Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 310/2647/17-ц

провадження № 61-7734св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Романченко Віталій Володимирович,

третя особа - Бердянська міська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на постанову Запорізького апеляційного суду від 05 березня 2019 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Романченка В. В., третя особа - Бердянська міська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору купівлі-продажу домоволодіння, скасування державної реєстрації права власності, витребування майна, встановлення факту постійного проживання та визнання права власності на домоволодіння.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що домоволодіння АДРЕСА_1 , раніше належало на праві приватної власності ОСОБА_5 , який помер у м. Бердянську ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті спадщину за законом прийняли діти: вона та син померлого, її рідний брат - ОСОБА_6 . Свідоцтво про праву на спадщину вони отримали 13 лютого 1987 року, згідно з яким кожен отримав право власності на 1/2 частини вказаного домоволодіння та здійснив реєстрацію права власності на нерухоме майно в комунальному підприємстві з технічної інвентаризації м. Бердянська. На час отримання свідоцтва про право на спадщину вона мала прізвище « ОСОБА_7 », а 29 червня 1988 року вона зареєструвала шлюб із ОСОБА_8 і прізвище « ОСОБА_7 » змінила на « ОСОБА_9 ». Оскільки її сім`я проживала в маленькій однокімнатній квартирі на АДРЕСА_2 , вони з братом у 2000 році прийняли рішення постійно проживати у спадковому будинку на АДРЕСА_1 . Брат із народження проживав і був зареєстрований у батьківському будинку, а вона з моменту смерті батька, почала постійно проживати з братом на АДРЕСА_1 , але зареєстрованою залишалася у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер у м. Бердянську, та на час смерті він не перебував у шлюбі, але мав повнолітніх дітей, які на той час проживали у Російській Федерації, але ні місце їхнього проживання, ні місце реєстрації їй не відоме, як на час смерті ОСОБА_6 , так і до цього часу. До нотаріуса із заявою про прийняття спадщини вона не зверталася, оскільки, брат мав спадкоємців першої черги. Після смерті ОСОБА_6 ніхто зі спадкоємців першої черги не звернувся із заявою про прийняття спадщини, чи відмову від неї і ніхто навіть не цікавився спадщиною померлого ОСОБА_6 . Вона, як рідна сестра померлого, як особа, яка постійно проживала зі спадкодавцем за однією адресою на день його смерті є такою, що спадщину прийняла і претендує на спадщину за законом після смерті брата. ОСОБА_6 заповіту не залишив. Спадковим майном ОСОБА_6 є 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 . Інше спадкове майно відсутнє. Із поважних сімейних обставин вона вимушена була на тривалий час виїхати на тимчасове проживання і на роботу до Російської Федерації, попросивши сусідів приглянути за будинком. Приїжджаючи додому, позивачем здійснювалися ремонтні роботи та благоустрій вказаного будинку. На початку січня 2014 року їй стало відомо від сусідів, що в належний їй житловий будинок вселилася сім`я та проживає в ньому, але ні вона, ні ОСОБА_6 за своє життя нікому його не продавали, не дарували і жодним іншим способом його не відчужували. Зі слів осіб, які вселилися у будинок, вони його придбали у січні 2014 року у продавця ОСОБА_3 , жителя м. Дніпра, якого знайшли за оголошенням у газеті, а договір купівлі-продажу оформляли у приватного нотаріуса Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Романченка В. В., але копію договору купівлі-продажу їй не показали та не надали для ознайомлення. Адресу проживання та реєстрації ОСОБА_3 не повідомили, як і умов укладеної угоди. ОСОБА_3 отримав у власність житловий будинок на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року у справі № 2-782/10 та визнав за собою право власності на їхній житловий будинок. Голова Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська на запит повідомив, що за 2010 рік цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_10 , ОСОБА_6 відсутня, а надати копію рішення від 27 квітня 2010 року суд не може, так як це є справа за позовом ПП «Реарді» про визнання договору недійсним в якій ОСОБА_7 і ОСОБА_11 не є сторонами у справі. 15 липня 2014 року вона звернулася із заявою до керівництва Бердянського МВ УМВС України в Запорізькій області про вчинення злочинних дій ОСОБА_3 щодо заволодіння домоволодінням АДРЕСА_1 , для подальшого визнання недійсним договору купівлі-продажу, у зв`язку з чим відкрита кримінальна справа.

Під час досудового розслідування встановлено адресу місця проживання та реєстрації ОСОБА_3 , встановлено, що договір купівлі-продажу вчинено у м. Бердянську 24 ІНФОРМАЦІЯ_3 2014 року, встановлено прізвище, ім`я та по батькові покупця домоволодіння - ОСОБА_2 , встановлено, що правовою підставою набуття ОСОБА_3 права власності на домоволодіння стало рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року, справа № 2-782/10, державна реєстрація права власності ОСОБА_3 внесена до Державного реєстру прав на нерухоме майно 15 січня 2014 року. Крім того, після нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу домоволодіння, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Романченком В. В. здійснена державна реєстрація права власності ОСОБА_2 на нерухоме майно. Всі дії, вчинені ОСОБА_3 при отриманні права власності на домоволодіння є незаконними, оскільки рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_12 не існує в Бабушкінському районному суді м. Дніпропетровська, тому надане ОСОБА_3 рішення суду є нікчемним, а укладений договір купівлі-продажу не відповідає вимогам закону та є недійсним. Оскільки у ОСОБА_3 були відсутні правові підстави набуття права власності на домоволодіння, тобто, він не був його власником, то вважається особою, яка не мала права здійснювати відчуження нерухомості. Але ОСОБА_3 , шахрайськими діями з метою незаконного отримання матеріальної вигоди, шляхом обману покупця ОСОБА_2 про те, що він є власником домоволодіння та при неуважності приватного нотаріуса Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Романченко В. В., продав домоволодіння АДРЕСА_1 , покупцю ОСОБА_2 за 72 000,00 грн. Оскільки відсутнє рішення суду, яке стало підставою для державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на вказане домоволодіння, то підлягає скасуванню і запис про право власності від 15 січня 2014 року № 4271969.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених вимог,просила визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 24 січня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Романченком В. В. за реєстровим № 166; скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_2 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 24 січня 2014 року, реєстраційний номер нерухомого майна 268285323104, номер запису про реєстрацію права власності 16692928, витребувати від ОСОБА_2 на її користь домоволодіння, встановивши факт її постійного проживання з ОСОБА_12 на день його смерті з 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 та факт прийняття спадщини, визнавши за нею право власності на все домоволодіння АДРЕСА_1 , із них на 1/2 частини як за спадкоємицею другої черги після смерті ОСОБА_12 , померлого у м. Бердянську ІНФОРМАЦІЯ_2 , a на 1/2 частини у порядку застосування наслідків недійсного правочину та нікчемного рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року, який складається із житлового будинку «А», прибудови «а», ґанку до «а», козирка до «а», сараю «Б», підвалу «Б», вбиральні «Е», басейну «Ж», воріт № 1, паркану № 2, паркану № 3, замощення № 1.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 29 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , від 24 січня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Романченком В. В. за реєстровим № 166. Скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_2 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 24 січня 2014 року, реєстраційний номер нерухомого майна 268285323104, номер запису про реєстрацію права власності 16692928. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не пропущений строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України для звернення особи до суду за захистом своїх прав, оскільки позивач звернулася до суду 11 травня 2017 року, на початку січня 2014 року ОСОБА_13 тільки дізналася, що в будинок, який належить їй та її покійному брату вселилися якісь сторонні особи. Про особу, яка безпосередньо порушила її права, їй достеменно стало відомо після отримання офіційних відповідей із Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2014 року та від 29 травня 2014 року, що рішення суду на підставі якого укладена угода не ухвалювалось судом, тобто, позивач звернулася до суду в межах трирічного строку, передбаченого статтею 257 ЦК України - 11 травня 2017 року. Згідно з відповіддю голови Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 травня 2014 року № 3882/14, відповідно до реєстраційних даних за 2010 рік, цивільна справа за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_14 , ОСОБА_6 відсутня. Під цим номером зареєстрована зовсім інша цивільна справа за позовом ОСОБА_15 до ПП «Реарді». Крім того, в рішенні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року зазначено, що ОСОБА_6 в судовому засіданні позов визнав, чого взагалі не могло бути, оскільки ОСОБА_16 помер ще в 2004 році. ОСОБА_1 має право витребувати у ОСОБА_2 1/2 частини житлового будинку на підставі частини першої статті 388 ЦК України, але, оскільки, житловий будинок є цілим домоволодінням, частки співвласників не виділялися в натурі, тому витребувати 1/2 частини домоволодіння є неможливим. Не надано позивачем переконливих доказів в обґрунтування позовних вимог про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_6 на день його смерті з 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 та встановлення факту прийняття нею спадщини після смерті її брата.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 05 березня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації, та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржувалося.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна не застосовуються. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15. Натомість, заявивши позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, стороною якого вона не була, позивач не зазначає яким способом вона захистила своє право власності. Конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, є сукупність вимог, у результаті яких відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу. Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику. Тож, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним, адже визнання недійсним договору, здійснене судом першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, призвело до того, що право власності на спірну будівлю відновлено не за позивачем, а за сторонньою особою - ОСОБА_3 , який за замістом позовних вимог шахрайським способом на підставі сфальсифікованого судового рішення заволодів її майном. Застосування реституції до правочину відчуження майна іншим особам може позбавити добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України. У справі, рішення якої є предметом перегляду, позивач заявляє зобов`язальну по суті вимогу (про реституцію речі) на підставі визнання недійсною угоди, укладеної без його волевиявлення з третіми особами, тоді як у цих цілях позивачеві надано право на віндикаційний (речово-правовий) позов.

Суд першої інстанції не врахував, що скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 , поновить реєстрацію права власності на ОСОБА_3 , який як зазначає позивач, не є і ніколи не був власником спірного майна. ОСОБА_1 є власником 1/2 частини будинку, власником іншої 1/2 частини був її рідний брат - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Встановлено, що після його смерті спадкова справа не заводилася, із заявами про прийняття спадщини ніхто не звертався. Позивач, заявляючи одночасно два конкуруючі позови, просила витребувати у ОСОБА_2 будинок, але їй належить лише 1/2 частини. Суд першої інстанції врахував цю обставину та зазначив про те, що оскільки, житловий будинок є цілим домоволодінням, частки співвласників не виділялися в натурі, тому витребувати частину домоволодіння на теперішній час є неможливим, тому в задоволенні позову в цій частині, суд першої інстанції відмовив. Позивач не позбавлена права на пред`явлення відповідного позову про витребування майна від добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України після усунення перешкод, на які послався суд першої інстанції, з залученням до участі в справі належних сторін, у тому числі правонаступників ОСОБА_12 .

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 05 березня 2019 року, в якій просить скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції про визнання недійсним договору купівлі-продажу та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що у випадку відмови реєстратора скасувати право власності ОСОБА_3 на домоволодіння АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 мала намір подати позов у порядку адміністративного судочинства про визнання незаконною відмову в скасуванні та зобов`язання державного реєстратора скасувати право власності ОСОБА_3 на вказане домоволодіння. Таким чином, права власників були б повністю захищені і поновлений первісний правовий стан домоволодіння. При укладені договору купівлі-продажу порушені вимоги статті 321 ЦК України, так як сталося порушення прав власності ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , передаючи домоволодіння у власність ОСОБА_2 , протиправно позбавив ОСОБА_1 права власності. Судом апеляційної інстанції порушено принцип верховенства права, оскільки апеляційний суд відновив право власності ОСОБА_2 на домоволодіння, яка придбала житловий будинок за недійсним договором купівлі-продажу і позбавив власника на захист свого права приватної власності на житло. Заявляючи позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, позивач не заявляла вимог про застосування наслідків недійсності правочину, тобто, не просила повернути ОСОБА_3 право власності на домоволодіння.

У червні 2019 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що при визнанні договору купівлі-продажу недійсним, житловий будинок повертається у власність ОСОБА_3 , та не може повернутися у власність ОСОБА_1 . Позивач не була стороною оспорюваного правочину, а отже, вона неправильно обрала спосіб захисту своїх прав.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню та ухваленню нового рішення про часткове задоволення позову.

Обставини встановлені судами

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 17 травня 2007 року, виданим Бердянською державною нотаріальною конторою право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належало ОСОБА_17 ) ОСОБА_14 та її брату ОСОБА_6 по 1/2 частини кожному на праві спільної часткової власності.

Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 06 вересня 2007 року право власності за цими особами на спірний будинок зареєстровано 06 вересня 2007 року.

Згідно зі свідоцтвом про смерть, ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 24 січня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Романченком В. В., зареєстрованого у реєстрі за № 166, ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Цього ж дня за ОСОБА_2 приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Романченко В. В. зареєстровано право власності на цей будинок, що підтверджується витягом із Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 січня 2014 року.

Відповідно до пункту 2 договору купівлі-продажу від 24 січня 2014 року, вказаний житловий будинок належить продавцю - ОСОБА_3 на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року, справа № 2-782/10.

Згідно з копією рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року, ОСОБА_3 звернувся до суду 27 квітня 2010 року з позовом до ОСОБА_14 , ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права приватної власності на нерухоме майно і 27 квітня 2010 року, тобто, в цей же день ухвалено рішення суду про визнання права власності за ОСОБА_3 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і на підставі цього рішення, 15 січня 2014 року за ним зареєстровано право власності.

Згідно з відповіддю голови Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 травня 2014 року № 3882/14, за реєстраційними даними за 2010 рік, цивільна справа за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_14 , ОСОБА_6 відсутня. Під цим номером зареєстрована зовсім інша цивільна справа за позовом ОСОБА_15 до ПП «Реарді».

Аналогічні відомості містяться у відповіді голови Бубушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2014 року, вихідний номер 3901/14.

Згідно з відповіддю Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 серпня 2014 року за № 5590/14-01-27, надісланої на адвокатський запит повідомлено, що за № 2-782/10 значиться інша справа, за інформацією 2010 року позовна заява ОСОБА_3 до ОСОБА_14 та ОСОБА_16 не зареєстрована.

Крім того, у рішенні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року зазначено, що відповідач ОСОБА_6 у судовому засіданні позов визнав, тоді як ОСОБА_16 помер ще в 2004 році.

15 липня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до начальника Бердянського МВ ГУМВС України в Запорізькій області із заявою про злочин.

17 липня 2014 року на підставі заяви ОСОБА_1 до ЄРДР внесені відомості про порушення кримінального провадження за частиною першою статті 190 КК України.

У відповіді Бердянського відділу поліції в Запорізькій області від 10 жовтня 2017 року за № 3330/50/2-2017 року зазначено, що в провадженні слідчого відділення Бердянського ВП ГУНП в Запорізькій області перебуває кримінальне провадження від 17 липня 2014 року № 12014080130003216 за ознаками кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною першою статті 190 КК України. Досудове розслідування за вказаним провадженням триває. Під час слідства місцезнаходження ОСОБА_3 не встановлено.

25 вересня 2018 року Бердянська державна нотаріальна контора повідомила, що згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру від 25 вересня 2018 року, спадкова справа після смерті ОСОБА_6 не заводилася, ніхто із заявами про прийняття спадщини після його смерті не звертався.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації, суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 , заявивши позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, стороною якого вона не була, позивач не зазначає яким способом вона захистила своє право власності. Скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 , поновить реєстрацію права власності на ОСОБА_3 , який як зазначає позивач, не є і ніколи не був власником спірного майна. Крім того, оскільки, житловий будинок є цілим домоволодінням, частки співвласників не виділялися в натурі, тому витребувати частину домоволодіння на теперішній час є неможливим.

Разом з тим Верховний Суд не погоджується з такими висновком суду апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

у частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 16 ЦК Україниспособом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 655 ЦК Україниза договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Таким чином, розпоряджатись майном може тільки власник.

Відповідно до статті 202 ЦК Україниправочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсність правочину визначається статтями 203 215 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК Україниволевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, вказані норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують у рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб`єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.

Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об`єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Вектори конкуруючих прав є однонаправленими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу. Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як уявлялося неприпустимим двічі задовольняти один і той же інтерес.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Очевидно, що якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним.

У окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю як відчужувачів спірної речі).

Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

У справі, рішення якої є предметом перегляду, відбувається поєднання різних способів захисту прав власника: ОСОБА_1 заявляє зобов`язальну по суті вимогу (про реституцію речі) на підставі визнання недійсною угоди (купівлі-продажу), укладеної без її волевиявлення з третіми особами, та витребування на її користь домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 ,тоді як у цих цілях їй надано право лише на віндикаційний (речово-правовий) позов.

Прикметно зазначити, що застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребувано у них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

у частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна

Установивши, що ОСОБА_3 на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2010 року у справі № 2-782/10, яке не ухвалювалося цим судом, 24 січня 2014 року за договором купівлі-продажу відчужив ОСОБА_2 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення вимог власника 1/2 частини вказаного домоволодіння - ОСОБА_1 про витребування цього будинку і з незаконного володіння ОСОБА_2 . Враховуючи встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставин цієї справи, Верховний Суд робить висновок, що договір купівлі-продажу будинковолодіння є недійсним, оскільки ОСОБА_3 відчужив його на підставі підробленого судового рішення.

За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами права, Верховний Суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 як власник Ѕ частини спірного домоволодіння наділена правом витребувати своє майно без визнання за рішенням суду правочину вчиненого щодо цього майна недійсним, оскільки це майно вибуло із володіння ОСОБА_1 не з її волі іншим шляхом на підставі неіснуючого судового рішення, яке у встановленому законом порядку не ухвалювалося, а тому і подальше його відчуження іншим особам, зокрема ОСОБА_2 , також вважається таким, що відбулося із порушенням вимог закону та майнових прав позивача.

За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.

При цьому рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору також підлягає скасуванню, оскільки задоволення вказаної вимоги не зумовить бажаних для неї наслідків - повернення домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки такий спосіб захисту є неефективним, цей спосіб не відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

Застосування до спірних правовідносин речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки позивача, а й добросовісного набувача - ОСОБА_2 , яка є також учасником цивільного обороту.

Враховуючи викладене, Верховний Суд приходить висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння є незаконними та необґрунтованими, такими, що ухвалені з порушенням норм матеріального права, які регулюють загальні положення про правочини.

Щодо витребування 1/2 частини майна, яке належить померлому ОСОБА_12 .

Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої на момент подання позову воно фактично знаходиться у незаконному володінні. При цьому об`єктом віндикаційного позову можуть бути лише індивідуально-визначені речі, тобто індивідуально визначене майно або ж майно, яке хоча і наділене родовими ознаками, проте якимось чином індивідуалізоване.

За змістом статті 184 ЦК України, річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки є незамінною.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статті 1218 ЦКУкраїни до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, а отже, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.

З матеріалів справи убачається, і сторонами у справі не заперечується, що після смерті ОСОБА_12 із заявами про прийняття спадщини ніхто не звертався.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про встановлення факту її постійного проживання з ОСОБА_12 на день його смерті з 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 та факту прийняття спадщини, до суду апеляційної інстанції не оскаржувалося, а тому є таким, що набрало законної сили в цій частині.

Отже, станом на час розгляду судами першої та апеляційної інстанції цієї справи, спадкоємців ОСОБА_12 не встановлено, а отже, позивач не має права на витребування 1/2 частини будинковолодіння, яке належить померлому ОСОБА_12 у порядку статті 1218 ЦК України.

Разом з тим суди не звернули уваги на те, що частки співвласників житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не виділялися в натурі, що свідчить про те, що ОСОБА_1 як власник іншої 1/2 частини спірного домоволодіння має право на витребування всього домоволодіння, включаючи частку, яка належить померлому ОСОБА_12 .

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що спірне нерухоме майно вибуло із власностіОСОБА_1 та померлого ОСОБА_12 поза їхньою волею, що підтверджено належними та допустимими доказами, унаслідок чого ОСОБА_1 має право на витребування цього майна із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .

Щодо скасування реєстрації та визнання за позивачем права власності на майно

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Цей припис необхідно розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Отже, пред`явлення власником нерухомого майнавимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18).

Таким чином, вимоги позивача про скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 24 січня 2014 року, реєстраційний номер нерухомого майна 268285323104, номер запису про реєстрацію права власності 16692928 та визнання за нею права власності на будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 , не підлягають задоволенню.

Щодо заявленого ОСОБА_2 строку позовної давності

Відповідно до вимог статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК Українистановить три роки.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК Українисплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК Українисуд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свободратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).

Відповідно до статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законіз метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених закономможливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законіпозовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, оскільки ОСОБА_1 про особу, яка безпосередньо порушила її права, стало відомо після отримання офіційних відповідей із Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 та 30 травня 2014 року, а з позовом ОСОБА_1 звернулася 11 травня 2014 року, тобто у межах строку позовної давності.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на порушення норм матеріального права, та ухвалення нового рішення про витребування від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати по 1 620 грн із кожного (за подання позовної заяви у розмірі 720,00 грн, апеляційної скарги у розмірі 1 080,00 грн та касаційної скарги у розмірі 1 440,00 грн = 3 240,00 грн).

Керуючись статтями 141 406 409 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 29 листопада 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 березня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Романченка Віталія Володимировича, третя особа - Бердянська міська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору купівлі-продажу домоволодіння, скасування державної реєстрації права власності, витребування майна, встановлення факту постійного проживання та визнання права власності на домоволодіння задовольнити частково.

Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається із житлового будинку «А», прибудови «а», ґанку до «а», козирка до «а», сараю «Б», підвалу «Б», вбиральні «Е», басейну «Ж», воріт № 1, паркану № 2, паркану № 3, замощення № 1, у власність ОСОБА_1 .

У задоволенні іншої частини позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 1 620 грн із кожного.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко