Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 334/7178/17

провадження № 61-8102св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_4 , Дніпровський відділ у м. Запоріжжі управління Державної міграційної служби в Запорізькій області ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя у складі судді Турбіної Т. Ф.

від 02 грудня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В.,

від 26 липня 2022 року.

Зміст позовної заяви та її обґрунтування

В листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_4 , Дніпровський відділ у м. Запоріжжі управління Державної міграційної служби в Запорізькій області, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження житловим приміщенням шляхом зняття з реєстраційного обліку та виселення.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 червня 1995 року. У зазначеній квартирі окрім неї зареєстровані її син ОСОБА_4 та онука ОСОБА_3 . Також в її квартирі проживає дружина її сина ОСОБА_4 - ОСОБА_2 .

Позивачка посилалась на те, що 13 жовтня 2015 року шлюб між її сином та

ОСОБА_2 розірвано, у зв`язку із чим її син проживає за іншою адресою, натомість відповідачі продовжують проживати у спірній квартирі, категорично відмовляються звільнити житло, чим порушують її права як власника.

Зосереджувала також увагу на тому, що умови проживання відповідачів у належній їй квартирі є антисанітарними, квартира перебуває у занедбаному стані.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди у здійснені права користування та розпорядження належним їй майном - квартирою АДРЕСА_1 , шляхом зняття ОСОБА_3 з реєстраційного обліку за вказаною адресою та виселення

ОСОБА_5 , ОСОБА_3 з квартири.

Стислий виклад позиції відповідачок

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечували проти задоволення позову у повному обсязі, посилаючись на те, що вони проживають у зазначеній квартирі більше 22 років, сплачують за житлово-комунальні послуги та спільно з позивачкою робили у ній ремонт, при цьому вселились у спірну квартиру зі згоди власника житла, без погодження конкретних умов вселення, порядку користування житлом, строків проживання.

Зазначали, що після розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 позивачка запевнила їх про те, що зазначена квартира буде залишена у користування її онуці - ОСОБА_3 , з огляду на наявність у ОСОБА_1 іншого житла.

Вважали, що підставою для звернення до суду із цим позовом стало бажання колишнього чоловіка ОСОБА_2 та батька ОСОБА_3 -

ОСОБА_4 проживати у спірній квартирі з новою дружиною, при цьому наголошували, що вони не заперечують право останнього на проживання у квартирі, пропонували останньому оселитись в одній із кімнат.

Ураховуючи, що іншого житла для проживання у них немає, просили суд відмовити у задоволенні позову.

Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02 грудня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 із цієї квартири.

В частині позовних вимог до ОСОБА_3 відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги про усунення позивачці перешкод у здійсненні права користування шляхом виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 набула право користування спірною квартирою на підставі особистого сервітуту, встановленого у зв`язку з реєстрацією шлюбу з сином позивачки, у поєднанні з фактом добровільного вселення. Ураховуючи, що в спірній квартирі відповідачка ніколи зареєстрована не була, більш того на час відкриття провадження у справі її місце проживання було зареєстроване за іншою адресою, спільним побутом із власником квартири ОСОБА_1 вона не пов`язана та не є членом її сім`ї, право ОСОБА_2 на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 з часу свого народження проживала у спірній квартирі, за згодою позивачки зареєстрована у спірній квартирі разом зі своїм батьком - ОСОБА_4 . Отже ОСОБА_3 набула право користування цією квартирою у встановленому законом порядку, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном. Ураховуючи, що після досягнення повноліття ОСОБА_3 несе витрати по утриманню спірної квартири, а спірне житло з народження є єдиним постійним місцем її проживання, суд першої інстанції вважав, що припинення сімейних відносин між її батьками не позбавляє її права користування квартирою, і не є підставою для виселення ОСОБА_3 зі спірної квартири.

Основний зміст та мотиви судового рішення апеляційного суду

Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02 грудня 2021 року залишено без змін.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири у зв`язку із припиненням обставин, які були підставою для встановлення сервітуту (пункт 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України). Суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що на момент звернення ОСОБА_1 з цим позовом до суду (06 листопада 2017 року) відповідачка ОСОБА_2 мала право користування житлом, розташованим за адресою АДРЕСА_2 , і знялась з реєстраційного обліку за вказаною адресою після відкриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та узагальнені доводи особи, яка її подала

20 серпня 2022 року засобами поштового зв`язку до Верховного Суду

ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02 грудня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 липня 2022 року в частині задоволення позовних вимог і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказує, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

ОСОБА_2 зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивачка не має права на звернення до суду із позовом, оскільки укладений нею договір купівлі-продажу спірної квартири, зареєстрований Універсальною біржею «Хортиця», є нікчемним, як такий, що укладений з порушенням Цивільного кодексу Української РСР та Закону України «Про товарну біржу».

Вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення статті 406 Цивільного кодексу України, оскільки вона вселилась до спірної квартири, як член сім`ї наймача (свого чоловіка),а її вселення не було пов`язане з будь-якими обставинами та не ставилось в залежність від будь-яких умов. Посилається також на умови договору житлового найму від 01 липня 1999 року, яким передбачено право продовження строку дії договору.

Зосереджує увагу на тривалості її проживання у спірному житлі, що, на її думку, є достатньою підставою для того, щоб вважати житло постійним у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З огляду на відсутність у неї іншого житла, вселення в квартиру за згодою власника житла, з яким не було погоджено умов вселення, порядку користування житлом, строків проживання, а також з урахуванням того, що вона не чинить позивачці та її сину перешкод у користуванні квартирою, а у позивачки є інше житло, вважає, що її виселення є необґрунтованим та непропорційним.

Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи

№ 334/7178/17 з суду першої інстанції.

06 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

У встановлений судом строк відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 червня 1995 року № 2069, зареєстрованого в

ТОВ ЗМБТІ за №34813.

Син позивачки - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 06 серпня 1993 року по 13 жовтня 2015 року. Від шлюбу у них народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З жовтня 1995 року ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та їх донька ОСОБА_3 проживали у квартирі АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 з народження зі згоди власника ОСОБА_1 набула право користування спірним житловим приміщенням та була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 .

01 липня 1996 року та 01 липня 1999 року між ОСОБА_1 та її сином ОСОБА_4 були укладені строкові договори найму квартири АДРЕСА_1 .

Строк дії договору найму від 01 липня 1999 року закінчився 01 липня

2002 року, однак після цього ОСОБА_4 і відповідачі продовжили проживати у зазначеній квартирі зі згоди власника квартири ОСОБА_1 .

Шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 розірвано у 2015 році, з цього моменту ОСОБА_4 припинив проживати у спірній квартирі.

Вимогу власника квартири ОСОБА_1 звільнити житлове приміщення для власних потреб ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не виконали.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16 386 391 ЦК України.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено главою 32 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 вселилася у спірну квартиру зі згоди її власника, як дружина ОСОБА_4 (сина позивачки).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилалася на припинення обставин, які стали підставою для вселення ОСОБА_2 - розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а в процесі розгляду справи зазначала про закінчення строку дії договору найму спірної квартири, укладеного з її сином.

Колегія суддів звертає увагу, що в касаційному порядку рішення судів попередніх інстанцій оскаржується лише в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , а тому в силу положень статті 400 ЦПК України справа в іншій частині не переглядається.

Відповідно до частини другої статті 156 Житлового кодексу України за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї може бути спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Обставини справи свідчать, що ОСОБА_2 спільним побутом із власником квартири ОСОБА_1 не пов`язана та не була пов`язана з моменту її вселення до спірної квартири, її не можна станом на сьогоднішній день вважати членом сім`ї власникаквартири. При цьому припинилась підстава для її вселення за згодою власника до квартири (розірвання шлюбу та припинення спільного проживання з сином ОСОБА_1 ). За таких обставин обґрунтованим слід визнати висновок судів попередніх інстанцій про те, що право на користування ОСОБА_2 чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України.

У цьому аспекті, апеляційний суд правильно урахував преюдиційні обставини, встановлені рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 17 листопада 2021 року, у справі № 334/4619/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 , про визначення права користування житловим приміщенням, зокрема, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї власника спірної квартири ОСОБА_1 , а вселилася до спірної квартири як член сім`ї наймача, тому факт припинення сімейних відносин тягне за собою припинення права користування спірною квартирою на вимогу власника.

Доводи касаційної скарги про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню положення статті 406 ЦК України, з огляду на наявність договорів найму, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Колегія суддів ураховує, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зауважував, що у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний надмірний тягар.

Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Суди попередніх інстанцій, оцінюючи виселення ОСОБА_2 на предмет пропорційності втручання у її право на житло, встановив, що обмеження у здійсненні прав ОСОБА_1 , як власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягають усуненню, оскільки правова підстава для вселення і проживання ОСОБА_2 у квартирі відпала, остання не є членом сім`ї власника, не виконує вимогу власника житла про виселення. Крім того, судами попередніх інстанцій ураховано, що станом на дату відкриття провадження у справі ОСОБА_2 мала право користування іншим житлом, була зареєстрована за адресою: квартира АДРЕСА_3 , і знялась з реєстраційного обліку за вказаною адресою лише 21 жовтня 2019 року після відкриття провадження у цій справі (27 листопада 2017 року). Під час розгляду спору, який тривав з 2017 року, ОСОБА_2 не заявляла про наявність перешкод для оренди (найму) іншого житла у м. Запоріжжя.

При вирішенні спору суди попередніх інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин та правовими нормами, які підлягають застосуванню, оцінили надані сторонамидокази у їх сукупності, врахували критерій пропорційності втручання у право особи на житло, та з огляду на встановлені обставини дійшли загалом обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 про захист права власності.

Касаційна скарга ОСОБА_2 значною мірою зводиться до незгоди з встановленими судом обставинами та переоцінкою доказів.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Висновки судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині не суперечать висновкам Верховного Суду, на які послалася заявниця у касаційній скарзі, оскільки суд апеляційної інстанції застосував вказані вище норми права із урахуванням встановлених у цій справі обставин.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів особи, яка подала касаційну скаргу, та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин (в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ), а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 402 409 410 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02 грудня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович