Постанова

Іменем України

10 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 310/8822/17

провадження № 61-48058св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Бердянська міська рада Запорізької області,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області у складі судді Дубровської Н. М. від 30 травня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду у складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Бєлки В. Ю., від 02 листопада 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Бердянської міської ради Запорізької області, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права власності за набувальною давністю.

В обґрунтування позову вказав, що на підставі рішення виконавчого комітету Бердянської міської ради народних депутатів № 363 від 11 вересня 1986 року та ордеру № НОМЕР_1 від 16 грудня 1986 року він постійно зареєстрований і проживає у кв. АДРЕСА_1 . Балансоутримувачем будинку було відкрите акціонерне товариство «Бердянська трикотажна фабрика» (далі - ВАТ «Бердянська трикотажна фабрика»), яке у 2011 році ліквідовано.

Посилаючись на те, що його сім`я постійно, відкрито на законних підставах проживає у вказаній квартирі, користується господарчими будівлями та спорудами, що обслуговують домоволодіння, земельною ділянкою, що відведена під будівництво та обслуговування житлового будинку, провела поточний та капітальний ремонт, сплачує комунальні послуги, просив суд визнати за ним право власності на 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , що складається з трикімнатної квартири НОМЕР_2 загальною площею 44,4 кв. м, житловою - 34,9 кв. м.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 02 листопада 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що володіння позивачем спірною частиною будинку, яка на праві власності належала ліквідованій юридичній особі, не є добросовісним в розумінні статті 344 ЦК України, що є правовою підставою для відмови у задоволенні позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач заперечує факт виникнення правовідносин щодо користування спірним житловим приміщенням в розумінні статті 61 ЖК України, а відповідач не надав доказів виникнення цих відносин. Договір найму вказаного житлового приміщення позивач не укладав, а ордер на вселення його сім'ї до спірного будинку не є підтвердженням набуття права користування цим будинком. Суди неправильно застосували норми статті 344 ЦК України.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 12 грудня 2018 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі рішення виконкому Бердянської міської ради № 363 від 11 вересня 1986 року ВАТ «Бердянська трикотажна фабрика» прийняла на баланс житловий будинок АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 проживає у цьому будинку у кв. НОМЕР_2 на підставі ордеру № НОМЕР_1 від 16 грудня 1986 року як член сім`ї наймача ОСОБА_4 , на ім`я якої був виданий ордер про вселення.

У 2011 році ВАТ «Бердянська трикотажна фабрика» ліквідовано, проте будинок не був переданий у власність територіальної громади і рішенням виконкому Бердянської міської ради від 04 жовтня 2017 року взятий на облік як безхазяйне нерухоме майно.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивач був обізнаний відносно того, що власником спірного домоволодіння була ВАТ «Бердянська трикотажна фабрика», на підставі ордеру № НОМЕР_1 від 16 грудня 1986 року набув право користування квартирою у вказаному житловому будинку, при поселенні у який він достовірно знав про відсутність підстав для набуття цього будинку у власність, а тому не можна вважати володіння позивачем будинком добросовісним.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Давність володіння могла вважатись добросовісною, якщо позивач при заволодінні майном не знав і не повинен був знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі не встановлено.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що позивач не є добросовісним набувачем спірного будинку, а відкритість і безперервність користування майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про добросовісність заволодінням спірним нерухомим майном, висновків суду не спростовують, на законність рішення не впливають, оскільки зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускається.

Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Разом із тим з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 був відповідачем у справі за позовом ВАТ «Бердянська трикотажна фабрика» про визнання права власності на самочинні будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , а тому був обізнаний щодо прав ВАТ «Бердянська трикотажна фабрика» на вказане майно.

Безпідставними та такими, що не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, є також доводи касаційної скарги щодо відсутності доказів набуття позивачем права користування спірним будинком, оскільки ОСОБА_1 вселився у цей будинок на підставі № НОМЕР_1 від 16 грудня 1986 року як член сім`ї наймача ОСОБА_4 , а згідно із статтею 58 ЖК УРСР ордер є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. При цьому матеріали справи не містять відомостей про нечинність цього ордеру.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 листопада 2018 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара