Постанова
Іменем України
22 червня 2022 року
м. Київ
справа № 334/1998/18
провадження № 61-21366св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
третя особа - Хортицький районний у м. Запоріжжі відділ державної реєстрації актів цивільного стану,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду
м. Запоріжжя від 14 травня 2021 року у складі судді Гнатюка О. М.
та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року
у складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Кочеткової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
ОСОБА_2 , третя особа - Хортицький районний у м. Запоріжжі відділ державної реєстрації актів цивільного стану, про оспорювання батьківства.
Позовну заяву мотивовано тим, що восени 2002 року ОСОБА_1 почав зустрічатися з відповідачкою.
14 лютого 2003 року вони зареєстрували шлюб у Відділі реєстрації актів громадського стану Хортицького районного управління юстиції
м. Запоріжжя.
У період шлюбу у них народився син ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що в Книзі актів громадянського стану про народження було зроблено запис від 15 липня 2003 року № 571, та Відділом реєстрації актів громадянського стану Хортицького районного управління юстиції м. Запоріжжя видано свідоцтво про його народження.
Зазначав, що був впевнений, що він є біологічним батьком дитини
Вказував, що рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя
від 16 червня 2010 року шлюб між ними було розірвано.
У 2011 році після припинення шлюбу ОСОБА_4 звернулася
до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя із заявою про стягнення
з позивача аліментів на її користь на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку, але не менш 30 % прожиткового мінімуму.
Вказував, що у 2013 році відповідачка заявила його матері про те, що ОСОБА_3 не його син, а вона не його бабуся. Така поведінка ОСОБА_2 поставила під сумнів факт його батьківства стосовно сина ОСОБА_3 .
Відповідачка пообіцяла припинити стягнення з ОСОБА_1 аліментів на утримання сина, також він припинив матеріально допомагати колишній дружині. Проте йому стало відомо, що відповідачка не дотримала своєї обіцянки, у зв`язку з чим у нього з`явилась заборгованість за аліментами.
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив суд:
-виключити відомості про нього як батька ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- внести відповідні зміни у свідоцтво про народження дитини та до актового запису від 15 липня 2003 року № 571.
У жовтні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду зі зустрічним позовом до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав.
Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не спілкується з дитиною, не виплачує аліментів, не бере участі у вихованні дитини.
Вказувала, що син ОСОБА_3 не заперечує проти позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав стосовно нього.
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_2 просила суд позбавити ОСОБА_1 батьківських прав стосовно неповнолітнього ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Виключено з актового запису від 15 липня 2003 року № 571 про народження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відомості про
ОСОБА_1 , записаного батьком дитини.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 на момент народження дитини у шлюбі вважав себе біологічним батьком дитини. Зазначений факт також підтверджується тим, що при поданні до суду позову позивач просив призначити судово-генетичну експертизу. Оскільки спір щодо відсутності біологічного споріднення виник після набрання чинності Сімейним кодексом України, тому суд першої інстанції вважав,
що не підлягають застосуванню строки позовної давності, передбачені статтею 56 КпШС України. Відповідно до висновку експерта Запорізького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України (далі - Запорізький НГДЕКЦ МВС України)
від 19 травня 2020 року № 8-354 ОСОБА_1 не є біологічним батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ураховуючи зазначене, суд вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 про виключення з актового запису про народження відомостей про батьківство дитини підлягають задоволенню.
Задоволення первісних вимог щодо виключення з актового запису про народження відомостей про батьківство дитини виключає можливість задоволення зустрічних позовних вимог щодо позбавлення батьківських прав, оскільки права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від батьків.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2021 року
в даній справі в частині правових підстав для задоволення первісних позовних вимог про виключення відомостей про батька з актового запису про народження дитини змінено, викладено мотивувальну частину рішення
в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення залишено без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами про обізнаність ОСОБА_1 про те, що він не є батьком дитини в момент реєстрації народження дитини. Оскільки жодним наданим відповідачем доказом не підтверджується обізнаність ОСОБА_1 про те, що в момент подачі заяви про реєстрацію народження дитини йому було відомо чи він міг обґрунтовано допускати, що не є біологічним батьком цієї дитини, апеляційний суд вважав, що відсутні підстави для відмови в задоволенні первісного позову з підстав визначених частиною другою статті 56 КпШС України.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав, для задоволення первісних позовних вимог про виключення відомостей про батька з актового запису про народження дитини та наявності підстав для відмови у задоволенні зустрічного повозу, проте апеляційний суд не погодився з наведеними в мотивувальній частині рішення підставами для задоволення позову та застосуванням судом першої інстанції до спірних правовідносин положень статті 136 СК України замість положень статті 56 КпШС України.
Відповідно до висновку експерта Запорізького НГДЕКЦ МВС України
від 19 травня 2020 року № 8-354 ОСОБА_1 не є біологічним батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відомості про позивача за первісним позовом було виключено з актового запису про народження дитини, тому суд першої інстанції правильно вважав, що підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав, заявлені до особи, що не є батьком дитини, задоволенню не підлягають.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2021 року до Верховного Суду,
ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
У травні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2022 року справу призначено
до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що спірний актовий запис № 571, відповідно до якого батьком дитини записано ОСОБА_1 , здійснено 15 липня 2003 року,
а річний строк, встановлений статтею 56 КпШС України, закінчується
15 липня 2004 року, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК України в редакції від 01 січня 2004 року.
Вважає, що суди безпідставно послалися на експертний висновок
від 19 травня 2020 року, яким виключена біологічна спорідненість
ОСОБА_1 з сином ОСОБА_3, як на єдиний доказ, на підставі якого позивач достовірно довідався про своє батьківство та про походження сина не від нього, обґрунтовуючи таким доказом початок перебігу строку на оспорювання батьківства. Вказує, що ОСОБА_1 принаймні з 2013 року, з часу, коли позивач довідався, що може і не бути біологічним батьком неповнолітнього ОСОБА_3 , не робив нічого для встановлення дійсних фактів.
Вказує, що апеляційний суд, порушивши принцип змагальності сторін, поклав у своє рішення доказ, який запросив самостійно - цивільну справу № 0827/2-2338/2011, яка розглядалася Шевченківським районним судом
м. Запоріжжя, про стягнення аліментів. Обставини, які містилися
в процесуальних документах зазначеної справи, були встановлені на користь позивача за первісним позовом та не в сукупності з іншими доказами у цій справі.
Суди попередніх інстанцій не врахували майнові інтереси неповнолітнього ОСОБА_3 в частині мати право на достатній розвиток та життя за рахунок накопичених аліментів, які позивач мав своєчасно сплатити.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_2 посилається на таке: судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1
ОСОБА_1 та ОСОБА_6 уклали шлюб 14 лютого 2003 року. Після реєстрації шлюбу дружина змінила прізвище на « ОСОБА_7 ».
Згідно із свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьками зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 червня
2010 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня
2011 року у справі № 0827/2-2338/2011 позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти у розмірі 1/4 частини від всіх видів доходів щомісячно до повноліття дитини.
Відповідно до розрахунку заборгованості від 28 жовтня 2021 року, складеного Хортицьким відділом державної виконавчої служби
у м. Запоріжжі, ОСОБА_1 має заборгованість за виконавчим листом
від 22 липня 2011 року № 2-2338 про стягнення аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , розмір якої станом на 14 червня 2021 року складає 169 374,64 грн.
Відповідно до висновку експерта Запорізького НГДЕКЦ МВС України
від 19 травня 2020 року № 8-354 ОСОБА_1 не є біологічним батьком ОСОБА_3 .
З метою повного та об`єктивного встановлення всіх обставин справи, ухвалою Запорізького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року
з Шевченківського районного суду м. Запоріжжя витребувано матеріали цивільної справи № 0827/2-2338/2011, як такі, що можуть містити інформацію щодо предмета доказування у цій справі.
На виконання вищезазначеної ухвали Шевченківським районним судом
м. Запоріжжя було направлено до Запорізького апеляційного суду оригінал витребуваної цивільної справи на 22 аркушах.
Дослідивши матеріали витребуваної справи, апеляційний суд встановив, що позовна заява про стягнення аліментів, підписана ОСОБА_2 , має такий зміст: «14.02.2003 року я зареєструвала шлюб з ОСОБА_1 . Реєстрація шлюбу відбулась у відділі РАЦС Хортицького району м. Запоріжжя. 14.06.2003 року від шлюбу у нас народився син - ОСОБА_3 ».
Посилаючись на положення статті 180 СК України та на те, що
ОСОБА_1 не надає добровільно допомогу, ОСОБА_2 просила суд стягнути аліменти на утримання сина, що залишився проживати з нею.
У заяві поданій ОСОБА_1 при розгляді справи про стягнення аліментів, останній зазначив: «У вашому провадженні перебуває цивільна справа за позовом громадянки ОСОБА_2 до мене про стягнення аліментів на утримання нашої дитини, засідання призначено на 22.07.2011. В зв`язку із зайнятістю на роботі, не можу бути присутнім на засіданні, прошу розглянути справу без моєї присутності, з текстом позовної заяви ознайомлений, позовні вимоги визнаю в повному обсязі.»
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року
№ 1-рп/99 у справі № 1-7/99 у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений
у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається
з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення також
в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (стаття 7).
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів
у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_6 уклали шлюб 14 лютого
2003 року. Після реєстрації шлюбу дружина змінила прізвище на ОСОБА_7 .
Згідно із свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьками зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Оскільки ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому до спірних правовідносин щодо позовних вимог про виключення запису як батька
з актового запису про народження дитини підлягають застосуванню положення КпШС України(у редакції, чинній на час їх виникнення).
Відповідно до статті 56 КпШС України особа, записана як батько або як мати дитини в книзі записів народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведений запис.
Встановлення строку давності щодо можливості порушення позову про батьківство може бути виправдане прагненням домогтися правової визначеності в сімейних відносинах і захистити інтереси дитини. Та обставина, що заявнику не дали можливості відмовитися від батьківства, тому що він не виявив, що він міг і не бути батьком дитини, поки не пройшло більше одного року після того, як він дізнався про його народження, не було пропорційним щодо переслідуваної державою законної мети. Таке нормоположення не забезпечує повагу до права заявника на його приватне життя. Негнучка тимчасова межа не може вважатися «необхідним
у демократичному суспільстві», оскільки вона не дозволяє брати до уваги конкретні обставини справи та побажання заінтересованих сторін і тому не може забезпечити справедливий баланс між суспільними інтересами захисту правової визначеності сімейних відносин і правом зареєстрованого батька на те, щоб його батьківство було оскаржене відповідно до біологічних доказів. Це є несумісним із зобов`язанням забезпечити ефективну «повагу» до приватного і сімейного життя.
Встановивши, що відповідач ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів того, що в момент подачі заяви про реєстрацію народження дитини ОСОБА_1 було відомо чи він міг обґрунтовано допускати, що не є біологічним батьком дитини ОСОБА_3 , апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в цій частині, правильно вважав, що відсутні підстави для відмови в задоволенні первісного позову
з підстав, визначених частиною другою статті 56 КпШС України.
Відмова у позові ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском річного строку, встановленого статтею 56 КпШС України, не є пропорційною щодо переслідуваної державою законної мети на забезпечення, в цьому випадку, поваги до права заявника на його приватне життя, що у світлі рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо таких правовідносин є порушенням статті 8 Конвенції.
Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що «в ході національного розгляду суд призначив ДНК-тест з метою вирішення цього спору про батьківство. Суд враховує, що на сьогодні ДНК-тест
є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (Kalacheva v. Russia, № 3451/05, § 34, ЄСПЛ, від 07 травня 2009 року).
Отже, тест ДНК (судово-медична (молекулярно-генетична) експертиза) станом на сьогоднішній день є єдиним методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини (точність позитивного результату ДНК-аналізу (тобто підтвердження батьківства) складає 99,999999 %). Доказова цінність такого тесту переважає будь-який інший доказ на підтвердження або оспорення кровного споріднення та має вирішальне значення у вирішенні спору цієї категорії.
Судом встановлено, що відповідно до висновку експерта Запорізького НГДЕКЦ МВС України від 19 травня 2020 року № 8-354 ОСОБА_1 не
є біологічним батьком ОСОБА_3 .
Ураховуючи зазначене, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 дізнався про те, що ОСОБА_3 не є його сином ще у 2013 році і не вжив заходів щодо оспорення батьківства, є безпідставними.
Відповідно до частини другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Апеляційний суд, витребовуючи матеріали справи № 2-2338/11
(№ 0827/2-2338/2011) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів, мотивував ухвалу тим, що за змістом апеляційної скарги ОСОБА_2 серед іншого посилалася на обізнаність ОСОБА_1 , на час реєстрації народження дитини, про той факт, що він не є біологічним батьком дитини, враховуючи, що матеріали вказаної цивільної справи,
а також зміст судового рішення можуть містити інформацію щодо предмета доказування у цій справі.
Тому доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушивши принцип змагальності сторін, поклав у своє рішення доказ, який запросив самостійно - цивільну справу № 0827/2-2338/2011, яка розглядалася Шевченківським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення аліментів,
є безпідставними.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого
1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України (у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_2 із зустрічним позовом про позбавлення батьківських прав).
Зокрема, вказаною нормою визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину
з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Факт походження дитини від певної особи є підставою для виникнення у цієї особи обов`язків щодо дитини, визначених розділу ІІІ СК України, у тому числі прав і обов`язків щодо утримання дитини, виховання та розвитку дитини, спілкування з нею та її захисту.
За загальним змістом КпШС України та СК України батьківські обов`язки
у особи відносно дитини виникають з підстав походження дитини саме від цього батька або на підставі акта про визнання особи батьком. При цьому такого обов`язку в особи, яка не визнана батьком дитини, не виникає.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , встановивши, що ОСОБА_1 не є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і відомості про позивача за первісним позовом було виключено з актового запису про народження ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги про позбавлення батьківських прав заявлені до особи, що не є батьком дитини, тому такі вимоги задоволенню не підлягають, про що правильно вказав суд першої інстанції.
Інші доводи касаційної скарги висновків суду першої інстанції у незміненій під час апеляційного перегляду частині, та апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2021 року
у незміненій під час апеляційного перегляду частині та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк