, не заперечував проти відведення йому земельної ділянки, та не вказував на наявність порушення законодавства при її відведенні, тобто своїми висновками відповідні органи підтвердили правомірність передачі йому спірної земельної ділянки, а отже держава, в особі її органів, знала або могла знати про порушення її прав у момент видачі та реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку. Поза увагою апеляційного суду залишилася також та обставина, що 02 вересня 2011 року він відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_2 , а тому задовольняючи вимоги прокурора про скасування правовстановлюючого документа (державного акта на ім`я

ОСОБА_1 ), суд не звернув увагу, що його не існувало на момент ухвалення оскаржуваної постанови суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2018року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року провадження у справі зупинено до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 372/1684/14-ц (провадження № 61-19843св18).

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року касаційне провадження поновлено.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням 23 сесії 5 скликання Родниківської сільської ради від 17 липня 2008 року «Про надання громадянам дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки» надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту відведення у власність земельної ділянки в урочищі «Ріка» села Родниківка для ведення садівництва.

Рішенням 24 сесії 5 скликання Родниківської сільської ради від 14 серпня

2008 року надано дозвіл виконкому Родниківської сільської ради на виготовлення проекту землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг р. Пиня та струмків в межах села Родниківка.

Рішенням 27 сесії 5 скликання Родниківської сільської ради від 24 листопада 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 загальною площею 0,12 га для ведення садівництва за адресою село Родниківка урочище «Ріка», та передано безкоштовно у власність

ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,12 га за адресою село Родниківка урочище «Ріка» для ведення садівництва, з віднесенням її до земель сільськогосподарського призначення.

На підставі зазначеного рішення органу місцевого самоврядування,

27 листопада 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЕ № 463437 на право власності на земельну ділянку, площею 0,1200 га для ведення садівництва, розташовану в селі Родниківка, урочище «Ріка» Свалявського району.

02 вересня 2011 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу відчужив зазначену земельну ділянку ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою Державної інспекції сільського господарства в Закарпатській області відповідно до наданої інформації Державним підприємством «Закарпатгеодезцентр» від 20 жовтня 2014 року земельна ділянка передана ОСОБА_1 знаходиться від річки Пиня на відстані 10,57 м. Державним підприємством «Закарпатський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» розроблено проект встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річки Пиня та її притоків в межах села Родниківка Родниківської сільської ради, який затверджено рішенням 6 сесії 6 скликання Родниківської сільської ради від 13 травня 2011 року № 36, яким передбачено встановлення меж прибережних захисних смуг вздовж річки Пиня та її притоків в межах с. Родниківка. Ширина прибережних захисних смуг прийнята із урахуванням конкретних умов, що склалися в результаті житлової забудови, а саме, по існуючих рубежах забудови мінімальною шириною до 5 м та не забудованих землях рівною 25 м.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України, зараз і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами, належать до земель водного фонду (пункт б частини першої статті 58 ЗК України та абзац 3 частини першої статті 4 ВК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Аналогічні норми закріплені в частинах першій-третій статті 88 ВК України.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених ЗК України та ВК України.

Згідно з пунктом «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України.

Відповідно до частин другої та четвертої статті 59 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Таким чином, законодавство України обмежує безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Крім того, зайняту прибережною захисною смугою земельну ділянку можна отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для ведення садівництва.

Урахувавши зазначене та встановивши, що на час прийняття Родниківською сільською радою рішення від 24 листопада 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», спірна земельна ділянка знаходилась на відстані 10,57 м від річки Пиня, тобто належала до її прибережної захисної смуги, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про порушення Родниківською сільською радоювимог земельного та водного законодавства при вирішенні питання про відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва, розташованої в селі Родниківка, урочище «Ріка» Свалявського району. Суд першої інстанції правильно зауважив, що відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги на час прийняття Родниківською сільською радою оскаржуваного рішення та видачі державного акта на право власності на спірну земельну ділянку не змінювала правовий режим прибережної захисної смуги, а тому не може свідчити про правомірність передання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України 2004 року, аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України).

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Висновок про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду у порушення вимог ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим, оскільки розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 ЗК України, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 травня

2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі

№ 504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц.

Таким чином, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу «зобов`язати повернути земельну ділянку» слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Зазначеного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 28 листопада 2018 року у справі

№ 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 11 вересня 2019 року у справі

№ 487/10132/14-ц.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі

№ 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) не встановила підстав для відступу від зазначеного вище висновку.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Задовольняючи ту чи іншу позовну вимогу, ефективність обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації має визначити суд.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання недійсним рішення Родниківської сільської ради від 24 листопада 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», в частині передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,12 га, оскільки визнання недійсним зазначеного рішення органу місцевого самоврядування не призведе до відновлення порушеного права власності територіальної громади на спірну земельну ділянку водного фонду, а тому такий спосіб захисту порушених прав не є ефективним.

За змістом частини другої статті 116 ЗК України підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 463437, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,12 га. Ураховуючи зазначене, а також ту обставину, що спірна земельна ділянка у 2011 році була відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1 , не є ефективним способом захисту при вирішенні питання про порушення права власності на земельну ділянку та її повернення власнику.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), а тому рішення суду про повернення нерухомого майна є ефективним способом захисту, оскільки є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 листопада 2018 року у справі

№ 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

З урахуванням наведеного, рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення вимог про визнання недійсними рішення Родниківської сільської ради від 24 листопада 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» (в частині передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,12 га), та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 463437, виданого ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,12 га, підлягають скасуванню, з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо вимог прокурора про повернення земельної ділянки та застосування судами попередніх інстанцій позовної давності

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людинипередбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ

від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не грунтується на розумних підставах.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Встановивши належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку про задоволення позовних вимог прокурора про повернення земельної ділянки її власнику, хоча помилково застосував до спірних правовідносин приписи статті 388 ЦК України, а не статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України.

Разом з тим, помилкова з огляду на обставини справи юридична кваліфікація прокурором та апеляційним судом позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосовувати приписи статей 388 ЦК України, не призвела, ураховуючи висновки суду апеляційної інстанції щодо суті спору, до неправильного його вирішення.

Зазначене відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс19).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття

257 ЦК України).

ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) у свої рішеннях надав тлумачення позовної давності, як законного права правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, а тому перед застосуванням позовної давності належить з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові у зв`язку з його необгрунтованістю. У разі встановлення судом порушеного права, але позовна давність за такими вимогами сплила, про що заявила інша сторона, суд відмовляє у позові у зв`язку зі спливом позовної давності, як самостійної підстави, за відсутності визнаних судом поважних причин її пропуску, на які посилався позивач.

Держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати який покликані норми про позовну давність, а тому держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Ураховуючи, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави про повернення земельної ділянки водного фонду, який розглядається як негаторний, що може бути заявлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця земельної ділянки, висновки судів попередніх інстанцій щодо обставин початку перебігу позовної давності не впливають на висновки щодо суті вирішення касаційної скарги.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права при вирішенні позовних вимог керівника Мукачівської місцевої прокуратури в інтересах держави у частині визнання недійсними рішення про затвердження проекту землеустрою та державного акта на право власності, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність скасування рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого

2016 року та постанови Апеляційного суду Закарпатської області від 24 січня 2018 року у зазначеній частині, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог.

Оскільки апеляційний суд ухвалив правильне по суті судове рішення в частині позовних вимог про повернення земельної ділянки, однак неправильно застосував норми матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції у зазначеній частині необхідно змінити, виклавши мотивувальну частину постанови Апеляційного суду Закарпатської області від 24 січня 2018 року в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 402 409 412 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого

2016 року та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 24 січня 2018 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним рішення Родниківської сільської ради про затвердження проекту землеустрою, державного акта на право власності скасувати, та ухвалити у цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог керівника Мукачівської місцевої прокуратури в інтересах держави до Полянської сільської ради Свалявського району Закарпатської області, третя особа: Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області, про визнання недійсними рішення про затвердження проекту землеустрою, та державного акта на право власності, відмовити.

Мотивувальну частину постанови Апеляційного суду Закарпатської області

від 24 січня 2018 року у частині вирішення позовних вимог керівника Мукачівської місцевої прокуратури в інтересах держави про повернення земельної ділянки змінити, виклавши її у редакції цієї постанови.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. І. Усик

Судді: І. Ю. Гулейков

В. О. Кузнєцов А. С. Олійник

В. В. Яремко