Постанова

Іменем України

29 січня 2020 року

м. Київ

справа № 320/5213/17

провадження № 61-17611св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області у складі судді Ковальової Ю. В.

від 07 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області у складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Подліянової Г. С., від 27 лютого 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог заяви

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив встановити юридичний факт, що його вимушене переселення у жовтні

2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Заява мотивована тим, що він понад 15 років мешкав у місті Петровське Луганської області. До кінця 2014 року він був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Проте, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у кінці лютого на початку березня 2014 року, у жовтні 2014 року він був вимушений виїхати з тимчасово окупованої території. Факт переміщення з 09 жовтня 2014 року з району, в якому проводиться антитерористична операція ( АДРЕСА_1 ) до

АДРЕСА_2 , підтверджується довідкою структурного підрозділу з питань соціального захисту населення. В подальшому він був переміщений до АДРЕСА_3 . З 13 жовтня 2014 року він безпосередньо брав участь в антитерористичній операції та був визнаний учасником бойових дій. У результаті вищевказаних дій з боку Російської Федерації він був позбавлений можливості повноцінно спілкуватися з родиною, бачити дружину та дітей. Крім того, він не може володіти своїм майном, що залишилось у м. Петровське, йому навіть невідомо чи існує взагалі його власність. Зазначає, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи не засвідчує той факт, що переміщення відбулось внаслідок військової агресії Російської Федерації. Встановлення факту його вимушеного переселення з окупованої частини території Луганської області України необхідно для подальшої справедливої компенсації з держави агресора.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області

від 07 листопада 2017 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції першої інстанції мотивовано тим, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України і дата її початку встановлені Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», є загальновідомими і не потребують додаткового встановлення рішенням суду.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції повно та об`єктивно встановив фактичні обставини справи і дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для встановлення за рішенням суду факту вимушеного переселення заявника у жовтні 2014 року з окупованої частини території Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, оскільки цей факт є беззаперечним, загальновідомим та не потребує доказування.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його заяви, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що у довідці про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи не зазначається конкретної причини, яка призвела до зміни місця проживання. Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не визначає порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту та/або тимчасової окупації території України, та не виключає можливості звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини вимушеної зміни місця проживання. Заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, подано до суду у порядку окремого провадження для визначення його статусу як жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, у тому числі щодо отримання відповідної допомоги і компенсацій. Іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації законодавством не визначено, тому, на думку заявника, немає перешкод для задоволення поданої ним заяви.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2018 року відкрито провадження в указаній справі, а ухвалою цього ж суду від 21 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 05 грудня 2006 року був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією його паспорту (а. с. 5).

У зв`язку з обставинами, які склались на сході України, заявник у жовтні 2014 року покинув житло у місті Петровське.

22 грудня 2014 року ОСОБА_1 структурним підрозділом з питань соціального захисту населення була видана довідка про взяття його на облік, як внутрішньо переміщену особу із зазначенням фактичного місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 10).

В подальшому, 19 серпня 2016 року структурним підрозділом з питань соціального захисту населення заявнику була видана довідка про взяття його на облік, як внутрішньо переміщену особу із зазначенням фактичного місця проживання за адресою:

АДРЕСА_3 (а.с.7).

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що згідно із Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509, довідка є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, а сам факт збройної агресії Російської Федерації на сході України загальновідомий та не потребує додаткового встановлення рішенням суду.

Проте з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись не можна.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вказаних положень Закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб, у тому числі, може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту залежить реалізація суб`єктивного права особи.

Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-який правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

З урахуванням змін, внесених до Конституції України Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території.

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції.

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (справа «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», справа «Катанта інші проти Молдови та Росії», справа «Саргсян проти Азербайджану»).

Згідно з вказаною прецедентною практикою Європейського суду з прав людини держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника.

Згідно з частиною першою та пунктом 5 частини другої статті 234 ЦПК України 2004 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України 2004 року у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Суди попередніх інстанцій у порушення вказаних положень закону та вимог статей 212 214 234 315 ЦПК України 2004 року не звернули уваги на те, що встановлення факту вимушеного переселення заявника з окупованої території Луганської області у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області України, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Отже, відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суди фактично позбавили заявника права на встановлення причини його внутрішнього переселення.

З огляду на встановлені судами обставини, з урахуванням положень Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», Верховний Суд дійшов висновку, що вимушене переселення ОСОБА_1 у жовтні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.

Зазначений юридичний факт заявником доведений і судами попередніх інстанцій встановлений, проте суди дали йому неправильну правову оцінку.

Дійшовши висновку про те, що факт, який просить встановити заявник, вже встановлений у нормативно-правових актах, прийнятих відповідно до повноважень відповідних державних органів, і цей факт є загальновідомим, суди першої і апеляційної інстанцій не взяли до уваги, що метою встановлення вказаного факту є здійснення законної реалізації

ОСОБА_1 суб`єктивного права на компенсацію шкоди, завданої переселенням.

Посилання судів попередніх інстанцій на те, що цей факт не потребує судового підтвердження, на думку касаційного суду, суперечить

статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, оскільки від встановлення даного юридично значимого для заявника факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких він, через дії Російської Федерації, вимушено бере участь.

Верховний Суд вважає, що, незважаючи на те, що однією із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на таке.

Вказана норма визначає імунітет від пред`явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. У конкретному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.

Незважаючи на викладене, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції враховували те, що необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі, і вчасно надіслали на адресу посольства Російської Федерації в Україні відповідні листи.

Відповідно до змісту вказаних рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення воно було вручено особі, уповноваженій адресатом на одержання пошти (а. с. 35, 41, 94). Проте Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення вказаної справи, не заявляла.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту.

Керуючись статтями 400 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області

від 07 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у жовтні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович