Постанова

Іменем України

22 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 307/2170/18

провадження № 61-4595св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коваленка Олександра Миколайовича на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2021 року у складі судді Савицького С. А. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Джуги С. Д., Собослоя Г. Г.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області, про визнання недійсною технічної документації із землеустрою, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у липні 2018 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, і остаточно просила:

- визнати недійсною технічну документацію по відновленню меж та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий № 2124487000:03:005:0010, яка на праві власності належить ОСОБА_2 ;

- зобов`язати відповідача зняти незаконно встановлену огорожу і звільнити самовільно захоплену нею частину земельної ділянки по АДРЕСА_1 загальною площею 240 кв. м (довжиною 40 м, шириною 6 м).

Зазначений позов ОСОБА_1 мотивувала тим, що рішенням десятої сесії 22-го скликання Тереблянської сільської ради їй та відповідачу було виділено кожному окремо земельні ділянки площею 0,10 га із цільовим призначенням - для будівництва та ведення підсобного господарства за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, село Теребля, урочище «Кривулі» (біля санаторію).

У подальшому нею та ОСОБА_2 було отримано державні акти на право приватної власності на землю, а саме, вона одержала державний акт на право приватної власності на землю ІV- ЗК № 032816 від 23 жовтня 1997 року, згідно з яким стала власником земельної ділянки площею 0,105 га, а відповідач отримала державний акт на право приватної власності на землю ІV- ЗК № 032815 від 23 жовтня 1997 року, відповідно до якого також стала власником земельної ділянки площею 0,105 га.

За цими державними актами вона і ОСОБА_2 стали суміжними землевласниками.

Згодом вона мала намір виготовити належну документацію та присвоїти належній їй земельній ділянці кадастровий номер, однак під час виготовлення документації дізналася, що відповідач вже відновила межі своєї земельної ділянки в натурі та зареєструвала її за кадастровим № 2124487000:03:005:0010.

Під час відновлення земельної ділянки ОСОБА_2 були порушені межі належної їй земельної ділянки, тобто зменшилась площа земельної ділянки, змінилась конфігурація меж, а також відповідачем було захоплено наявну на її ділянці свердловину № 12 Тереблянського родовища мінеральних вод.

Зазначала, що технічна документація про відновлення меж земельної ділянки відповідача не відповідає вимогам законодавства, оскільки наявна помилка в кадастровому номері, який зазначений під № 2124487000:02:001:0010, як на титульній сторінці, так і на подальшій технічній документації, хоча фактично зареєстровано земельну ділянку за № 21244887000:03:005:0010; в пояснювальній записці вказаної технічної документації зазначено, що межі земельної ділянки проходять по межовим знакам згідно з актом установлення і погодження меж, погодженого власником земельної ділянки, суміжними землекористувачами і землевласниками та виконавцем. Заяв та скарг при встановленні та погодженні меж земельної ділянки не надійшло. На земельну ділянку обмеження (обтяжень) та сервітути не встановлювались, що не підтверджується будь-якими долученими документами і не відповідає дійсності.

Відповідач не повідомляла її про винесення меж в натурі земельної ділянки, чим фактично позбавила права на захист як суміжного землевласника. Також у технічній документації не вказано дату складення ситуаційного плану та проведення зйомки на місцевості, що є фактичним порушенням розробки документації. При цьому відомості, які викладені в пояснювальній записці та графічних матеріалах, не відповідають пунктам 4.1. - 4.4. наказу № 376 від 18 травня 2010 року «Про затвердження Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками».

На земельній ділянці ОСОБА_2 опинилася свердловина № 12 Тереблянського родовища мінеральних вод, яка була відновлена, відреставрована за її кошти, та на момент проведення робіт по відновленню цієї свердловини і подальшої її експлуатації власником є саме вона.

За документами зазначена свердловина мінеральних вод розташована саме на її земельній ділянці. Проте, ані в графічних матеріалах, ані в інших описових даних розробником земельної документації на земельну ділянку відповідача не вказано дану свердловину, яка після відновлення меж знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_2 , що прямо суперечить законодавству.

Відновлення меж у натурі земельної ділянки відповідача фактично змінило конфігурацію такої земельної ділянки, оскільки відповідно до державного акта 1V- ЗК 032815, виданого ОСОБА_2 , земельна ділянка має вигляд правильного прямокутника зі сторонами 40,0 м на 26,3 м і лише з однієї сторони межувала з її земельною ділянкою.

Відповідач після встановлення меж у натурі фактично здійснила захоплення частини її земельної ділянки та споруду - свердловину № 12 Тереблянського родовища мінеральних вод, яка належить саме їй, чим грубо порушено її права.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 08 вересня 2021 року в задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що процедура реєстрації у державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 0,0964 га та присвоєння земельній ділянці кадастрового № 2124487000:03:005:0010 на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії ІV- ЗК №032815, була здійснена у відповідності до вимог законодавства.

У процесі розгляду справи не встановлено, що до складу земельної ділянки площею 0,0964 га, кадастровий № 2124487000:03:005:0010, входить певна частина земельної ділянки, що перебуває у власності позивачки ОСОБА_1 , а тому факт самовільного захоплення відповідачем частини земельної ділянки позивача за таких обставин не може мати місця.

Також не здобуто доказів на підтвердження доводів позивача про невідповідність технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,0964 га, кадастровий № 2124487000:03:005:0010, розташованої по АДРЕСА_2 вимогам законодавства з питань землеустрою.

Позивачем не надано доказів на підтвердження факту знаходження свердловини № 12 у межах належної їй земельної ділянки площею 0,105 га, розташованої на території урочища «Кривулі» Тереблянської сільської ради для ведення садівництва на підставі державного акта на право власності на землю IV- ЗК № 032816 від 23 жовтня 1997 року.

Закарпатський апеляційний суд постановою від 04 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в її інтересах представником - адвокатом Коваленком О. М., залишив без задоволення, а рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2021 року залишив без змін.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що позовна вимога про визнання недійсною технічної документації на земельну ділянку не охоплюється юрисдикцією суду і не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки зазначені обставини, що призвели до ймовірного порушення прав позивача, можуть слугувати лише доказами на обґрунтування та підставою для підтвердження її правової позиції при пред`явленні позову у спосіб, передбачений частиною третьою статті 152 ЗК України, тому не є належним способом захисту права.

Позивачем не доведено належними і допустимими доказами вимоги щодо необхідності зобов`язання ОСОБА_2 зняти незаконно встановлену нею огорожу і звільнити самовільно захоплену нею частину земельної ділянки по АДРЕСА_1 загальною площею 240 кв. м (довжина 40 м, ширина 6 м), тобто не доведено дійсного порушення її права, яке, на її думку, полягає в позбавленні її частини ділянки діями відповідача з порушенням межі між належними сторонам ділянками.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Представник ОСОБА_1 - адвокат Коваленко О. М. у травні 2022 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 квітня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13 та від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16.

Перед початком розгляду справи в суді апеляційної інстанції було подано клопотання про долучення доказів, однак апеляційний суд відмовив у його задоволенні без достатнього та належного обґрунтування.

Розгляд справи судом першої інстанції було проведено з порушенням розумних строків, визначених ЦПК України.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 07 липня 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Хустського районного суду Закарпатської області.

Справа № 307/2170/18 надійшла до Верховного Суду 19 вересня 2022 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,105 га, розташованої на території урочища «Кривулі» Тереблянської сільської ради із цільовим призначенням - для ведення садівництва на підставі державного акта на право власності на землю серії IV- ЗК № 032816 від 23 жовтня 1997 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 6.

Позивачем не виготовлялася технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,105 га на території урочища «Кривулі» Тереблянської сільської ради, кадастровий номер земельній ділянці у встановленому порядку не присвоювався.

Згідно з державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ІV- ЗК № 032815, виданим Тереблянською сільською радою та зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 7, ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку площею 0,105 га на території урочища «Кривулі» Тереблянської сільської ради Тячівського району.

У подальшому на замовлення ОСОБА_2 землевпорядною організацією було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії ІV- ЗК № 032815, за результатами якої було проведено державну реєстрацію у державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 0,0964 га та присвоєно земельній ділянці кадастровий № 2124487000:03:005:0010.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 88013630 від 25 травня 2017 року ОСОБА_2 є власником об`єкта нерухомого майна - земельної ділянки площею 0,0964 га, кадастровий № 2124487000:03:005:0010, для будівництва і обслуговування санаторно-оздоровчих закладів, розташованої по АДРЕСА_2 .

До складу земельної ділянки площею 0,0964 га, кадастровий № 2124487000:03:005:0010, входить певна частина земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1 .

Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою від 16 березня 2020 року № 32167/19-41/4037/4038/20-41, складеним Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз:

1. Земельна ділянка, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , площею 0,0964 га, кадастровий № 2124487000:03:005:0010, що розташована по АДРЕСА_2 , за своєю площею, визначеною технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та поземельною книгою, не виходить за площу земельної ділянки площею 0,105 га згідно з державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ІV- ЗК № 032815. Зокрема, площа земельної ділянки відповідно до технічної документації із землеустрою та поземельної книги (0,0964 га) є меншою від визначеної у державному акті на право приватної власності на землю (0,105 га) на 0,0086 га (86 кв. м). По ширині, визначеній технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та поземельною книгою, земельна ділянка площею 0,0964 га, кадастровий номер 2124487000:03:005:0010, не виходить за розміри, зображені на державному акті на право приватної власності на земельну ділянку серії ІV- ЗК № 032815. Зокрема: протяжність земельної ділянки відповідно до меж від А до Б згідно з технічною документацією із землеустрою та поземельною книгою (23,33 м) є меншою на 2,97 м від цієї ж протяжності згідно з державним актом (26,3 м); протяжність земельної ділянки відповідно до меж від В до Г згідно з технічною документацією із землеустрою та поземельної книги (21,4 м) є меншою на 4,9 м від цієї ж протяжності згідно з державним актом (26,3 м); по довжині, визначеній технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та поземельною книгою, земельна ділянка площею 0,0964 га, кадастровий № 2124487000:03:005:0010, виходить за розміри, зображені на державному акті на право приватної власності на земельну ділянку серії ІV- ЗК № 032815. Зокрема: протяжність земельної ділянки відповідно до меж від Б до В згідно з технічною документацією із землеустрою та поземельною книгою (44,36 м) є більшою на 4,36 м від цієї ж протяжності згідно з державним актом (40,0 м); протяжність земельної ділянки відповідно до меж від Г до А згідно з технічною документацією із землеустрою та поземельною книгою (43,91 м) є більшою на 3,91 м від цієї ж протяжності згідно з державного акта (40,0 м); за наслідками розробки зазначеної технічної документації із землеустрою земельна ділянка ОСОБА_2 за шириною стала вужчою, аніж це визначено державним актом на право приватної власності на землю.

2. Для встановлення факту, чи накладається земельна ділянка площею 0,0964 га, кадастровий № 2124487000:03:005:0010, розташована по АДРЕСА_2 (згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), на земельну ділянку, належну ОСОБА_1 , площею 0,105 га, що розташована на території урочища «Кривулі» Тереблянської сільської ради (згідно з державним актом на право власності на землю IV- ЗК № 032816 від 23 жовтня 1997 року) необхідна наявність відповідної технічної документації на земельну ділянку, що перебуває у власності ОСОБА_1 , зокрема результатів виконання топографо-геодезичних робіт, які проводяться відповідними фахівцями з використанням відповідного обладнання та бази даних. Така документація для проведення експертизи не надана. Згідно з вихідними даними земельна ділянка, належна ОСОБА_2 , по межі від Г до А є суміжною із земельною ділянкою, що перебуває у власності ОСОБА_1 . Враховуючи той факт, що по ширині, визначеній технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та поземельною книгою, відповідно до меж від А до Б та від В до Г, земельна ділянка ОСОБА_2 не виходить за розміри, зображені на державному акті, та за шириною стала вужчою, аніж це визначено державним актом, порушення меж суміжної земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1 , не може мати місця. Крім цього, за даними Публічної кадастрової карти України земельна ділянка з кадастровим № 2124487000:03:005:0010, що належить на праві власності ОСОБА_2 , не перебуває у перетині з іншими земельними ділянками.

3. Копія технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 , мешканці АДРЕСА_3 , для індивідуального садівництва, розроблена ФОП ОСОБА_3 у 2015 році, прошита, пронумерована у кількості вісімнадцять аркушів та скріплена підписом ОСОБА_4 та печаткою відділу у Тячівському районі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, містить певні недоліки за змістом та включає не увесь перелік документів, передбачений статтею 55 Закону України «По землеустрій» та пунктом 2.8. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 18 травня 2010 року № 376, зокрема, в складі Технічної документації відсутній план меж земельної ділянки, а матеріали польових топографо-геодезичних робіт представлені не повністю (з них відсутні: схема планової геодезичної основи, яка виконується на топографічній основі, з позначенням пунктів прив`язки до ДГМ чи ГМЗ; польовий абрис земельної ділянки з описом її меж та прив`язкою до точок знімальної основи (завірений печаткою виконавця); роздрукований електронний польовий журнал (завірений печаткою виконавця). Поряд з цим, вказані невідповідності не впливають на результати заходів, передбачених досліджуваною Технічною документацією, зокрема на реєстрацію земельної ділянки у Державному земельному кадастрі за фактичною площею - 0,0964 га кадастровим № 2124487000:03:005:0010, оскільки компенсуються іншими наявними в складі технічної документації матеріалами, зокрема кадастровим планом земельної ділянки, відомістю обробки та характеристики визначення знімальної основи, відомістю обчислення координат.

Отже, вказаним висновком експерта не встановлено факту порушення меж земельної ділянки, що перебуває у власності позивачки ОСОБА_1 з боку суміжного землекористувача ОСОБА_2 , та стверджено, що земельна ділянка ОСОБА_2 не накладається (не перебуває у перетині) з іншими земельними ділянками, в тому числі із земельною ділянкою позивачки ОСОБА_1 , та технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 відповідає вимогам законодавства та є належною підставою для реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі за фактичною площею - 0,0964 га та кадастровим № 2124487000:03:005:0010.

Також судами встановлено, що ліцензія (спеціальний дозвіл) № 1562 від 28 грудня 2000 року на геологічне вивчення, в тому числі дослідно-промислову розробку ділянки Тереблянського родовища, де розташована свердловина № 12, видавалася ФОП ОСОБА_1 строком на 3 (три) роки, тобто до 28 грудня 2003 року.

Згідно з листом Державної служби геології та надр України № 26062/03/14-18 від 26 грудня 2018 року спеціальний дозвіл на користування надрами № 1562 від 28 грудня 2000 року, виданий Міністерством екології та природних ресурсів на 3 роки ФОП ОСОБА_1 з метою геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислової розробки ділянки мінеральних вод Тереблянського родовища, де розташована свердловина № 12, анульовано 20 квітня 2004 року. Продовження терміну дії цього дозволу не відбувалося.

Закарпатська геологорозвідувальна експедиція роботи по бурінню та реконструкції свердловин у пошуках мінеральних вод в період 1999-2003 років на території Тереблянської сільської ради не проводила, що підтверджується листом Закарпатського геолого-гідрогеологічного центру Львівської геологорозвідувальної експедиції від 28 лютого 2019 року № 04/19.

Згідно з листом Виконавчого комітету Тереблянської сільської ради Тячівського району № 46 від 08 лютого 2019 року будь-які роботи щодо буріння, відновлення, реконструкції, геологічного вивчення, дослідно-промислової розробки свердловини підземних вод № 12, розташованої у селі Теребля Тячівського району починаючи з 1950-х років до сьогоднішнього дня не проводилися, в тому числі, такі роботи не проводилися і ФОП ОСОБА_1 , мешканкою АДРЕСА_4 .

Суди зазначили, що надані позивачем письмові документи, зокрема акт передачі свердловини, паспорт на свердловину, рішення Виконавчого комітету Тереблянської сільської ради, лист Закарпатської обласної ради про погодження надання приватному підприємцю ОСОБА_1 спеціального дозволу (ліцензії) на геологічне вивчення (дорозвідку) та дослідно-промислову розробку Тереблянського родовища мінеральних вод (свердловина № 12) не свідчать про виникнення у неї будь-яких прав на свердловину і можуть розглядатися виключно у контексті ліцензії (спеціального дозволу) № 1562 від 28 грудня 2000 року, яка є анульованою з 2004 року і не продовженою, а тому будь-якого окремого правового значення, як докази на підтвердження позовних вимог не мають.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційне провадження відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підлягає закриттю, а касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Коваленка О. М. у частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України залишенню без задоволення, з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Обґрунтовуючи наявність підстави для касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник касаційної скарги зазначає про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13 та від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16.

Підставами касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінюванняспірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).

Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Предметом розгляду у справі № 6-78цс13 є визнання недійсними договорів оренди землі.

Позовні вимоги у зазначеній справі мотивовані тим, що оспорювані договори не містять істотних умов договору оренди землі, визначених статтею 15 Закону України «Про оренду землі».

Предметом розгляду у справі № 6-806цс16 є визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, припинення обтяження забороною відчуження та іпотекою.

Позовні вимоги у зазначеній справі мотивовані тим, що договір купівлі-продажу в силу вимог статті 234 ЦК України є фіктивним; оспорювані договори укладено без згоди органу опіки та піклування, що є порушенням приписів статі 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та статті 18 Закону України «Про охорону дитинства».

Таким чином справи, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не є подібними ні за предметом спору, ані за підставою позову та за нормативно-правовим регулюванням правовідносин із цією справою.

Також різними у вказаних справах є і докази, якими учасники процесу підтверджували свої вимоги та заперечення, і які суди в силу присів статті 89 ЦПК України оцінювали за своїм внутрішнім переконанням.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Щодо підстави касаційного оскарження, визначеної скаржником на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України та пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відхиляючи доводи касаційної скарги щодо неповноти з`ясування судом обставин справи, колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 400 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Проте, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження - пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наведена у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

За таких обставин, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права, оскільки відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Представником ОСОБА_1 - адвокатом Коваленком О. М. до суду апеляційної інстанції було подано клопотання про долучення доказів.

Закарпатський апеляційний суд ухвалою від 04 квітня 2022 року, оформленою протоколом судового засідання, відмовив у задоволенні клопотання, у зв`язку з тим, що клопотання не містить посилань про причини, які б перешкоджали подання доказів до суду першої інстанції, та неможливість їх подання до місцевого суду.

Колегія суддів зазначає про те, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність, що узгоджується із правовими висновками зробленими Верховним Судом у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, від 25 квітня 2018 року у справі № 911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 913/632/17, від 06 березня 2019 року у справі № 916/4692/15.

Аргументи касаційної скарги про те, що розгляд справи судом першої інстанції було проведено з порушенням розумних строків, визначених ЦПК України, не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Крім того, незгода заявника з процесуальними діями судді не може бути підставою для відводу.

Отже, наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів та встановленні інших обставин.

У справі, яка розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких в силу приписів статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 76-83 89 400 ЦПК України.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Отже, заявником не мотивовано та не доведено, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права щодо порядку та оцінки доказів, зокрема, отримання доказів та/або дослідження доказів.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги, в частині підстав, визначених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України та пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження, та підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та передачі справи на новий розгляд відсутні.

Верховний Суд при прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 листопада 2004 року у справі «Науменко проти України», від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.

ЄСПЛ у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаних висновків.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Коваленка О. М. в частині підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, слід закрити, а в частині підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо доповнень ОСОБА_1 до касаційної скарги

ОСОБА_1 23 червня 2022 року засобами поштового зв`язку направила на адресу Верховного Суду клопотання про доповнення до касаційної скарги, в якому просила врахувати при розгляді касаційної скарги викладені у ньому доповнення про порушення законів, постанов Кабінету Міністрів України та процесуальних норм.

Зазначені доповнення до касаційної скарги не підлягають розгляду Верховним Судом з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

В оскаржуваній постанові апеляційного суду зазначено, що її повний текст складено 14 квітня 2022 року. При цьому касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Коваленко О. М. подав до Верховного Суду 16 травня 2022 року.

Згідно з частиною першою статті 398 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

Статтею 126 ЦПК України визначено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

При цьому цивільним процесуальним законом не передбачено поновлення строку для подання доповнень до касаційної скарги.

Враховуючи викладене, оскільки доповнення до касаційної скарги ОСОБА_1 подала за межами встановленого статтею 390 та частиною першою статті 398 ЦПК України строку на касаційне оскарження, вони підлягають залишенню без розгляду на підставі статті 126 ЦПК України.

Керуючись статтями 126 390 396 398 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Доповнення до касаційної скарги ОСОБА_1 залишити без розгляду.

Касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Коваленка Олександра Миколайовича на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 квітня 2022 року відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України закрити.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коваленка Олександра Миколайовича у частині підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, залишити без задоволення.

Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров