Постанова

Іменем України

07 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 334/9595/14-ц

провадження № 61-18378св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року у складі колегії суддів Бєлки В. Ю., Полякова О. З., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов мотивувало тим, що 03 липня 2007 року банк та відповідач уклали кредитний договір № ZPS0GA00000076, на підставі якого позичальник отримав у кредит 40 000,00 дол. США під 0,92 % щомісячно на суму залишку заборгованості за кредитом до 13 липня 2017 року.

Банк умови кредитного договору виконав в повному обсязі.

Зазначило, що відповідач зобов`язання за кредитним договором не виконував, у зв`язку з чим станом на 21 серпня 2014 року утворилась заборгованість в розмірі 137 313,29 дол. США, що за курсом 13,11 грн за 1 долар (на 21 серпня 2014 року) становить 1 800 177,22 грн, у тому числі: 37 963,64 дол. США заборгованість за кредитом; 34 147,43 дол. США заборгованість за процентами за користування кредитом; 5 200,00 дол. США заборгованість за комісією; 53 445,33 дол. США пеня; 19,07 дол. США фіксована частина штрафу; 6 537,82 дол. США процентна складова штрафу.

Позивач зазначає, що відповідач заборгованість за кредитним договором в добровільному порядку не сплачує.

Просило стягнути з відповідача на користь банку 137 313,29 дол. США заборгованості у загальному розмірі (за курсом на 21 серпня 2014 року - 13,11 грн за 1 долар становить 1 800 177,22 грн) і судові витрати.

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання кредитного договору частково недійсним.

Зустрічний позов мотивував тим, що відповідно до пункту 7.1 кредитного договору, банк надав 44 500,00 дол. США на придбання житла, та, окрім сплати відсотків за користування кредитом, ОСОБА_1 повинен сплатити винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту щомісячно та винагороду за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 цього договору, що становить 80,00 дол. США на місяць.

Зазначив, що ці умови договору суперечать чинному законодавству, є несправедливими щодо споживача, а тому є недійсними з часу його укладення.

Просив в цій частині кредитний договір визнати недійсним.

Ухвалою від 05 листопада 2019 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя прийняв зустрічний позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору частково недійсним до спільного розгляду з первісним позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Короткий змістрішення суду першої інстанції

Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 23 вересня 2020 року у позові Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відмовив.

У зустрічному позові ОСОБА_1 відмовив.

Рішення в частині вирішення позовних вимог Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») місцевий суд мотивував тим, що банк пропустив трирічний строк звернення до суду із позовом.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції керувався тим, що умова договору про надання споживчого кредиту, що передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів», є нікчемною, отже визнавати її недійсною в судовому порядку не слід.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Запорізький апеляційний суд постановою від 06 жовтня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задовольнив.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 вересня 2020 року в цій справі скасував та прийняв постанову наступного змісту:

Позов АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення з ОСОБА_1 боргу за кредитним договором задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» 137 313,29 дол. США заборгованості за кредитом (за курсом НБУ в еквіваленті становить 1 800 177,22 грн).

Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» 9 135,00 грн судових витрат.

Апеляційний суд постанову мотивував тим, що до суду АТ КБ «ПриватБанк» звернулося у межах позовної давності, оскільки датою закінчення строку виконання досудової вимоги, тобто добровільного виконання є 30 вересня 2011 року.

Отже, право кредитора вважається порушеним з часу недотримання боржником строку погашення кредиту в повному обсязі, а початок перебігу позовної давності починається з 01 жовтня 2011 року.

ТОВ «Експрес-доставка Меркурій» отримало від банку документи позовної заяви 01 жовтня 2014 року, що підтверджується накладною-розпискою № 2028570.

Позов АТ КБ «ПриватБанк» слід задовольнити, оскільки відповідач не виконав як умови договору, так і вимогу про дострокове погашення заборгованості.

На рішення місцевого суду у частині зустрічного позову ОСОБА_1 апеляційна скарга не подавалася, отже у цієї частині судове рішення судом апеляційної інстанції не переглядалося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до місцевого суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначив неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо:

припинення дії кредитного договору з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредитуу подібних правовідносинах, висловлених у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 564/2199/15-ц;

застосування статей 257 258 266 267 ЦК України у подібних правовідносинах, що міститься у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13.

застосування статей 625 1050 ЦК Україниу подібних правовідносинах, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц;

застосування Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах, що містяться у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 640/2755/16-ц.

Касаційну скаргу мотивував тим, що останній платіж боржник за кредитним договором здійснив 20 січня 2010 року як оплату нарахованої пені в сумі 150,00 дол. США.

Зазначив, що кредитор скористався наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України правом і пред`явив до позичальника вимогу про дострокове погашення кредитних зобов`язань.

Послався на те, що датою закінчення строку виконання досудової вимоги є 30 вересня 2011 року, а позов банк подав 02 жовтня 2014 року.

Вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що ТОВ «Експрес-доставка Меркурій» отримало 01 жовтня 2014 року від банку документи позовної заяви для доставки їх суду відповідно до накладної № 2028570, оскільки у листі ТОВ «Експрес-доставка Меркурій» зазначено, що товариство отримало позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» від кур`єра 02 жовтня 2014 року.

На думку заявника, кредитний договір, укладений 13 липня 2007 року, припинив свою дію 29 серпня 2011 року, у зв`язку з чим підстави для нарахування процентів, пені, штрафу у розмірі, який встановлений кредитним договором про сплату періодичних платежів, після вказаної дати відсутні.

Дійшов висновку, що апеляційний суд безпідставно стягнув нараховані відповідно до умов договору, після закінчення його дії, відсотки, пеню, штрафи, комісії.

Зазначив, що банк пропустив позовну давність щодо вимог про стягнення боргу, оскільки кредитним договором передбачена сплата кредиту періодичними платежами щомісячно.

Останній платіж ОСОБА_1 вчинив 20 січня 2010 року,в зв`язку із чим з 20 лютого 2010 року почався перебіг строку позовної давності, проте в межах трирічного строку, тобто до 20 лютого 2013 року, позивач правом звернення до суду про стягнення заборгованості за непогашення періодичних платежів не скористався, а звернувся до суду лише 02 жовтня 2014 року.

Послався на те, що апеляційний суд безпідставно стягнув одночасно нараховану позивачем неустойку - пеню та штраф (зокрема нараховані поза межами дії договору після 29 серпня 2011 року) на порушення статті 61 Конституції України.

Вважає, що апеляційний суд безпідставно стягнув комісію, оскільки умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів», є нікчемною.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» суд відмовив з тих підстав, що визнання нікчемного пункту 7.1 кредитного договору щодо сплати комісії та винагороди за проведення фінансового моніторингу (пункт 6.2 договору) недійсним в судовому порядку не вимагається.

АТ КБ «ПриватБанк» вимог про стягнення відсотків відповідно до частини другої статті 625 ЦК України не заявляв.

У лютому 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому АТ КБ «ПриватБанк» просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що 13 липня 2007 року Закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № ZPS0GA0000076 за яким відповідач отримав 44 500,00 дол. США: на придбання житла у розмірі 40 000,00 дол. США, а також 4 500,00 дол. США на сплату страхових платежів під 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, з виплатою 0,20 % від суми виданого кредиту винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 договору з кінцевим терміном повернення 13 липня 2017 року.

Відповідно до умов договору, погашення заборгованості здійснюється щомісяця в період сплати відповідачем грошових коштів (щомісячний платіж) 635,39 дол. США на погашення заборгованості, який складається з заборгованості за кредитом, відсотками, комісією та іншими витратами за умовами кредитного договору.

Положення пунктів 4.1, 4.2, 4.3 кредитного договору передбачають відповідальність позичальника за порушення будь-якого зобов`язання, передбаченого пунктами 2.2.2 та 2.2.3 договору.

Пункт 5.4 договору визначає, що при порушенні позичальником строків платежів по кожному з грошових зобов`язань, передбачених цим договором більш ніж на 30 днів, позичальник зобов`язаний сплатити банку штраф в розмірі 250,00 грн та 5 % від суми позову.

За пунктом 7.4. договору, при порушенні позичальником зобов`язань з погашення кредиту, передбачених пунктами 1.1, 2.2.4, 2.3.3 цього договору, позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 1,84 % на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом.

У розрахунку заборгованості станом на 21 серпня 2014 року, складеному АТ КБ «ПриватБанк» зазначено, що останній платіж 150,00 дол. США за кредитним договором відповідач здійснив 20 січня 2010 року як оплату нарахованої пені.

ПАТ КБ «ПриватБанк» скористалося наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України правом і пред`явило до позичальника вимогу про дострокове погашення кредитних зобов`язань.

29 серпня 2011 року банк направив відповідачу досудову вимогу - претензію від 19 серпня 2011 року за вихідним № 30.1.0.0/2 - 7071ЗАВХRL625, відповідно до якої вимагав повернення всієї суми кредиту в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій, які нараховані на день повернення кредиту в тридцятиденний строк з дня тримання цієї вимоги.

Боржник отримав вимогу 31 серпня 2011 року, що підтверджується копією поштового повідомлення про вручення.

Датою закінчення строку виконання досудової вимоги є 30 вересня 2011 року.

Отже, надіславши 19 серпня 2011 року ОСОБА_1 вимогу про дострокове погашення заборгованості, банк змінив строк виконання основного зобов`язання, передбачений пунктом 7.1 умов кредитного договору.

Відповідач не виконав ані умови договору, ані вимогу про дострокове погашення заборгованості, у зв`язку з чим станом на 21 серпня 2014 року утворилася заборгованість у сумі 137 313,29 дол. США за кредитом, що за курсом 13,11 грн за 1 долар становить 1 800 177,22 грн, у тому числі: 37 963,64 дол. США заборгованість за тілом кредиту; 34 147,43 дол. США заборгованість за процентами за користування кредитом; 5 200,00 дол. США заборгованість за комісією; 53 445,33 дол. США пеня; 19,07 дол. США фіксована частина штрафу; 6 537,82 дол. США процентна складова штрафу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційну скаргу слід задовольнити частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у позові АТ КБ «ПриватБанк» та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що позовну заяву АТ КБ «ПриватБанк» подало в межах строку позовної давності.

Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідач не виконав умови договору та вимоги про дострокове погашення заборгованості, у зв`язку з чим станом на 21 серпня 2014 року утворилась заборгованість, яку слід стягнути з відповідача на користь банку.

Верховний Суд не погодився з висновками суду апеляційної інстанції.

Підставою для відкриття касаційного провадження є неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статей 625 1050 ЦК Україниу подібних правовідносинах, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, міститься правової висновок про те, що оскільки договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів.

Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), зазначеній заявником як приклад неоднакового застосування норм права, визначила, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, зазначеної заявником як приклад неоднакового застосування норм права, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що позивач надіслав боржнику досудову вимогу, претензію від 19 серпня 2011 року, відповідно до якої позивач вимагав повернення всієї суми кредиту в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій, які нараховані на день повернення кредиту в тридцятиденний строк з дня тримання цієї вимоги.

Відповідач отримав вимогу 31 серпня 2011 року, що підтверджується копією поштового повідомлення про вручення.

Датою закінчення строку виконання досудової вимоги є 30 вересня 2011 року.

З наданої банком до суду вимоги про дострокове повернення кредиту від 19 серпня 2011 року слідує, що станом на цю дату прострочена заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становить 66 246,48 дол. США.

З позовом банк звернувся до суду у жовтні 2014 року, зазначивши, що станом на 21 серпня 2014 року утворилась заборгованість 137 313,29 дол. США за кредитом, що за курсом 13,11 грн за 1 долар становить 1 800 177,22 грн, у тому числі: 37 963,64 дол. США заборгованість за тілом кредиту; 34 147,43 дол. США заборгованість за процентами за користування кредитом; 5 200,00 дол. США заборгованість за комісією; 53 445,33 дол. США пеня; 19,07 дол. США фіксована частина штрафу; 6 537,82 дол. США процентна складова штрафу.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов, апеляційний суд не навів жодного розрахунку та арифметичного обґрунтування визначених до стягнення сум.

Вважаючи доведеними обставини направлення банком досудової вимоги, не врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц щодо неможливості нарахування процентів та неустойки поза межами строку кредитування.

Підставою для відкриття касаційного провадження є також неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 640/2755/16-ц.

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 640/2755/16-ц, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування Закону України «Про захист прав споживачів», дійшов висновку, що відповідно до положень абзацу 2 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на час укладення оспорюваного Кредитного договору, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Пунктом 3.6 Правил передбачено, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього тощо).

Нікчемний договір не породжує тих прав і обов`язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається.

Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України. Положення цієї статті застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що відповідно до статті 15 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позивач погодилася з умовами кредитного договору і що ці умови не порушують принципів добросовісності, рівності сторін договору, є справедливими, а невідповідність окремих умов договору вимогам чинного законодавства не є підставою для визнання договору недійсним у цілому.

Доводи касаційної скарги про те, що умови пункту 3.4 кредитного договору, яким передбачено сплату комісії за перевірку документів у розмірі 1 % від розміру кредиту без ПДВ, суперечать вимогам пункту 3.6 Правил, не можуть бути підставою для визнання кредитного договору недійсним в цілому, оскільки такі умови кредитного договору не тягнуть за собою недійсність інших його частин.

Оскільки умова договору про надання споживчого кредиту, що передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів», є нікчемною, то визнання її недійсною в судовому порядку не потребується.

Вимог про застосування наслідків недійсності вказаної умови кредитного договору позивач не заявляла.

Разом з тим, нікчемність цієї умови договору має правове значення при визначенні розміру кредитної заборгованості, який підлягає стягненню з позичальника на користь кредитодавця, однак вказана обставина не є предметом розгляду цієї справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) вказано, що свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Тим не менше, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни:

З 13 січня 2006 року також почала діяти нова редакція статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача(частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті).

10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 05 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року.

Наведені вище приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним».

У справі, що переглядається, стягнувши з відповідача на користь банку 5 200,00 дол. США комісії за користування кредитом, суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит.

Крім того, суд апеляційної інстанції не урахував, що Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 23 вересня 2020 року визнав, що умова договору про надання споживчого кредиту, що передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів», є нікчемною.

Рішення місцевого суду в цій частині сторонами не оскаржено та набрало законної сили.

Отже у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, зокрема положення статей 625 1050 ЦК України, а також Закону України «Про захист прав споживачів», не встановив та не обґрунтував суму заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача з урахуванням зміни умов і строку дії кредитного договору, а також правомірності стягнення заборгованості із комісії, та дійшов передчасного висновку про задоволення позову.

Отже, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах знайшли підтвердження у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 402, 409, 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук