Постанова

Іменем України

19 березня 2020 року

м. Київ

справа №333/2082/18

провадження №61-4024св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_5 ,

третя особа - Служба (управління) у справах дітей Запорізької міської ради по Комунарському району,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня

2018 року у складі судді Варнавської Л. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 січня 2019 року у складі колегії суддів Дашковської А. В., Кримської О. М., Бєлки В. Ю.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_5 , Служба (управління) у справах дітей Запорізької міської ради по Комунарському району (далі - служба у справах дітей), в якому просила визнати ОСОБА_2 та малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що позивач є наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Квартира є комунальною власністю, неприватизована та складається з однієї кімнати, житловою площею 16,2 кв.м, загальною 28,4 кв.м.

У квартирі зареєстровані та проживають позивач і члени її сім`ї: дочка та малолітній онук.

Місцем проживання відповідачів з 2015 року є належна відповідачу на праві спільної часткової власності Ѕ частина жилого будинку за адресою: АДРЕСА_3 , яка належить йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 вересня 2014 року після померлого батька.

Відповідач не проживає у спірному житлі без поважних причин з 2005 року, має у власності інше житло, у якому має законні підстави зареєструвати свою малолітню дитину.

Позивач вважає, що вказані обставини є підставою для визнання відповідача і його малолітньої дочки такими, що втратили право користування жилим приміщенням, відповідно до статті 107 ЖК УРСР, з часу вибуття їх на інше постійне місце проживання.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 22 січня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що є недоведеним факт, що відповідач вибув з квартири АДРЕСА_1 у зв`язку з виїздом на інше місце проживання.Доводи відповідача про виїзд з квартири у зв`язку з неприязними стосунками між сторонами та перешкодами у користуванні квартирою не спростовані позивачем під час розгляду справи.

Позивачем не доведено наявність підстав, передбачених статтею 107 ЖК УРСР для визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, зокрема, вибуття на постійне місце проживання в інше жиле приміщення, з урахуванням встановленого факту існування між сторонами неприязних стосунків та створення позивачем перешкод відповідачу у користуванні спірною квартирою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що з 2015 року постійним місцем проживання відповідача та його неповнолітньої дитини є належна відповідачу на праві спільної часткової власності Ѕ частина жилого будинку за адресою: АДРЕСА_3 , яка належить йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 квітня 2013 року.

Відповідач з 2005 року не вселявся до спірної квартири, тобто, строк його відсутності слід відраховувати з 2005 року.

Таким чином, маючи у власності своє житло, яким він постійно користувався, відповідач не міг зберегти за собою право користування квартирою у державному житловому фонді, а його донька такого права не набула, оскільки була лише зареєстрована у ній і жодного дня не проживала у квартирі.

Суди не оцінили належним чином надані сторонами докази, у тому числі, відзив відповідача на позовну заяву, з якого по-суті вбачається визнання позову.

Також не надано належної оцінки доказам, які подані позивачем та не враховано, що у матеріалах справи немає жодного доказу наявності у відповідача перешкод у користуванні квартирою за період з 2005 року до 2015 року. Судами взагалі не зазначено, які саме причини непроживання позивача за спірною адресою визнані судом поважними за період з травня 2005 року.

Крім наведеного, у касаційній скарзі заявник посилається на те, що оскаржувані судові рішення у цій справі не відповідають вимогам, наведеним у Висновку № 11 (2008) Консультативної рада європейських суддів, пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які зобов`язують суди давати мотивування своїх рішень, у рішеннях наводити відповідь на аргументи сторін із зазначенням доводів, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність. Рішення судів попередніх інстанцій не є аргументованим, а ті аргументі, що наведені для відмови у позові, не мають жодного правового значення.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, ОСОБА_2 , заперечує проти доводів позивача та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Заперечуючи проти доводів касаційної скарги, відповідач, у відзиві посилається на те, що у матеріалах справи наявні докази поважності його непроживання у спірній квартирі, а право на приватизацію не залежить від наявності у нього у власності спадкового майна. При цьому, позивачем не зазначено і не наведено, які саме її права порушені, невизнані або оспорені відповідачами.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 ЖК УРСРвстановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Стаття 71 ЖК УРСРвстановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

Статтею 107 ЖК УРСР установлено, що наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

В оцінці законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішення Верховний Суд врахував, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача.

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

При цьому, розподіляючи тягар доведення між сторонами, саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК УРСР.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідача та його малолітньої доньки такими, що втратили право користування спірним жилим приміщенням, оскільки встановив, що між учасниками справи існують конфліктні відносини з приводу користування квартирою, причиною їх непроживання у квартирі є створені позивачем перешкоди, що виключає можливість визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зокрема як таких, що вибули на інше постійне місце проживання, за статтею 107 ЖК УРСР. При цьому, належних доказів на підтвердження факту непроживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин матеріали справи не містять і таких обставин під час розгляду справи позивачем не доведено, як і обставин, що відповідач втратив інтерес до спірного житла.

Крім того, в силу положень частини третьої та частини четвертої статті 29 ЦК України, частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», малолітня ОСОБА_3 не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення її права користування житлом, у якому на законних підставах був зареєстрований його батько.

Доводи касаційної скарги про проживання дитини за іншою адресою з батьком, наявність у останнього житла, в якому можлива реєстрація дитини, не є правовими підставами для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Не знайшли підтвердження під час розгляду справи та є недоведеними, у якості підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право на користування спірною квартирою, доводи позивача про те, що відповідач з малолітньою донькою є особами, які забезпечені житлом та вибули на інше місце проживання. Надаючи вказаним доводам належну оцінку, суди попередніх інстанцій обґрунтували свої висновки щодо їх відхилення та виходили з того, що вказані аргументи спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, зокрема зверненнями відповідача до різних органів та установ щодо перешкод в користуванні спірною квартирою, в тому числі і після набуття ОСОБА_2 права власності на вищевказаний житловий будинок у 2014 році.

Під час розгляду справи, судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_2 та його малолітня донька ОСОБА_3 не проживають у спірній квартирі з поважних причин, а не у зв`язку з виїздом на інше постійне місце проживання, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання їх такими, що втратили право користування цією квартирою, за тих мотивів, з якими позивач пов`язує задоволення заявлених позовних вимог - стаття 107 ЖК УРСР.

Надаючи оцінку посиланням позивача на те, що відповідач має у власності житло, а тому не може зберігати за собою право користування квартирою у держаному житловому фонді, а отже і право її приватизації, суди попередніх інстанцій правильно виходили із їх безпідставності, а також об`єктивно встановили, що крім відповідача, власником іншої Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_3 , є позивач ОСОБА_1 , яка має право користуватися і користується даним нерухомим майном.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, а також оцінки нових доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, оскільки в силу приписів статті 400 ЦПК України, Верховний Суд не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Доводи касаційної скарги про невідповідність оскаржуваних рішень вимогам щодо їх вмотивованості, наведеним у Висновку № 11 (2008) Консультативної рада європейських суддів, невідповідність їх змісту пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є необґрунтованими, оскільки з аналізу питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня

2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

І. В. Литвиненко

І. М. Фаловська