Постанова
Іменем України
03 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 333/7646/15-ц
провадження № 61-19759св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Шоста Запорізька державна нотаріальна контора,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя у складі судді Стоматова Е. Г., від 25 березня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Полякова О. З., Онищенка Е. А., від 06 жовтня 2021 року.
Зміст позовних вимог
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом
до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Шоста Запорізька державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування.
Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що у зв`язку з неприязними відносинами з донькою - ОСОБА_4 вона вирішила забезпечити свою старість та домовилась з іншою донькою - ОСОБА_3 про те, що укладе з нею у нотаріуса договір, за яким вона відчужить квартиру, а відповідачка забезпечить її довічне утримання, догляд, забезпечить житлом до кінця її днів, а після її смерті зможе розпорядитись належною їй квартирою. 18 вересня 2004 року вона передала безоплатно у власність шляхом укладення договору дарування ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Позивачка вказувала, що вона продовжує мешкати у спірній квартирі разом з відповідачкою та онуком, сином відповідачки. На час укладення договору дарування вона вважала, що житиме у квартирі до своєї смерті, бо у неї немає іншого житла, але відповідачка за останні роки суттєво змінила своє ставлення до неї як до людини та взагалі як до матері. В 2015 році відповідачка заявила про те, що не буде здійснювати догляд за нею, позбавить її права користування спірною квартирою, стала знущатись над нею. З цього приводу вона неодноразово зверталась до органів поліції.
Позивачка вказувала, що наслідки договору, який вона уклала, не розуміла, не хотіла безоплатно передавати у власність відповідачки вказану квартиру. Підтвердженням того, що вона не знала, що уклала з відповідачкою договір дарування є договір на поставку електричної енергії, який залишився укладеним на її ім`я, а також судові спори про стягнення з неї заборгованості за надані комунальні послуги.
Також ОСОБА_1 посилалася на те, що до липня 2016 року вона проживала у спірній квартирі, а в липні 2016 року відповідачка визвала психіатричну бригаду та її доставили в психіатричну лікарню. Після її виписки з лікарні в серпні 2016 року відповідачка не пустила її в квартиру, змінила замки. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2016 року у справі № 333/5215/16-ц позивачку було вселено до спірної квартири. Зазначене рішення суду було примусово виконано державними виконавцями. До вселення в квартиру вона проживала на вулиці, на вокзалі, знімала кімнату у гуртожитку. Відповідачка намагалась визнати її недієздатною в рамках цивільної справи № 2-о/333/4/17. Зазначала, що спірна квартира є єдиним для неї житлом, після примусового вселення вона постійно проживає в ній. Пояснила, що на протязі більше 30 років погано чує, з віком стан її здоров`я значно погіршився.
Із урахуванням зазначеного позивачка просила позов задовольнити, визнати недійсним договір дарування, посвідчений 18 вересня 2004 року державним нотаріусом Шостої державної нотаріальної контори м. Запоріжжя, реєстраційний номер 2-1348, за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Справа розглядалася судами неодноразово.
Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 березня 2016 року у задоволені позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 березня 2016 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування, посвідчений 18 вересня 2004 року державним нотаріусом Шостої Запорізької державної нотаріальної контори Гедіковою Г. І., реєстраційний № 2-1348, за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 24 травня 2017 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що відповідачка не була належним чином повідомленою про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції та у суді апеляційної інстанції, у зв`язку з чим порушено право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 березня 2021 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування, посвідчений 18 вересня 2004 року державним нотаріусом Шостої Запорізької державної нотаріальної контори Гедіковою Г. І., реєстраційний № 2-1348, за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при укладенні договору дарування від 18 вересня 2004 року внутрішня воля позивачки була спрямована на те, щоб передати усі свої права на квартиру дочці лише після її смерті та отримувати від неї до смерті матеріальну допомогу, натомість такої волі договір від 18 вересня 2004 року не відображає. Позивачка при укладенні договору дарування помилялася щодо обставин, які мають істотне значення.
У серпні 2015 році права позивачки щодо проживання в спірній квартирі стали порушуватись з боку відповідачки ОСОБА_3 , і лише при зверненні за правовою допомогою позивачка дізналася про порушення її прав, після чого звернулась до суду з цим позовом у жовтні 2015 року, в межах передбаченого законом трирічного строку давності.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 березня 2021 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при укладенні договору дарування від 18 вересня 2004 року внутрішня воля позивачки була спрямована на те, щоб передати у власність відповідачки квартиру лише після її смерті та отримувати від неї до смерті допомогу, натомість такої волі договір від 18 вересня 2013 року не відображає. Крім того, після укладення договору дарування ОСОБА_1 залишилась проживати у подарованій квартирі, зберігала реєстрацію у ній, про що свідчать дані паспорту, заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2016 року у справі № 333/5215/16-ц про її вселення до спірної квартири через незаконне вивезення бригадою психіатричної допомоги за викликом ОСОБА_3 з подальшим перешкоджанням у користуванні квартирою, акт державного виконавця про виконання цього рішення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
02 грудня 2021 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя
від 25 березня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду
від 06 жовтня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначила неправильне застосування судами норм матеріального і порушення
норм процесуального права, вказавши, що суди застосували норми права
без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України
від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15 та від 27 квітня 2016 року
у справі № 6-372цс16 та постановах Верховного Суду від 08 жовтня
2018 року у справі № 755/796/16, від 20 серпня 2020 року у справі
№ 446/570/17, від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18,
від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19 (пункт 1 частини другої
статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої
У касаційній скарзі заявницявказує, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що позивачка та відповідачка є матір`ю та дочкою, які проживають разом однією сім`єю та ведуть спільне господарство, а також те, що відповідно до статей 202 203 Сімейного кодексу України відповідачка зобов`язана за будь-яких обставин здійснювати догляд та утримання матері. Внаслідок суперечки між сторонами спору та погіршення стосунків позивачка, достеменно знаючи про вчинення нею договору дарування у 2004 році, вирішила позбавити її права власності на квартиру, мотивуючи свої вимоги ненаданням їй допомоги, а також помилкою внаслідок поганого слуху та похилого віку (68 років). Такі дії вважає недобросовісними. Вказує на відсутність підстав для задоволення позову.
Заявниця також вказує на те, що позивачка пропустила трирічний строк позовної давності, звернулася до суду 19 жовтня 2015 року, тобто зі спливом більш ніж 11 років.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 посилається на те, що суди попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах доказів дійшли правильних та обґрунтованих висновків про те, що позивачка помилилася щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін договору. Вважає, що доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті висновків судів попередніх інстанцій.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 вересня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Шостої Запорізької державної нотаріальної контори Гедіковою Г. І., реєстраційний № 2-1348.
Згідно консультативного висновку спеціаліста від 06 лютого 2017 року ОСОБА_1 страждає на туговухість ІІІ ступеню.
Відповідно до державного реєстру речових прав на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_1 не зареєстровано право власності на нерухоме майно. Вказана квартира є єдиним місцем проживання позивачки.
Згідно висновку спеціаліста комунальної установи «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради № 206 від 10 серпня 2015 року тілесні ушкодження, отримані ОСОБА_1 08 серпня 2015 року в квартирі, в якій вона проживає, кваліфіковані як легкі тілесні ушкодження.
Відповідно до талона-повідомлення від 10 серпня 2015 року № 1318 ОСОБА_1 звернулась до начальника Комунарського РВ ЗМУ ГУ МВС України в Запорізькій області із заявою про конфлікт, який стався між нею та відповідачкою.
У заяві про вчинення кримінального правопорушення від 11 серпня 2015 року, адресованій начальнику Комунарського РВ ЗМУ ГУ МВС України в Запорізькій області, ОСОБА_1 посилалася на те, що 08 серпня 2015 року за адресою її проживання ОСОБА_3 відносно неї було вчинено кримінальне правопорушення, а саме: в ході конфлікту, який мав місце 08 серпня 2015 року, її дочка заподіяла їй тілесні ушкодження правої грудної клітини, гематоми та забої обох рук.
Згідно постанови про закриття кримінального провадження від 21 вересня 2015 року, яке 13 серпня 2015 року було зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за № 12015080040003766, вказане кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 Кримінального кодексу України, закрито у зв'язку із відсутністю у діяннях складу кримінального правопорушення.
Відповідно до пенсійного посвідчення ОСОБА_1 має статус дитини війни.
Згідно довідок від 18 березня 2017 року ОСОБА_1 зверталась за медичною допомогою до приймального покою міського комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня екстреної і швидкої медичної допомоги» Запорізької міської ради з тілесними ушкодженнями.
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06 квітня 2006 року у справі № 2-1860/06 за позовом ЖБК № 12 «Радіоприлад» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, позов задоволено частково. У вказаному рішенні зазначено, що ОСОБА_1 є членом ЖБК № 12 «Радіоприлад», а ОСОБА_3 є членом її сім`ї.
Заочним рішенням Комунарськго районного суду м. Запоріжжя у справі № 333/1416/16 від 27 вересня 2016 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 солідарно стягнуто заборгованість по технічному обслуговуванню будинку.
Заочними рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2016 року у справі № 333/5215/16 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про вселення задоволено. Вселено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у квартиру АДРЕСА_1 .
Постановою про відкриття виконавчого провадження відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 333/5215/16 від 15 грудня 2016 року про вселення ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Частиною першою статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК Україниволевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно зі статями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 717 ЦК Україниза договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
У той же час за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
За змістом статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майновогоабо немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних, допустимих доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16; від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, врахувавши що ОСОБА_1 (1936 року народження) є особою похилого віку, дитиною війни, має вади здоров`я, спірна квартира є її єдиним житлом, а також врахувавши поведінку відповідачки, що передувала укладенню спірного договору дарування, та її поведінку відносно позивачки з 2015 року, створення відповідачкою перешкод у користуванні єдиним житлом позивачки, обґрунтовано виходив із того, що позовні вимоги підлягають до задоволення, оскільки при укладенні оспорюваного договору дарування від 18 вересня 2004 року внутрішня воля позивачки була спрямована на те, щоб передати квартиру у власність відповідачки, яка є її дочкою, лише після її смерті та отримувати від неї до смерті відповідну допомогу, тобто на укладення договору довічного утримання.
Судами безспірно встановлено, що після укладення 18 вересня 2004 року договору дарування ОСОБА_1 залишилась проживати у подарованій квартирі, яка є її єдиним житлом, була зареєстрована у ній.
Окрім того, заочним рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2016 року ОСОБА_1 було вселено до спірної квартири через незаконне вивезення бригадою психіатричної допомоги за викликом ОСОБА_3 з подальшим перешкоджанням у користуванні квартирою.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, об`єктивно оцінивши доводи позивачки та здобуті у результаті судового розгляду докази, правильно визначилися із застосуванням статті 229 ЦК України до правовідносин сторін.
Відповідно до положень статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Доводи заявниці про те, що позивачкою пропущено строк позовної давності на звернення до суду із цим позовом є безпідставними, оскільки в серпні 2015 року права позивачки щодо проживання у спірній квартирі стали порушуватись ОСОБА_3 , після чого вона дізналася про порушення своїх прав оспорюваним правочином та у жовтні 2015 року звернулася до суду із цим позовом, тобто в межах трирічного строку позовної давності. Вказаним обставинам надано належну оцінку судами.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті без додержання норм матеріального і процесуального права.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
За встановлених обставин у цій справі висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, висловленим у постановах, на які послалася заявниця у касаційній скарзі.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 березня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Синельников С. Ф. Хопта В. В. Шипович