Постанова

Іменем України

31 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 315/88/19

провадження № 61-19802св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Гуляйпільського районного нотаріального округу Горова Яна Олександрівна,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Крилової О. В., Бєлки В. Ю., Онищенко Е. А.,

від 26 жовтня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Гуляйпільського районного нотаріального округу Горова Я. О., про визнання заповіту недійсним.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що після смерті матері - ОСОБА_3 , він вчасно звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом, який мати склала на його ім`я 03 березня 2000 року.

Однак виявилось, що 18 грудня 2000 року мати склала інший заповіт, яким заповіла квартиру та все рухоме і нерухоме майно онуці -

ОСОБА_4 , яка вчасно не подала заяви про прийняття спадщини.

Із пояснень нотаріуса йому стало відомо, що другий заповіт від 18 грудня 2000 року фактично скасував перший від 03 березня 2000 року, а тому він може успадкувати майно своєї матері лише як спадкоємець за законом.

15 лютого 2017 року він отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку, власником якої є по теперішній час, а відповідач поновила пропущений строк на подання заяви про прийняття спадщини за заповітом. Проте позивач вважав, що заповіт ОСОБА_3 від 18 грудня 2000 року є недійсним, оскільки не містить у собі зазначення часу складення, дати та місця народження заповідача і не відповідає фактичній волі заповідача.

Зазначав, що мати заповіла земельну ділянку йому, а онуці - квартиру, проте при складані другого заповіту в ньому помилково вказано, що крім квартири, заповідається все рухоме і нерухоме майно, оскільки якщо мати дійсно вирішила заповісти все майно онуці, то не було б потреби зазначати окремо про квартиру.

Посилаючись на викладене та приписи Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом № 22/5 Міністерства юстиції України 25 серпня 1994 року, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним заповіт із реєстровим № 405, підписаний ОСОБА_3 , яким вона заповіла майно ОСОБА_5 та який був складений і посвідчений 18 грудня 2000 року секретарем виконавчого комітету Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області Дерев`янко Т. Я.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Гуляйпільського районного суду Запорізької області, у складі судді Романько О. О.,від 05 травня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Суд першої інстанції виходив з того, що покладення обов`язків щодо забезпечення виконання нотаріальних дій на посадову особу органу місцевого самоврядування повинно фіксуватися у протоколах засідань сесій та виконавчого комітету відповідної ради.

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що секретар Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області Дерев`янко Т. Я. за період із 1995 року по 2005 рік, у передбаченому законодавством порядку, була уповноважена на вчинення нотаріальних дій, зокрема посвідчувати оспорюваний заповіт від 18 грудня 2000 року, а тому вказаний правочин є нікчемним.

Водночас визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним в силу закону.

З огляду на обранням позивачем неналежного способу захисту, суд вказав на відсутність підстав для застосування позовної давності.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 05 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишено без задоволення з інших підстав.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що відсутні порушення форми заповіту від 18 грудня 2000 року та порядку його посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

При цьому колегія суддів врахувала, що вчинення нотаріальних дій посадовою особою виконавчого комітету сільської ради, якою, в тому числі є його секретар, у випадку відсутності у населеному пункті нотаріуса, є здійсненням відповідним органом місцевого самоврядування (від імені якої діє її посадова особа) делегованих повноважень, наданих їм в силу прямої норми закону.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, залишивши в силі рішення суду першої інстанції або направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

03 грудня 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У лютому 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 620/564/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також вказує на необхідність відступу від застосованих апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 25 березня

2020 року у справі № 303/5126/18 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Стверджує, що спірний заповіт не відповідає волі заповідача. При цьому, серед іншого, звертає увагу на пояснення секретаря Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області Дерев`янко Т. Я., яка повідомила суду, що померла ОСОБА_3 завжди в заповітах чітко прописувала його предмет, зокрема у заповіті від 03 березня 2000 року, складеному на ім`я позивача, - вказала правовстановлюючі документи на земельну ділянку, а у заповіті від 18 грудня 2000 року, складеному на ім`я відповідача, - адресу квартири, а отже дійсною волею заповідача було заповісти позивачу земельну ділянку, а відповідачу квартиру.

Наголошує, що Дерев`янко Т. Я. підтвердила викривлення волі заповідача у заповіті від 18 грудня 2000 року, в якому помилково використана фраза «усе рухоме та нерухоме майно».

Вказує на відсутність рішення сільської ради щодо покладення обов`язків щодо вчинення нотаріальних дій на секретаря Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області Дерев`янко Т. Я.

Вважає безпідставними посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду, оскільки у справі № 303/5126/18 заповіт був посвідченим у 2006 році та суди виходили з недоведеності того, що на секретаря сільської ради відповідні обов`язки не були покладені раніше. Тоді як у розглядуваній справі судом першої інстанції була витребувана вичерпна інформація про наявність усіх рішень щодо секретаря сільської ради.

Крім того, просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначаючи про відсутність єдиної правозастосовної практики щодо застосування норм права у спірних правовідносинах.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У лютому 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Вертелецька Т. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, доводи якого не можуть бути враховані касаційним судом, оскільки відзив подано з пропуском строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження. Підстав для продовження строку на подання відзиву колегією суддів не встановлено.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в

м. Запоріжжі.

03 березня 2000 року ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області Дерев`янко Т. Я., яким заповіла своєму синові ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) у землі

ВАТ «Гуляйпільське» Гуляйпільського району розміром 6,36 га в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі, яке підтверджено сертифікатом серії ЗП № 0206271, виданим на підставі рішення Гуляйпільської райдержадміністрації від 24 травня 1999 року № 164.

15 лютого 2017 року приватним нотаріусом Горовою Я. О. видано свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно з яким ОСОБА_1 успадкував після своєї матері ОСОБА_3 яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , земельну ділянку, площею 3,3100 га, кадастровий номер 2321883000:03:001:0020, розташовану на території Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області.

18 грудня 2000 року ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області Дерев`янко Т. Я., яким заповіла приватизовану квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , все рухоме і нерухоме майно ОСОБА_5 .

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 15 листопада 2017 року в справі № 315/765/14, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 06 червня 2018 року, ОСОБА_7 визначено додатковий строк у три місяці для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до рішення першої сесії двадцять третього скликання Комсомольської сільської ради народних депутатів № 1 від 08 квітня

1998 року «Про обрання секретаря сільської ради» за пропозицією голови сільської ради, згідно зі статтею 50 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішено обрати секретарем сільської ради Дерев`янко Т. Я .

Відповідно до рішення першої сесії двадцять третього скликання Комсомольської сільської ради народних депутатів № 2/а/ від 08 квітня 1998 року «Про обрання секретаря виконкому сільської ради» згідно

з пунктом 5 статті 51 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішено функції секретаря виконкому сільської ради покласти на секретаря сільської ради Дерев`янко Т. Я .

Згідно з довідкою Державного архіву Запорізької області від 21 травня

2019 року за № 01-32/О-1292 в протоколах засідань виконавчого комітету Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області за 2000 рік рішення про покладення обов`язків для вчинення нотаріальних дій на Дерев`янко Т. Я. відсутнє.

Згідно з відповіддю Державного архіву Запорізької області від 11 липня

2019 року за № 01-32/О-1753 в протоколах сесій та засідань виконавчого комітету Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області за 1997-2001 роки рішення, окрім рішень № 1,

№ 2/а від 08 квітня 1998 року, про призначення на посаду секретаря та звільнення з посади секретаря Комсомольської сільської ради

Дерев`янко Т. Я. відсутні. В протоколах сесій та засідань виконавчого комітету Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області за 1997-2001 роки рішення про покладення обов`язків для вчинення нотаріальних дій на Дерев`янко Т. Я. відсутнє.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За змістом частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України він застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності

ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Пленум Верховного Суду України в пункті 2 постанови № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватись судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно з частиною першою, другою статті 524 ЦК УРСР (був чинним на час складення оспорюваного заповіту) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

Статтею 534 ЦК УРСР передбачено, що кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Відповідно до статті 45 ЦК УРСР недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Згідно зі статтею 541 ЦК УРСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

У статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (тут і далі в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту) вказано, що посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. При цьому делеговані повноваженнями це повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Відповідно до підпункту 5 пункту «б» частини першої статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів громадянського стану (за винятком виконавчих органів міських (крім міст обласного значення) рад).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 37 Закону України «Про нотаріат»

(в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту) у населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють також нотаріальні дії, зокрема, посвідчують заповіти.

Аналогічна за змістом норма була викладена у підпункті 1 абзацу другого пункту 1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України, затверджених Міністерством юстиції України

від 25 серпня 1994 року № 22/5 (в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту, далі - Інструкція № 22/5).

Отже вчинення нотаріальних дій посадовою особою виконавчого комітету сільської ради, у випадку відсутності у населеному пункті нотаріуса, є здійсненням відповідним органом місцевого самоврядування (від імені якої діє її посадова особа) делегованих повноважень, наданих їм в силу закону.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 303/5126/18, від 02 червня 2021 року у справі

№ 619/728/19-ц, від 17 листопада 2021 року у справі № 753/2062/20, підстав для відступу від яких колегія суддів не вбачає.

Відповідно до частини четвертої статті 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» до складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить також за посадою секретар відповідної ради.

Відповідно до частини четвертої статті 50 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» секретар сільської ради може за рішенням ради одночасно здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету відповідної ради.

У розглядуваній справі встановлено, що оспорюваний заповіт посвідчено секретарем Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області Дерев`янко Т. Я., на яку рішенням цієї ради покладено функції секретаря виконавчого комітету.

При цьому в матеріалах справи відсутні відомості про будь-яких інших посадових осіб Комсомольської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області та її виконавчого комітету, які б були уповноважені посвідчувати заповіти.

Відповідно до статті 544 ЦК УРСР заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. Заповідач може скасувати або змінити заповіт, подавши про це заяву нотаріусу, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, - посадовій особі виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії.

Посилання заявника, на те, що ОСОБА_3 при складанні заповіту

від 18 грудня 2000 року не мала наміру заповідати все своє майно ОСОБА_4 суперечить тексту оспорюваного заповіту, в якому волевиявлення заповідача викладено чітко та недвозначно.

За матеріалами справи ОСОБА_3 було складено два заповіти

(03 березня 2000 року та 18 грудня 2000 року) та обидва були посвідчені у Комсомольській сільській раді однією й тією ж особою - секретарем сільської ради/секретарем виконавчого комітету Дерев`янко Т. Я.

З моменту складення оспорюваного заповіту до смерті заповідача пройшло понад 12 років, однак ОСОБА_3 за життя не оспорювала дії особи, яка посвідчила заповіт, не зверталась із заявами про зміну чи скасування цього заповіту та не складала нових заповітів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 звертала увагу, що свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, перебуває під правовою охороною і після смерті заповідача.

Свобода заповіту, як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Натомість кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, порушить принцип свободи заповіту та по суті призведе до скасування вільного волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку зі смертю.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд вважає, що за встановлених обставин, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що оспорюваний заповіт відповідає вимогам чинного законодавства на момент його складення, а підстави для задоволення позову ОСОБА_1 відсутні.

Право визначати зміст заповіту належить виключно заповідачу та його волевиявлення не може бути змінено поясненнями свідків, які не є особами уповноваженими на тлумачення заповіту.

Заявник вважав, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові

від 16 червня 2021 року в справі № 620/564/19.

В справі № 620/564/19 особа звернулась до суду із позовом про встановлення нікчемності заповіту. Верховний Суд, змінюючи рішення судів попередніх інстанцій, вказав, що суди, відмовивши у задоволенні вимоги про встановлення факту нікчемності заповіту внаслідок недоведеності того, що заповідач не підписувала заповіт, не врахували, що вимога про встановлення факту нікчемності заповіту не є належним способом захисту прав і в задоволенні позову потрібно було відмовити з цієї підстави.

Таким чином, висновки апеляційного суду у розглядуваній справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові

від 16 червня 2021 року в справі № 620/564/19, на яку посилався заявник в касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність постанови апеляційного суду не впливають, переважно спрямовані на необхідність переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (зокрема, рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд, переглянувши постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскарженої постанови.

Передбачених статтею 403 ЦПК України підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегією суддів не встановлено.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович