Постанова

Іменем України

16 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 333/3529/19

провадження № 61-17301св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усик Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідач за первісним позовом - ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів за первісним позовом, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Масловець Людмила Сергіївна

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 квітня 2021 року у складі судді Круглікова А. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Кухаря С. В., Онищенка Е. А.

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Масловець Л. С., просила визнати недійсним договір дарування від 15 травня 2018 року квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; встановити факт її спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю у період з 1994 року до травня 2018 року; визнати зазначену квартиру об`єктом права спільної власності, набутого нею та ОСОБА_2 за час проживання однією сім`єю без перебування у шлюбі; у порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутого ними за час проживання однією сім`єю без перебування у шлюбі, визнати за нею право спільної сумісної власності на 1/2 частини зазначеної квартири.

На обґрунтування позову посилалася на таке.

У період з 1994 року до травня 2018 року вони з відповідачем ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

У 2000 році вони переїхали у квартиру батьків ОСОБА_2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

У період їх спільного проживання ОСОБА_2 набув зазначену квартиру у власність шляхом її приватизації.

У 2007 році ОСОБА_2 взяв кредит під заставу зазначеної квартири, який вони сплатили за спільні кошти.

У 2013-2014 роках після сплати кредиту вони почали робити ремонт у спільній квартирі, який триває до теперішнього часу.

З травня 2018 року стосунки між ними погіршились, ОСОБА_2 перестав з`являтись у квартирі, останні роки не бере участі в утриманні спірної квартири, не виділяє кошти на ремонт та сплату комунальних послуг.

Вони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, тому підлягає встановленню факт її спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю у період з 1994 року до травня 2018 року.

Крім того, 23 травня 2019 року їй стало відомо, що 15 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка є його дочкою від першого шлюбу, укладений договір дарування спірної квартири.

ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 , ніколи не проживала, у тому числі у період з 18 травня 2018 року до 23 травня 2019 року.

Позивачка продовжувала мешкати у спірній квартирі, робити ремонт та сплачувати комунальні послуги.

ОСОБА_2 не мав права одноосібно розпоряджатись спірним майном, оскільки житло набуте останнім за час спільного проживання однією сім`єю з позивачкою, а тому є їхньою спільною сумісною власністю.

З урахуванням наведеного просила визнати недійсним договір дарування від 15 травня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Масловець Л. С., реєстровий номер 873, щодо квартири АДРЕСА_1 ; встановити факт її спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю у період з 1994 року до травня 2018 року (включно); визнати квартиру АДРЕСА_1 , об`єктом права спільної сумісної власності, набутого нею та ОСОБА_2 за час проживання однією сім`єю без перебування у шлюбі; у порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутою ними за час проживання однією сім`єю без перебування в шлюбі, визнати за нею право спільної сумісної власності на 1/2 частини вказаної квартири.

У липні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про виділення 1/2 частини транспортного засобу шляхом стягнення з відповідачки на його користь грошової компенсації у розмірі 200 000,00 грн та припинення права власності позивача на майно.

На обґрунтування зустрічного позову посилався на те, що під час спільного проживання з ОСОБА_1 для торговельного бізнесу, а також для потреб сім`ї вони придбали транспортний засіб «Ford Transit», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який зареєстрували на ім`я ОСОБА_1 .

Після припинення шлюбних та сімейних відносин документи на зазначений автомобіль, який є спільною сумісною власністю сторін, перебувають у володінні та користуванні ОСОБА_1 . Вартість автомобіля становить біля 400 000,00 грн. Вказаний транспортний засіб є неподільною річчю і спільне користування ним неможливе.

Просив суд виділити належну йому 1/2 частини транспортного засобу «Ford Transit», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , шляхом стягнення з ОСОБА_1 на його користь грошової компенсації вартості 1/2 частини вказаного автомобіля у розмірі 200 000,00 грн, припинити його право власності на спірний автомобіль після отримання ним грошової компенсації у розмірі 200 000,00 грн.

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2019 року суд прийняв зустрічний позов ОСОБА_2 до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року, первісний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю у період з 01 січня 2004 року до травня 2018 року.

Визнано квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 75,5 кв. м, житловою площею 36,5 кв. м, об`єктом права спільної сумісної власності, набутого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

У порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 75,5 кв. м, житловою площею 36,5 кв. м.

Визнано недійсним договір дарування від 15 травня 2018 року нерухомого майна - квартири за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Масловець Л. С., зареєстрований в реєстрі за № 873.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У задоволенні іншої частини первісного позову відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що у матеріалах справи є докази на підтвердження достовірності обставин спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання цього факту сторонами.

Факт спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу можливо встановити судом лише з 01 січня 2004 року, тобто після набрання чинності Сімейним кодексом України (далі - СК України), тому первісний позов в частині вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 з ОСОБА_2 у період з 01 січня 2004 року до травня 2018 року підлягає задоволенню.

Матеріалами справи доведено, що ОСОБА_2 набув право приватної власності на спірну квартиру під час спільного проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, тому набуте ОСОБА_2 указане спірне нерухоме майно за час спільного проживання належить позивачці та відповідачу на праві спільної сумісної власності відповідно до статті 74 СК України.

Під час розгляду справи суд першої інстанції не встановив окремих випадків або ж інших обставин, що мають істотне значення для справи, за якими суд мав би відступити від засади рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, тому зазначив, що вимоги позивачки про визнання за нею права власності на 1/2 частини спірної квартири є обґрунтованими, доведеними та підлягають задоволенню.

Вирішуючи вимоги про визнання недійсним договору дарування, суд першої інстанції зазначив, що договір дарування від 15 травня 2018 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за відсутності нотаріально посвідченої згоди іншого співвласника цього майна ОСОБА_1 , тому такий договір не відповідає вимогам статті 369 ЦК України та статті 65 СК України та є недійсним.

Щодо вирішення зустрічного позову, то суд першої інстанції зазначив, що станом на час розгляду справи спірний автомобіль вже не зареєстрований за ОСОБА_1 та належить іншій особі, яка не є стороною у цій справі.

Будь-яких клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача особу, якій належить та на яку зареєстрований транспортний засіб, від позивача за зустрічним позовом до суду не надходило, також немає доказів на підтвердження дійсної вартості автомобіля, тому відсутні підстави для задоволення зустрічного позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У жовті 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення первісного позову про визнання квартири спільною сумісною власністю, поділ квартири шляхом визнання права власності на 1/2 частини квартири, визнання недійсним договору купівлі-продажу та в частині відмови у задоволенні зустрічного позову скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову в оскаржуваній частині відмовити та задовольнити зустрічний позов.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині встановлення факту проживання ОСОБА_1 разом із ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до травня 2018 року заявник не оскаржує, а тому рішення судів попередніх інстанцій в зазначеній частині Верховний Суд відповідно до статті 400 ЦПК України не переглядає.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачка, звертаючись до суду з вимогами про визнання за нею права власності на спірну квартиру, посилалася на те, що спірна квартира після приватизації належить на праві власності відповідачеві, проте під час спільного проживання сторін істотно збільшилась у вартості за рахунок коштів позивачки, тому спірне майно є спільною сумісною власністю.

Суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та зазначив, що спірна квартира стала спільною сумісною власністю сторін внаслідок самого факту приватизації і що саме тому позивачка набула право власності на 1/2 частини квартири.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що приватизація ОСОБА_2 спірної квартири відбулася у лютому 2006 року. На той час стаття 61 СК України не містила частини п`ятої, відповідно до якої об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, тому набута ним у власність квартира є його особистою приватною власністю і він правомірно розпорядився квартирою, коли подарував її своїй дочці без згоди ОСОБА_1 .

Суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та положення Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», не врахували, що ОСОБА_2 витратив свої житлові чеки у повному обсязі для приватизації спірної квартири, водночас позивачка таким правом не скористалася.

На момент приватизації квартири ОСОБА_1 не була зареєстрована у спірній квартирі, мала інше постійне місце проживання та реєстрації, тому вона не мала права на приватизацію спірної квартири.

Задовольняючи позов у частині вимог про визнання недійсним договору дарування квартири, суди попередніх інстанцій не врахували, що встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю та встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов`язується із набранням рішенням законної сили, тому встановлення вказаних юридичних фактів не зумовлює недійсності правочинів щодо цього майна, вчиненого до набрання законної сили таким рішенням.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що до участі у справі не залучений новий власник автомобіля та що ОСОБА_2 не надав доказів дійсної вартості автомобіля.

Водночас суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання про витребування у позивачки звіту суб`єкта оціночної діяльності про дійсну (ринкову) вартість автомобіля та не сприяв в отриманні доказів вартості автомобіля.

Крім того, суди не врахували, що ОСОБА_2 звернувся з вимогами про стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частини автомобіля, а тому відчуження автомобіля іншій особі не є підставою для відмови у задоволенні позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 07 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11, від 07 вересня 2016 року у справі № 727цс16, Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 686/2762/15-ц, від 24 березня 2020 року у справі № 367/3800/14-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 180/254/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 761/17775/15-ц, від 09 січня 2019 року у справі № 643/4589/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 405/3964/17, від 30 січня 2019 року у справі

№ 158/2229/16-ц, від 07 квітня 2021 року у справі № 402/849/18, від 07 квітня 2021 року у справі № 127/6926/13-ц, від 18 лютого 2021 року у справі № 314/2224/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 301/2231/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 757/8854/14-ц, від 05 листопада 2020 року у справі № 534/961/16-ц, від 13 серпня 2020 року у справі № 316/1594/18; необґрунтоване відхилення судом клопотання про витребування доказів.

У січні 2022 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Тивоненко Д. Р., просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що доводи касаційної скарги про вихід судом першої інстанції за межі позовних вимог є безпідставними, оскільки саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначити, яка норма права підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували статті 57 та 61 СК України та дійшли обґрунтованого висновку, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя та що оскаржуваний договір купівлі-продажу квартири є недійсним, оскільки укладений без згоди позивачки.

Суди обґрунтовано відмовили у задоволенні зустрічного позову, оскільки ОСОБА_2 не надав належних доказів на підтвердження дійсної вартості автомобіля.

У відзиві позивачка просить суд продовжити строк для подання відзиву, у зв`язку із несвоєчасним отриманням ухвали суду касаційної інстанції про відкриття провадження.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Тивоненко Д. Р., про продовження процесуального строку для подачі відзиву на касаційну скаргу та приєднати відзив до матеріалів справи.

Також ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Тивоненко Д. Р., просить стягнути з відповідачів на користь позивачки судові витрати на професійну правничу допомогу, понесені нею у суді касаційної інстанції, у розмірі 7 000,00 грн.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в оскарженій частині не відповідають.

Суди встановили, що факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю, підтверджується доказами, що є у справі, а саме: долученими позивачем фотокартками, квитанцією Акціонерного товариства «ОТП Банк» від 16 липня 2010 року № 5 про сплату ОСОБА_1 на поповнення поточного рахунку ОСОБА_2 для погашення кредиту, довіреністю від 21 вересня 2009 року, виданою ОСОБА_2 на розпорядження його поточним рахунком ОСОБА_1 , показаннями допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

Крім того, факт спільного проживання ОСОБА_2 разом з ОСОБА_1 не заперечувався відповідачем ОСОБА_2 за первісним позовом у наданому суду зустрічному позові.

Суди також встановили, що згідно з актом прийомки індивідуального будинку, затвердженого розпорядженням голови Комунарської районної адміністрації «Про оформлення права власності на житлову прибудову та сіні, що знаходиться в АДРЕСА_2 » від 29 грудня 2005 року № 2778р, прийнято в експлуатацію житлову прибудову літ. «А1», житловою площею 12,2 кв. м, на АДРЕСА_2 , та визначено оформити право власності місцевій раді на житлову прибудову літ. «А1», житловою площею 12,2 кв. м, сіни літ. «А3» площею в цілому 1,9 кв. м та сіни літ. «А2» площею в цілому 10,2 кв. м, що знаходяться у АДРЕСА_2 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 08 лютого 2006 року № НОМЕР_2 , квартира загальною площею 75,5 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , приватизована згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та належить на праві приватної власності ОСОБА_2 .

Факт реєстрації права приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , за ОСОБА_2 , станом на 23 лютого 2006 року, підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 23 лютого 2006 року № 9928356.

15 травня 2018 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) укладений договір дарування, за умовами якого (пункт 1 договору) дарувальник передав безоплатно у власність обдаровуваної, а обдаровувана прийняла у власність, як подарунок від дарувальника, квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 75,5 кв. м, житловою площею 36,5 кв. м.

Зазначений договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Масловець Л. С. та зареєстрований у реєстрі за № 873.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 травня 2019 року № 168435021, станом на час формування довідки, право приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 15 травня 2018 року № 873.

Також суди встановили, що відповідно до листа регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справи України в Запорізькій області від 30 жовтня 2019 року № 31/8-5241, 16 січня 2015 року на підставі довідки-рахунку ТОВ «Автохауз-2011» серії ВІА № 898889 від 16 січня 2015 року за ОСОБА_1 зареєстрований автомобіль «Ford Transit», державний номерний знак НОМЕР_1 , та видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 від 16 січня 2015 року.

29 травня 2019 року зазначений транспортний засіб перереєстрований на іншу особу на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 29 травня 2019 року № 2341/2019/1489259, укладеного в ТСЦ МВС № 2341.

Щодо вирішення первісного позову

Згідно зі статтею 57 СК України (у редакції від 14 січня 2006 року, чинній на момент отримання ОСОБА_2 у власність внаслідок приватизації квартири) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Відповідно до статті 61 СК України (у редакції, чинній на момент отримання ОСОБА_2 у власність внаслідок приватизації квартири) об`єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до Закону України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації».

Зазначена норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України від 17 травня 2012 року № 4766 «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності 12 червня 2012 року.

Водночас частину першу статті 57 СК України доповнено пунктами 4, 5 такого змісту: «4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; «5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України».

Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання чинності відповідними актами; акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Отже, з урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого державного майна змінювався.

Лише у період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду визнавалось спільною сумісною власністю подружжя.

До 08 лютого 2001 року та після 12 червня 2012 року таке майно належало до особистої приватної власності чоловіка або дружини, який (яка) використали своє право на приватизацію відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі № 367/3800/14-ц (провадження № 61-15939св19), від 07 листопада 2018 року у справі № 686/2762/15-ц (провадження № 61-40136св18), на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували та дійшли помилкового висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю, набутою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу лише за фактом її приватизації ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зазначеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Отже, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанови Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц (провадження № 61-29896св18), від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11 (провадження № 2-3632/11), на які посилається заявник у касаційній скарзі).

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

Визначаючи підстави позову, як елементи його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права.

Звертаючись до суду першої інстанції з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 посилалася на те, що спірна квартира після приватизації належала на праві власності ОСОБА_2 .

Водночас позивачка зазначала, що вона відповідно до статті 62 СК України має право на визнання спірної квартири спільною сумісною власністю, а також на частку у цьому майні, оскільки вартість спірної квартири істотно збільшилась за рахунок її особистих коштів та праці.

Суд першої інстанції указаного не врахував, вийшов за межі підстав позову та дійшов передчасного висновку про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посилаючись лише на встановлений факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу на час приватизації квартири.

Суд першої інстанції не досліджував наданих позивачкою доказів на підтвердження її доводів, про те, що вартість спірної квартири істотно збільшилась за рахунок її особистих коштів та праці, а відповідно не робив висновків, чи саме з цих підстав, відповідно до статті 62 СК України, вона має право на визнання спірного майна спільною сумісною власністю сторін та виділення їй частки у цьому майні.

Суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Тивоненко Д. Р., посилалася на висновкиВеликої Палата Верховного Суду, викладені у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, відповідно до яких саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Зазначала, що суди попередніх інстанцій, визначаючи приватизовану ОСОБА_2 квартиру об`єктом спільної сумісної власності сторін, не виходили за межі позовних вимог та надали правильну кваліфікацію відносинам сторін.

Верховний Суд відхиляє зазначені посилання, оскільки суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму матеріального права, вийшли за межі підстав позову, не дослідили зібрані у справі докази та дійшли передчасного висновку про задоволення первісного позову щодо вимог про визнання спірного майна спільною сумісною власністю.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення вимог первісного позову про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю, похідних вимог про визнання права власності на 1/2 частини квартири та визнання недійсним договору дарування не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому, з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальних законом повноважень апеляційного суду, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції в зазначеній частині підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо вирішення зустрічного позову

Суди встановили, що станом на час розгляду цієї справи в суді спірний транспортний засіб «Ford Transit», вже не зареєстрований за ОСОБА_1 та належить іншій особі, яка не є стороною у цій справі.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що особа, яка є новим власником транспортного засобу, не залучена до участі у справі, крім того, позивач за зустрічним позовом не надав доказів на підтвердження дійсної вартості транспортного засобу.

Верховний Суд не погоджується із вказаними висновками з огляду на таке.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої і третьої статті 325 ЦК України, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, про що зазначено у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Подібний висновок викладений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій на вказане не звернули уваги, неправильно застосували вищезазначені норми матеріального права, не вирішили спір по суті, не врахували, що ОСОБА_2 визначив вартість спірного майна, виходячи з інформації, отриманої через мережу Інтернет щодо оцінки аналогічних транспортних засобів, а відповідачка за зустрічним позовом, заперечуючи таку оцінку, не надала доказів на її спростування.

Враховуючи, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається, виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, суд першої інстанції не надав належної оцінки поданим ОСОБА_2 доказам на підтвердження вартості спірного автомобіля, а суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення зустрічного позову підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права: вийшов за межі підстав первісного позову, не встановив обставин справи, не дослідив та не надав належної правової оцінки доказам у справі, що є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суд апеляційної інстанції має врахувати викладене, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, надати оцінку як доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року в частині вирішення первісного позову про визнання недійсним договору дарування, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частини квартири та в частині вирішення зустрічного позову скасувати.

Справу у зазначеній частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко