Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 333/5693/16-ц

провадження № 61-2966св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуАкціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від

22 липня 2020 року у складі судді Круглікової А. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Гончар М. С. Кочеткової І. В., Подліянової Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заяви

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»; Банк) про визнання недійсним кредитного договору та застосування принципу подвійної реституції.

Позовна заява мотивована тим, що 28 травня 2008 року між нею та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір споживчого кредиту № ZPC0GK0000000075. Вказаний договір укладений з порушенням частини першої статті 203 ЦК України та не відповідає внутрішній волі позичальника (частина третя статті 203 ЦК України), що є підставою для визнання цього договору недійсним з моменту укладення.

У зв`язку з відсутністю необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про умови кредитування, а також відомостей про орієнтовну сукупну вартість кредиту вона була позбавлена об`єктивно визначитись з доцільністю отримання такого кредиту, з урахуванням особистих фінансових можливостей для обслуговування. Отже кредитний договір за умовами є несправедливим.

Протягом дії кредитного договору банком жодного разу не повідомлено у письмовій формі про зміну в сторону збільшення вартості іноземної валюти курсу долару у співвідношенні до гривні, що як наслідок, призвело до значного фінансового навантаження для споживача в частині забезпечення належного виконання останнім взятого на себе зобов`язання. Різка неодноразова зміна у сторону збільшення ціни долара США по відношенню до гривні, яка відбулась поза волею позичальника, докорінно змінила обсяг зобов`язання та зробила виконання цього зобов`язання неможливим, що є несправедливим по відношенню до позичальника.

Постановою ВАСУ від 03 березня 2016 року у справі № К/800/59852/14 встановлено порушення відповідачем у справі законодавства щодо захисту прав споживачів. Таким чином обставини, встановлені судовим рішенням у адміністративній справі, що набрало законної сили, не потребують доказуванню у справі, у якій бере участь особи щодо якої встановлені ці обставини.

З урахуванням наведеного, просила:

визнати недійсним кредитний договір від 28 травня 2008 року

№ ZPC0GK0000000075;

застосувати до сторін за кредитним договором подвійну реституцію.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсними пункти 1.1., 1.2., 2.2.3., 2.2.5., 2.2.11., 2.3.3., 2.4.1., 3.2., 3.3., 3.4., 3.6., 3.9., 4.2., 4.3., .4.4., 4.5., 4.6., 5.5., 6.1., 7.2., 7.3., 7.5., 8.1., 8.1.2., 8.2., 8.5. кредитного договору від 28 травня 2008 року № ZPC0GK0000000075, укладеного між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» в частині сплати винагороди, комісії за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що кредитний договір від

28 травня 2008 року №ZPC0GK0000000075 містить інформацію про суму кредиту, строк його повернення, призначення, погашення, розмір відсоткової ставки (річної) тощо; оспорюваний договір підписний як позивачем, так і уповноваженим представником відповідача АТ КБ «ПриватБанк», а тому сторони досягли домовленості з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним й відповідало їхній внутрішній волі. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 під час укладення кредитного договору не заявляла, що з нею не проведено переддоговірної роботи, що їй не зрозумілі умови договору, позивач підписала кредитний договорі з додатками до нього та в подальшому виконувала його умови.

Позивачем не доведено, що під час укладання кредитного договору від

28 травня 2008 року №ZPC0GK0000000075 їй не була надана повна інформація щодо кредиту, чи що під час підписання спірного правочину її введено в оману та приховано сукупну вартість кредиту, у зв`язку з чим ОСОБА_1 не змогла оцінити доцільність отримання кредиту на таких умовах. Наведені доводи позивача спростовуються наявною в матеріалах цієї справи Анкетою-заявою від 21 травня 2008 року, підписаною ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк» без жодних претензій та зауважень.

В той же час, як встановлено судом, умови пунктів 1.1., 1.2., 2.2.3., 2.2.5., 2.2.11., 2.3.3., 2.4.1., 3.2., 3.3., 3.4., 3.6., 3.9., 4.2., 4.3., .4.4., 4.5., 4.6., 5.5., 6.1., 7.2., 7.3., 7.5., 8.1., 8.1.2., 8.2., 8.5. кредитного договору від 28.05.2008 р. № ZPC0GK0000000075 містять положення щодо необхідності сплати позичальником (позивачем у цій справі) винагороди, комісії за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення.

Судом при розгляді справи по суті спору враховано висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі

№ 6-1746цс16, що обслуговування кредиту, в тому числі сплата комісії за обслуговування кредиту, винагороди за резервування ресурсів для виконання зобов`язань за спірним кредитним договором є супутньою послугою, яка супроводжує кредит. Тому суд дійшов висновку, що умови кредитного договору відносно компенсації сукупних послуг банку за рахунок позивача є несправедливими та такими, що суперечать нормам Закону України «Про захист прав споживачів» і положенням Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління Національного Банку України від 10 травня 2007 року

№ 168, які були чинними станом на час укладення між сторонами кредитного договору від 28 травня 2008 року.

З огляду на викладене, підлягають задоволенню вимоги позивача в частині визнання недійсними умови пунктів 1.1., 1.2., 2.2.3., 2.2.5., 2.2.11., 2.3.3., 2.4.1., 3.2., 3.3., 3.4., 3.6., 3.9., 4.2., 4.3., .4.4., 4.5., 4.6., 5.5., 6.1., 7.2., 7.3., 7.5., 8.1., 8.1.2., 8.2., 8.5. кредитного договору від 28 травня 2008 року № ZPC0GK0000000075.

Суд відхилив посилання позивача на висновок експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 30 березня 2018 року № 25421, за змістом якого розрахунок щомісячного платежу за кредитним договором від 28 травня 2008 року № ZPC0GK0000000075, визначений в графіку погашення кредиту, що є додатком № 2 до вказаного кредитного договору, не відповідає вимогам розділу 3 п. 3.2. постанови Правління НБУ від 10 травня 2007 року

№ 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». Такі посилання позивача стосуються правильності розрахунку кредитної заборгованості за оспорюваним кредитним договором, а не дійсності самого правочину, на підставі якого виникли правовідносини між сторонами.

Враховуючи, що кредитний договір станом на час розгляду цієї справи в суді сторонами не розірваний та зобов`язання за вказаним договором не припинені, суд не вбачав пропуску позивачем позовної давності із заявленими вимогами у цій справі. У зв`язку з чим суд відмовив у задоволенні заяви АТ КБ «ПриватБанк» про застосування позовної давності.

Позивач, заявляючи вимогу про застосування принципу подвійної реституції в спірних правовідносинах, жодним чином не обґрунтував та не надав будь-яких первинних бухгалтерських документів на підтвердження оплати

ОСОБА_1 коштів на виконання умов кредитного договору за період

з 28 травня 2008 року по день розгляду цієї справи в суді, в тому числі доказів щодо сплаченої комісії за обслуговування кредиту та винагороди за резерування ресурсів. За таких обставин суд позбавлений можливості застосувати наслідки недійсності пунктів кредитного договору від 28 травня 2008 року № ZPC0GK0000000075, які визнані судом недійсними за наслідками розгляду цієї справи. У зв`язку з чим вимога позивача про застосування принципу подвійної реституції в спірних правовідносинах залишена судом без задоволення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2020 року в частині, яка є предметом апеляційного перегляду, визнання недійсними п.п. 1.1., 1.2., 2.2.3., 2.2.5., 2.2.11., 2.3.3., 2.4.1., 3.2., 3.3., 3.4., 3.6., 3.9., 4.2., 4.3., .4.4., 4.5., 4.6., 5.5., 6.1., 7.2., 7.3., 7.5., 8.1., 8.1.2., 8.2., 8.5. кредитного договору від 28.05.2008 р. № ZPC0GK0000000075, укладеного між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» в частині сплати винагороди, комісії за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення залишено без змін.

В іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалось і апеляційним судом не переглядалось.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що обслуговування кредиту, в тому числі сплата комісії за обслуговування кредиту, винагороди за резервування ресурсів для виконання зобов`язань за спірним кредитним договором є супутньою послугою, яка супроводжує кредит, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що умови кредитного договору відносно компенсації сукупних послуг банку за рахунок позивача є несправедливими та такими, що суперечать нормам Закону України «Про захист прав споживачів» і положенням Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними станом на час укладення між сторонами кредитного договору від 28 травня 2008 року.

Враховуючи, що оспорюваний кредитний договір станом на час розгляду цієї справи в суді сторонами не розірваний та зобов`язання за вказаним договором не припинені (належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні), суд першої інстанції правильно не вбачав пропуску позивачем позовної давності за заявленими вимогами у цій справі та правильно відмовив Банку у задоволенні його заяви про застосування позовної давності.

Доводи апеляційної скарги Банку є такими, що не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції в частині, яка є предметом апеляційного оскарження.

Аргументи учасників справи

У лютому 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило судові рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог; судові витрати покласти на позивача.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач на день укладення кредитного договору, у тому числі його оспорюваних пунктів, своїм підписом підтвердив укладення договору, що свідчить про те, що з цієї дати позивачу було достеменно відомо про вчинення цього правочину, про його умови, про обставини його укладання, про обсяг наданої Банком інформації про умови кредитування, про всі платежі, які необхідно буде сплатити при виконанні договору, зокрема щодо сплати винагороди, комісії за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення. Вся інформація позичальнику надана

28 травня 2008 року, жодних перешкод Банк не чинив в її отриманні на протязі усього часу з моменту укладення оспорюваного правочину. Позивач умови договору частково виконував, тобто, погодився із умовами договору, зокрема, умов кредитування, сплати винагороди, комісії за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення.

При цьому матеріали справи не містять жодного обґрунтування того, які саме об`єктивні причини позбавили позивача можливості дізнатися про порушення свого права та звернутися до суду з позовом раніше, аніж у 2016 році, тобто через вісім років після укладення договору, а також часткового його виконання. Отже, оскільки ОСОБА_1 дізналася про умови договору 28 травня

2008 року, то позовна давність сплинула ще у 2011 році. Позивач, звернувшись до суду у 2016 році, позовну давність пропустила, клопотання про його поновлення не заявляла.

В матеріалах справи міститься заява банку про застосування до спірних правовідносин наслідків пропуску позивачем позовної давності, тому у позовних вимогах мало бути відмовлено, оскільки позивач пропустила позовну давність.

Посилання судів попередніх інстанцій на те, що кредитний договір від 28 травня 2008 року № 2РСОСК0000000075 станом на час розгляду цієї справи в суді сторонами не розірваний та зобов`язання за вказаним договором не припинені, не є визначеною законом обставиною, за наявності якої початок перебігу позовної давності змінюється або ж наслідки пропуску позовної давності не застосовуються.

Отже, суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні заяви Банку, неправильно застосували статтю 261 ЦК України та не застосували норму права, що підлягала застосуванню, а саме - частину четверту статті 267 ЦК України.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» провизнання недійсними пунктів кредитного договору в частині сплати винагороди, комісії за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.

У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу, в яких просила оскаржені судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення.

Вказує, що АТ КБ «ПриватБанк» станом на момент подачі касаційної скарги не мало відповідної ліцензії НБУ на здійснення банківської діяльності, оскільки змінило найменування та місцезнаходження, тому ліцензія ПАТ КБ «ПриватБанк» є недійсною. Тому касаційна скарга подана юридичною особою, яка не мала відповідного дозволу. Відсутність належної Ліцензії НБУ на здійснення банківської діяльності АТ КБ «ПриватБанк» є прямою підставою для відхилення касаційної скарги банку у справі № 333/5693716-ц.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі Верховного Суду від 09 листопада 2020 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2018 року у справі № 910/9452/17, від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15).

20 червня 2022 року ухвалою Верховного Суду зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17.

30 серпня 2022 року ухвалою Верховного Суду поновлено касаційне провадження у справі; справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 28 травня 2008 року між ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 (Позичальник) укладено кредитний договір № ZPC0GK0000000075, за умовами якого (п. 1.1. договору) Банк зобов`язався надати Позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, визначений в п. 8.1. цього договору. Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагород, розмір щомісячного платежу, період оплати, порядок погашення заборгованості за цим договором, зазначені у розділі 8 договору.

У пункті 1.2. кредитного договору сторони передбачили, що Позичальник доручає Банку провадити погашення заборгованості по даному кредитному договору в передбачені договором строки за рахунок коштів, розміщених на рахунку Позичальника, що відповідає платіжній картці, емітованої ПриватБанком, номер рахунку зазначений у п. 8.2. договору. (…). Кредит надається в обмін на зобов`язання Позичальника по поверненню кредиту, сплати відсотків, винагороди в зазначені даним договором строки.

За змістом пункту 2.2. кредитного договору, Позичальник зобов`язався, зокрема: сплатити Банку винагороду згідно п.п. 8.1., 7.2. даного договору; погашення кредиту зробити в порядку, сумах і строки, передбачені п. 8.1., 8.1.1., 8.1.2., 2.3.3. цього договору.

Банк має право на списання коштів в іноземній валюті у розмірі еквівалентному сумі заборгованості по даному договору в національній валюті України на дату погашення, і продаж стягненої іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України з відшкодуванням Банку витрат на сплату зборів, комісій і вартості наданих послуг (пункт 2.2.5. кредитного договору).

За змістом пункту 2.2.11. кредитного договору, для здійснення останнього погашення по кредиту Позичальник звертається в Банк, який надає інформацію по заборгованість Позичальника за кредитним договором (кредит, відсотки, пені, винагороди).

Відповідно до пункту 2.3.3. кредитного договору, Банк на власний розсуд має право: а) розірвати договір у судовому порядку. При цьому, в останній день дії договору Позичальник зобов`язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування (…) або б) згідно з ст. 651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання договору з надсиланням Позичальникові відповідь-повідомлення. (…) При цьому, в останній день дії договору Позичальник зобов`язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, відсотки за фактичний строк користування. (…) Позичальник має право повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, відсотки за фактичний строк його користування протягом 30 календарних днів з дати отримання повідомлення про таку вимогу від Банку.

У пункті 3.2. кредитного договору сторони узгодили, що кошти, отримані від Позичальника для погашення заборгованості по кредиту, насамперед направляються для відшкодування витрат/збитків Банку згідно п.п. 2.2.9., 2.3.8. цього договору, далі пені згідно розділу 4 цього договору, далі - простроченої комісії по кредиту, далі - простроченої винагороди, далі - прострочених відсотків, далі - простроченої заборгованості за кредитом, частина суми, що залишилась направляється на погашення заборгованості за кредитом, далі - комісії, далі - винагороди (…). При несплаті винагороди, комісії (у випадку її щомісячної сплати згідно п. 8.1. даного договору), відсотків, і/або частини кредиту до останнього дня періоду сплати, вони вважаються простроченими.

Відповідно до пункту 3.3. кредитного договору, нарахування відсотків, а також винагород, передбачених п.п. 7.2., 8.1. договору здійснюється в останню дату їх сплати, зазначений п. 8.1., при цьому відсотки розраховуються на фактичний залишок заборгованості за кожний календарний день, виходячи з фактичної кількості днів користування кредитом - 360 днів у році.

Згідно з пунктом 3.4. кредитного одговору, для погашення заборгованості за даним договором, в т.ч. винагороди, Позичальник надає Банку кошти на рахунки, передбачені п. 1.2. даного договору, для зарахування коштів.

У пункті 3.6. кредитного договору сторони передбачили, що Позичальник сплачує Банку винагороду, у розмірі й у строки, зазначені в п. 8.1. даного договору.

У випадку, якщо дата погашення кредиту й/або сплати відсотків за користування кредитом, винагороди, пені випадає на вихідний або святковий день, зазначені платежі повинні бути здійснені в операційний день, що передує вихідному або святковим дням (пункт 3.9. кредитного договору).

У пунктах 4.2., 4.3. кредитного договору сторони визначили, що за надане право, зазначене у статті 4.1. договору, Позичальник сплачує Банку винагороду за резервування ресурсів в розмірі, зазначеному у статті 8.1. договору. Нарахування винагороди здійснюється на дату щомісячного платежу за кредитом, при цьому винагорода нараховується на суму зарезервованих ресурсів (додаток № 2 до договору) за фактичну кількість днів резервування ресурсів, виходячи з 360 днів у році. Дата погашення у часовий інтервал нарахування винагороди не включається. Розрахунок винагороди за резервування ресурсів здійснюється щоденно з моменту підписання договору.

Відповідно до пунктів 4.4.-4.6. кредитного договору при останньому погашенні винагорода за резервування ресурсів нараховується за весь час резервування (до дати погашення кредиту), при цьому, сумою зарезервованих ресурсів вважається сума вказана у графіку погашення кредиту (додаток № 2 до договору). Винагорода за резервування ресурсів сплачується щомісяця з щомісячним платежем за кредитом від дня нарахування згідно статті договору. Нарахування коштів для погашення винагороди за резервування ресурсів здійснюється з урахуванням черговості, визначеної у договорі.

Згідно з пунктом 5.5. кредитного договору, терміни позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди (…) встановлюється строком тривалістю 5 років.

Даний договір у частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту згідно п. 8.1. набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів або оформлення касових документів з використанням кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі виданих Позичальникові коштів до повного виконання сторонами зобов`язань за цим договором (пункт 6.1. кредитного договору).

У пунктах 7.2., 7.3. кредитного договору визначено, що при невиконанні Позичальником умов, передбачених п. 2.2.11. договору, Банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому, Позичальник сплачує Банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими Позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими Банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит надається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати. Всі види платежів (за винятком кредиту, винагороди за проведення додаткового моніторингу), що вносяться Позичальником за даним договором є відсотками в розумінні ЦК України.

Згідно з пунктом 8.1. кредитного договору, Банк зобов`язується надати Позичальникові кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк

з 28 травня 2008 року по 28 травня 2022 року включно у вигляді не поновлювальна лінія в розмірі 20 355 доларів США на наступні цілі: у розмірі

15 000 доларів США на придбання нерухомості, у розмірі 450 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту в момент надання кредиту, 252 доларів США - страхування майна, 75 доларів США - особисте страхування, а також у розмірі 4 578 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3., 2.2.7. даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків в розмірі 1,25% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,00% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08% річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно п. 7.2. даного договору. (…) Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати Позичальник повинен надати Банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 272,93 доларів США згідно Графіку погашення кредиту (додаток № 2 до договору) для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії.

У пункті 8.1.2. кредитного договору обумовлено, що у разі порушення термінів оплати, передбачених п. 8.1.1. на 120 календарних днів - сторони дійшли згоди вважати строком повернення кредиту, відсотків, винагороди, пені - в останній день місяця, в якому відбулось порушення термінів оплати на 120 календарних днів.

Для виконання даного договору Банк відкриває Позичальникові рахунок

№ НОМЕР_1 для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди та іншим платежам. (…) Кредит надається в обмін на зобов`язання Позичальника по поверненню кредиту, сплаті відсотків, винагороди в зазначені даним договором строки (пункт 8.2. кредитного договору).

Відповідно до пункту 8.5. кредитного договору при достроковому (як повному, так і частковому) погашенні кредиту Позичальник додатково сплачує Банку за користування кредитом 0% від суми кредиту, що погашається достроково.

Загальна вартість кредиту та графік погашення кредиту, визначені сторони в Додатках за №1 та № 2 до кредитного договору відповідно, які у відповідності до пункту 8.9. кредитного договору є невід`ємними додатками до даного договору.

Позиція Верховного Суду

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Згідно частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки».

Отже, для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі

№ 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) вказано, що:

«24. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

25. Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі

№ 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що у пункті 1.3.2 кредитного договору сторони погодили плату за управління кредитом, яку позичальник мав вносити щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник має сплатити банку). У цьому ж пункті договору сторони визначили, що позичальник повинен вносити таку плату у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умову кредитного договору про таку плату слід визнати недійсною.

29. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

30. Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

31. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

32. Тим не менше, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону

№ 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана.

36. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни:

36.2. З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції:

статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача(частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону

№ 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);

36.3. 10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 5 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року.

37.Наведені вище приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суди врахували наведене та зробили обґрунтований висновок, що на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялися і банком не надавалися. Такі платежі не випливають із суті договору кредиту (стаття 1054 ЦК України), оскільки надання грошових коштів за укладеним кредитним договором є обов`язком банку, тому їх встановлення в договорі про споживчий кредит суперечить закону, що є підставою для визнання недійсними умов кредитного договору в частині сплати винагороди, комісії за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України та частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Разом з тим, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18), на яку міститься посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від

28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 3 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15».

Схожий висновок викладений і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13 лютого 2018 року у справі

№ 910/9452/17.

За таких обставин є помилковим висновок судів, що оспорюваний кредитний договір станом на час розгляду цієї справи в суді сторонами не розірваний та зобов`язання за вказаним договором не припинені, тому відсутні підстави для застосування позовної давності за заявою Банку (а. с. 32-33, т. 1).

Оскільки про оспорюванні умови кредитного договору від 28 травня 2008 року позивач була обізнана з дня його укладення, то початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання його недійсним є день укладення договору, однак з позовом звернулася у жовтні 2016 року. Тому позовна давність за вимогами у цій справі є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову в оскарженій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі

№ 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною сьомою статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», тому сплачений АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанціїв розмірі 1 102,40 грн та з розглядом справи у суді апеляційної інстанції в розмірі 826,80 грн підлягає компенсації за рахунок держави.

Керуючись статтями 141, 400, 402 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний Банк «Приватбанк» задовольнити частково.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2020 рокув частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний Банк «Приватбанк» про визнання недійсними пунктів кредитного договору в частині сплати винагороди, комісії за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених вимог відмовити.

Компенсувати за рахунок держави Акціонерному товариству «Комерційний Банк «ПриватБанк» судові витрати на сплату судового збору в сумі 2 942,80 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2020 року в скасованій частині втрачають законну силу і подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук