Постанова

Іменем України

26 березня 2020 року

місто Київ

справа № 323/3719/15-ц

провадження № 61-9750св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

особи, які подали апеляційні скарги: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Трофимової Д. А.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання права власності за набувальною давністю.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що з 2001 року володіє об`єктом нерухомого майна - бурякосховищем, літ. А, до складу якого входять бурякосховище, літ. А, та службова прибудова, літ. а, за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений об`єкт нерухомості під час розпаювання майна колективного сільськогосподарського підприємства отримали у власність громадяни ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 , ОСОБА_12 , у яких він придбав це майно. Між ними існувала домовленість, що під час оформлення правовстановлюючого документа на нерухоме майно на свої імена ними буде укладений договір купівлі-продажу. У 2003 році Новоіванівською сільською радою Оріхівського району Запорізької області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 17 грудня 2003 року у рівних частках по ј частині на ім`я ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 , ОСОБА_12 . Протягом усього цього часу позивач володіє та користується об`єктом нерухомості і вважає себе його власником. Проте, вирішивши оформити договір оренди земельної ділянки під об`єктом нерухомості, йому стало відомо, що троє співвласників майна померли і за життя вони так і не переоформили документи на його ім`я. На теперішній час у нього відсутні документи, які посвідчують право власності на зазначене нерухоме майно. Спадкоємці, які прийняли спадщину після смерті співвласників майна, також не оформили свої права на це майно.

Враховуючи викладене, просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, бурякосховище, літ. А, до складу якого входить бурякосховище, літ. А, та службова прибудова, літ. А, за адресою: АДРЕСА_1 , з правом реєстрації у відповідних органах.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі позов визнали.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 24 грудня 2015 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на нерухоме майно - бурякосховище, літ. А, до складу якого входить бурякосховище, літ. А, та службова прибудова, літ. а, за адресою: АДРЕСА_1 , з правом реєстрації у відповідних органах.

Ухвалюючи рішення про визнання права власності за набувальною давністю, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем доведено факт добросовісного, відкритого та безперервного володіння об`єктом нерухомого майна - бурякосховищем, літ. А, за адресою: АДРЕСА_1 , тому суд вважав за можливе визнати за позивачем право власності на зазначений об`єкт за набувальною давністю.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у позові.

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що позивач стверджував про те, що попередні власники ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 , ОСОБА_13 продали йому спірне майно за домовленістю, тобто він володіє майном за їх волею, отже підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 344 ЦК України у суду першої інстанції не було. Окрім цього, про відсутність правових підстав застосування вимог статті 344 ЦК України свідчить рішення Виконавчого комітету Новоіванівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 29 березня 2004 року № 24, за яким оформлено право власності на нерухоме майно - бурякосховище, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на власника майнового паю ОСОБА_1 у приватну, спільну часткову, власність, що виключає ознаку добросовісного заволодіння чужим майном.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у січні 2018 року, ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, зокрема, не звернув увагу, що позивачу та ОСОБА_9 належало на праві спільної часткової власності інше нерухоме майно - бурякосховище, літ. А, за адресою: АДРЕСА_1 , яке утворилося після фактичного поділу існуючого бурякосховища на два окремі приміщення.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві ОСОБА_8 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України відповідно до якого судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17 грудня 2003 року, виданого Новоіванівською сільською радою Оріхівського району Запорізької області, ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 та ОСОБА_12 були співвласниками у рівних частинах бурякосховища, літ. А, за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 листопада 2015 року за № 48243687, встановлено, що власниками нерухомого майна станом на 24 листопада 2015 року зазначаються ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 та ОСОБА_12 .

Відповідно до акта обстеження фактичного користування (володіння) фізичних осіб від 18 грудня 2015 року та довідки Новоіванівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 18 грудня 2015 року № 408 встановлено, що позивач фактично володіє та розпоряджається з 2001 року спірним майном.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що згідно з рішенням Виконавчого комітету Новоіванівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 12 лютого 2004 року № 16 оформлено право власності на нерухоме майно - бурякосховище, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на власника майнового паю ОСОБА_9 у приватну, спільну часткову, власність.

Відповідно до рішення Виконавчого комітету Новоіванівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 29 березня 2004 року № 24 оформлено право власності на нерухоме майно - бурякосховище, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на власника майнового паю ОСОБА_1 у приватну, спільну часткову, власність.

Згідно з довідкою Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області від 27 вересня 2017 року № 281 на території колишньої Новоіванівської сільської ради знаходиться єдина і цілісна будівля бурякосховища.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом статті 328 ЦК України набуття права власності - певний юридичний склад, із яким закон пов`язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До підстав набуття права власності на нерухоме майно чинним законодавством віднесено набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), набувальна давність (стаття 344 ЦК України), на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345 ЦК України), та у порядку спадкування за законом чи заповітом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Під час вирішення спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідно враховувати, зокрема, що: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна у її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалося протягом всього строку набувальної давності.

Набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю можливе лише за наявності у сукупності таких умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та безперервний строк володіння ним.

Аналіз поняття добросовісності володіння, як підстави для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК України, дає підстави для висновку, що добросовісність, як одна із засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. В основі такого переконання добросовісного володільця задля набуття права власності за давністю володіння має бути певна справедлива підстава (justus titulus), яка з переконливо давала достатні й обґрунтовані підстави для такого володільця бути впевненим у правомірності такого набуття для себе, у власному інтересі та від свого імені.

Отже, з урахуванням наведеного, враховуючи, що судом апеляційної інстанції встановлено, що спірне майно відповідно до рішень Виконавчого комітету Новоіванівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 12 лютого 2004 року № 16 та від 29 березня 2004 року № 24 перебуває у спільній частковій власності позивача та ОСОБА_9 , висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову позивача є обґрунтованим.

Доводи касаційної скарги у цій частині щодо того, що спірне приміщення бурякосховища згодом було розділено на два окремі приміщення і позивач не претендує на приміщення, права на які належать іншим особам, зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Окрім цього, судом апеляційної інстанцій вірно враховано, що володіння майном повинно бути добросовісним, тобто особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Позов про визнання права власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є дійсним власником.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 28 березня 2019 року у справі № 215/5451/16-ц (провадження

№ 61-8009св18), від 03 квітня 2019 року у справі № 206/1441/17 (провадження 61-16648св18), від 13 грудня 2019 року у справі № 758/9598/18 (провадження № 61-19690св19), підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що з урахуванням встановлених обставин, володіння спірним майном позивачем не можна визнати добросовісним, відкритим, що виключає можливість визнання за ними права власності на зазначене майно за набувальною давністю.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом також враховано, що на момент розгляду справи щодо прав на спірне майно між позивачем та сторонніми особами, які не були залучені до участі у справі, фактично виник спір з приводу прав на майно, порядку користування ним, що з урахуванням вимог статті 344 ЦК України виключало можливість задоволення позову на зазначених позивачем підставах.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко