Постанова

Іменем України

01 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 309/1879/18

провадження № 61-3595св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Хустського районного нотаріального округу Чіжмарь Сергій Іванович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 21 січня

2020 рокуу складі колегії суддів: Куштана Б. П., Готри Т. Ю., Джуги С. Д.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Хустського районного нотаріального округу Чіжмарь С. І., про визнання недійсним договору дарування.

Позов мотивовано тим, що 10 квітня 2009 року між сторонами укладено договір дарування 1/3 частини житлової квартири АДРЕСА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 2494.

Позивачка зазначала, що через необхідність у наданні сторонньої допомоги та догляду за її матір`ю - ОСОБА_4 , яка мала похилий вік, укладаючи з відповідачем договір дарування належної їй на праві власності квартири (свідоцтво про право на спадщину за законом, виданого Хустською державною нотаріальною конторою Закарпатської області від 21 травня 2008 року, за реєстровим № 2-1137) позивачка діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде доглядати за її матір`ю.

Між сторонами існувала усна домовленість, відповідно до якої вказана частина квартири буде передана відповідачу лише у випадку надання сторонньої допомоги та здійсненню догляду за її матір`ю.

Про те, що замість договору довічного утримання, ОСОБА_1 підписала договір дарування квартири, про правову природу договору, права та обов`язки сторін, вона дізналася від працівників поліції у вересні 2017 року, коли звернулася із заявою до Хустського ВП ГУНП в Закарпатській області про вчинення злочину відповідачем.

ОСОБА_1 на підставі статей 203 215 229 717 744 ЦК України просила поновити строк позовної давності для оскарження договору дарування та визнати недійним договір дарування 1/3 частини житлової квартири АДРЕСА_1 від 10 квітня 2009 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2494.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 01 серпня

2019 року позовні вимоги задоволено.

Поновлено ОСОБА_1 строк позовної давності за даним позовом.

Визнано недійсним договір дарування 1/3 частини житлової квартири АДРЕСА_1 від 10 квітня 2009 року, зареєстрованого в реєстрі за

№ 2494, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 768,40 грн судового збору.

Вирішуючи питання щодо поновлення строку позовної давності на звернення до суд уз цим позовом, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка змогла безпосередньо реалізувати своє право в примусовому поряду через суд тільки після смерті матері, оскільки відповідач уже не мав змоги маніпулювати позивачкою та погрожувати, що залишить бабусю без догляду, оскільки початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд, в даному випадку таке право виникло у позивачки після смерті її матері.

Визнаючи недійсним спірний договір дарування, суд першої інстанції зробив висновок про те, що ОСОБА_1 , як людина, яка за станом здоров`я (інвалід) та проживанням за кордоном (заробітки) не могла надавати сторонню допомогу та догляд своїй матері ОСОБА_5 (яка за наявності інвалідності потребувала сторонньої допомоги), змушена була погодитися на укладення оспорюваного договору на користь відповідача, який психічно тиснув на неї, ставлячи умову про надання догляду бабусі лише у випадку укладення оспорюваного договору (що було обманом із сторони відповідача). Квартира, яка була предметом договору, є єдиним житлом позивача і вона продовжувала проживати в ній, поки відповідач не змінив замки на вхідних дверях, коли остання приїжджала на територію України після укладення договору дарування.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 21 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 153,00 грн у відшкодування судового збору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами, що вона була введена в оману або помилялась щодо обставин, які мають істотне значення для укладення договору дарування.

При цьому апеляційний суд вказав, що в цих спірних правовідносинах не можна говорити про помилку при укладенні договору дарування між сторонами, обґрунтовуючи це тим, що позивач думала, що укладає договір довічного утримання, оскільки такого довічного утримання потребувала не позивач, а її мати.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

18 лютого 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 21 січня 2020 року та залишити в силі рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок апеляційного суду суперечить нормам матеріального права та змісту спірних правовідносин. Апеляційним судом не досліджувалися покази свідків. Апеляційним судом не враховано висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року провадження

№ 6-372цс16, від 21 жовтня 2015 року провадження № 6-201цс15, від 07 жовтня 2015 року провадження № 61-1522цс15, від 16 березня 2016 року № 6-93цс16. Заявник вказує, що висновок суду першої інстанції є обґрунтованим, оскільки спірний договір дарування укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах і що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а тому він підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Хустського районного суду Закарпатської області.

05 травня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

10 квітня 2009 року між сторонами укладено договір дарування 1/3 частини житлової квартири

АДРЕСА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 2494.

Вказана квартира належала позивачці на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Хустською державною нотаріальною конторою Закарпатської області від 21 травня 2008 року, за реєстровим № 2-1137.

Право власності на квартиру на підставі зазначеного свідоцтва про право на спадщину за законом зареєстроване Хустським ДПТІ 10 квітня 2009 року в книзі для реєстрації № 41 дод. стор.117, запис № 3541, реєстраційний номер об`єкту за РПВНМ 15767775.

Мати позивачки - ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Звернувшись з даним позовом до суду, ОСОБА_1 зазначала, що маючи необхідність у сторонній допомозі по догляду за своєю матір`ю похилого віку та укладаючи з відповідачем договір дарування належної їй (позивачці) на праві власності квартири, діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, згідно з умовами якого відповідач буде доглядати за матір`ю позивача, а право розпорядження нерухомим майном перейшло б до відповідача лише після її смерті. Вважала, що оспорюваний правочин не відповідав внутрішній її волі щодо правової природи й змісту правочину, тобто під час укладення оспорюваного договору дарування мала місце помилка стосовно правової природи правочину та наявні обставини, які зумовлюють визнання договору дарування квартири недійсним.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі

№ 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Установивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачка не довела належними та допустимими доказами, що вона була введена в оману або помилялась щодо обставин, які мають істотне значення для укладення договору дарування.

Апеляційний суд надав правильну оцінку аргументам позивачки про те, що вона вважала, що укладає договір довічного утримання, оскільки за приписами статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У цих спірних правовідносинах не можна говорити про помилку при укладенні договору дарування між сторонами, обґрунтовуючи це тим, що позивач думала, що укладає договір довічного утримання, оскільки такого довічного утримання потребувала не позивач, а її мати.

Аргументи заявника про неврахування судом апеляційної інстанції правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року провадження № 6-372цс16, від 21 жовтня 2015 року провадження

№ 6-201цс15, від 07 жовтня 2015 року провадження № 61-1522цс15, від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 є безпідставними, оскільки фактичні обставини справи яка переглядається та фактичні обставини справ № 6-372цс16, № 6-201цс15,

№ 61-1522цс15 та № 6-93цс16 є різними, що виключає можливість їх застосування.

Разом з цим, Верховний Суд зауважує, що аргументи заявника про те, що спірний правочин підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України, і з цих підстав слід залишити в силі рішення суду першої інстанції, не можуть бути предметом касаційної перевірки, оскільки за правилами частини другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Як вбачається з змісту заявлених позовних вимог, підставою позову позивачка вказує обставини, передбачені статтею 229 ЦК України, що і було предметом розгляду судами попередніх інстанцій.

Матеріали справи не містять заяви про зміну або доповнення заявлених позовних вимог.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що згідно правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня

1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня

2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 21 січня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 21 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська