Постанова

Іменем України

02 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 334/9662/18

провадження № 61-15646св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (в інтересах якої до повноліття діяла законний представник ОСОБА_4 ),

треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Задачина Наталія Володимирівна, територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, Запорізька міська рада у Вознесенівському районі як орган опіки та піклування, Районна адміністрація Запорізької міської ради у Дніпровському районі,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Черкашина Івана Івановича на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 травня 2021 року, ухвалене у складі судді Баруліної Т. Є., та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 серпня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (в інтересах якої до повноліття діяла законний представник ОСОБА_4 ) про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Позовну заяву ОСОБА_1 мотивував тим, що він, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були співвласниками житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у якому їх частки розподілялися наступним чином: ОСОБА_1 належало 23/50 частки, ОСОБА_5 - 18/50 частки, ОСОБА_6 - 9/50 частки.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, його похованням займався ОСОБА_5 .

Позивач вказував, що у лютому 2016 року з технічного паспорту на спірний будинок, при його черговому зверненні до Запорізького міжміського Бюро технічної інвентаризації, з розділу щодо співвласників будинку був видалений співвласник ОСОБА_6 , якому на той час належали 9/50 частки та одночасно були внесені відомості про збільшення частки ОСОБА_5 з 18/50 частки до 27/50 частки, тобто на 9/50 частки ОСОБА_6

29 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , під час підписання плану розподілу земельної ділянки, виникли суперечки, оскільки надана для узгодження схема, ділила ділянку під спірним будинком на дві частини, тобто без врахування інтересів третього співвласника ОСОБА_6 . Під час цієї суперечки позивач вперше ознайомився та отримав від ОСОБА_5 копію договору купівлі-продажу від 17 травня 2010 року, за яким ОСОБА_5 набув у власність 9/50 частки спірного будинку, власником яких до цього був ОСОБА_6 , інтереси якого представляла за довіреністю ОСОБА_2 .

Позивач вказував, що відомості про точну дату смерті ОСОБА_6 , для порівняння її з датою укладання договору, він отримав тільки 09 серпня 2018 року, коли ознайомився з відповідями, наданими на адвокатські запити Панкратова Ю. В. , де було зазначено, що похованням ОСОБА_6 займався саме ОСОБА_5 .

Порівнявши дату смерті ОСОБА_6 з датою продажу ним своєї частки ОСОБА_5 , позивач дійшов висновку, що договір укладений від імені ОСОБА_6 після його смерті, на підставі припиненої довіреності. Окрім того, під час укладання договору ОСОБА_5 , будучи обізнаним про смерть продавця, приховав даний факт від нотаріуса та від представника продавця ОСОБА_2 , яка у тексті договору зробила заяву про відсутність у неї відомостей про смерть ОСОБА_6 .

З огляду на зазначене, ОСОБА_1 вважає, що оскаржуваним договором купівлі-продажу порушені його права співвласника спірного будинку, який у натурі між співвласниками не розділений, порядок користування не визначений, у зв`язку з чим постійно виникають суперечки та конфлікти. Окрім того, позивач посилався на те, що він як член територіальної громади та одночасно співвласник спірного будинку, претендує на викуп у територіальної громади відумерлої спадщини після смерті ОСОБА_6 , яка у незаконний спосіб оформлена за іншим співвласником.

ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу частини житлового будинку від 17 травня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н. М. за реєстровим номером 1922, за яким ОСОБА_5 набув у власність 9/50 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , власником яких був ОСОБА_6 та застосувати наслідки його недійсності.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2020 року провадження у частині позовних вимог до ОСОБА_5 закрито у зв`язку зі смертю останнього.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 жовтня 2020 року до участі у справі залучено ОСОБА_3 , яка є неповнолітньою, в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_4 у якості співвідповідача та районну адміністрацію Запорізької міської ради у Вознесенівському районі, як орган опіки та піклування та Районну адміністрацію Запорізької міської ради у Дніпровському районі як орган опіки та піклування в якості третіх осіб.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 травня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу 9/50 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 17 травня 2010 року між ОСОБА_6 , від імені якого діяла ОСОБА_2 , та ОСОБА_5 , посвідчений Задачиною Н. В., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу за реєстровим номером 1922.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов у частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу 9/50 частки житлового будинку, укладеного 17 травня 2010 року між ОСОБА_6 , від імені якого діяла ОСОБА_2 , та ОСОБА_5 , суд першої інстанції виходив з того, що на час посвідчення приватним нотаріусом вказаного договору, власник частини спірного нерухомого майна ОСОБА_6 помер, тобто припинилася його цивільна дієздатність, та, відповідно представництво за довіреністю.

Відмовляючи у задоволенні позову у частині застосування наслідків недійсності правочину, суд першої інстанції керувався наявністю визначеної законом процедури скасування права власності та відсутності спору з цього питання. Так, суд зазначив, що відповідно до абзацу другого частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 16 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника Черкашина І. І. залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 травня 2021 року у частині відмови у задоволенні вимог щодо застосування наслідків недійсності правочину скасовано, прийнято в цій частині нове рішення, яким:

Скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_5 на 9/50 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що зареєстроване за ним згідно з договором купівлі-продажу, укладеним 17 травня 2010 року між ОСОБА_6 від імені якого діяла ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , що посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н. В., реєстровий номер 1922.

В іншій частині рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 травня 2021 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанцій у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, суд апеляційної інстанцій вказав, що у зв`язку з укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_5 не може вважатися законним власником 9/50 частки будинку, ОСОБА_1 як співвласник будинку позбавлений можливості в законний спосіб виконати вимоги, встановлені статтею 362 ЦК України, або скористатися правом, передбаченим статтею 358 ЦК України, а отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу частини будинку порушуються майнові права ОСОБА_1 , тому обраний ним спосіб захисту є ефективним, оскільки призводить до відновлення його прав.

Доводи апеляційної скарги щодо неможливості звернення ОСОБА_1 із позовом про визнання спадщини відумерлою, суд апеляційної інстанції не прийняв, оскільки це не є предметом перегляду у цій справі, позивач таких вимог не заявляв.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції не врахував положення пункту 2 частини «б» Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141, за яким формування заяв у сфері державної реєстрації прав у базі даних заяв здійснюється шляхом внесення відомостей про заявника.

Поняття заявника у сфері державної реєстрації прав, визначене у пункті 3 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема, заявником може бути власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав; орган державної влади; іпотекодержатель; орган місцевого самоврядування; особа, за якою закріплений особовий рахунок в негосподарській книзі; приватний партнер; державний партнер, самоврядування; особа, за якою закріплений особовий рахунок в негосподарській книзі; приватний партнер; державний партнер.

Отже, суд першої інстанції безпідставно не прийняв до уваги доводи ОСОБА_1 про те, що він не може бути заявником такої реєстраційної дії у сфері державної реєстрації прав.

Суд апеляційної інстанції вважав, що вимоги ОСОБА_1 щодо скасування права власності ОСОБА_5 , набутого внаслідок оспорюваного правочину, у порядку застосування наслідків недійсності підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 вересня 2021 року представник ОСОБА_9 - адвокат Черкашин І. І. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 травня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 серпня 2021 року (надійшла до суду 22 вересня 2021 року), у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

24 вересня 2021 року ухвалою Верховного Суду касаційну скаргу представника ОСОБА_9 - адвоката Черкашина І. І. залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків, а саме запропоновано сплатити судовий збір. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.

18 жовтня 2021 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Ленінського районного суду м. Запоріжжя.

У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

03 жовтня 2022 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до ухвалення помилкового рішення.

При цьому суди відхилили доводи відповідача про те, що позивач, звертаючись до суду, не довів конкретний факт порушення його майнових прав та інтересів (позивач не є стороною оспорюваного договору), унаслідок укладення оскаржуваного договору, не визначив зміст та спосіб захисту цих прав.

Суди першої та апеляційної інстанції не врахували, що позивач визначив предметом позову визнання договору недійсним, і при цьому підставою позову зазначив норму закону, яка прямо визначає нікчемність відповідного правочину, що само по собі є достатньою та самостійною обставиною для відмови у задоволенні позову з мотивів обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права.

Заявник стверджує, що позивач ніколи не мав жодних прав на спірні 9/50 частки будинку, які є предметом оскаржуваного правочину; відповідно, його права та охоронювані законом інтереси внаслідок відчуження цих 9/50 частки будинку ніяк не постраждали.

Законодавець наділив співвласника правом самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної часткової власності (стаття 361 ЦК України). Це підтверджує той факт, що перебування об`єкта нерухомості у спільній частковій власності на момент укладення оскаржуваного договору купівлі- продажу не може самостійно беззаперечно свідчити про будь-яке порушення прав та законних інтересів позивача, оскільки таке відчуження ніяк не вплинуло та не змінило прав останнього. Частки співвласників спірного будинку є ідеальними, в натурі не виділені, порядок користування об`єктом спільної часткової власності ніколи не визначався.?

Під час розгляду справи позивач не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зміна співвласника будинку на підставі оскаржуваного договору купівлі-продажу 9/50 частки, будь-яким чином вплинула на особисті права та охоронювані інтереси позивача.

Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції самостійно визначив інтереси позивача, які за припущенням суду могли бути порушені, тому підлягали захисту. Суд зазначив, що прояв власного інтересу позивача проявляється в тому, що останній як співвласник будинку позбавлений можливості виконати вимоги, встановлені статтею 362 ЦК України, або скористатися правом, передбаченим статтею 358 ЦК України, внаслідок того, що ОСОБА_3 (спадкоємець ОСОБА_10 ) не може вважатись законним власником 9/50 частки будинку.

Але вищенаведені судом апеляційної інстанції доводи мали б враховуватися при розгляді справи лише виключно у разі реального існування таких вимог у позивача, а не внаслідок самостійного припущення судом уявних підстав для визначення заінтересованості позивача у праві оскарження правочину.

Тлумачення частини четвертої статті 362 ЦК України свідчить, що визнання недійсним договору купівлі-продажу, який порушує переважне право, жодним чином не відновлює інтереси особи, переважне право якої порушене. Переважне право за таких умов і не може бути захищеним, оскільки визнання недійсним правочину, вчиненого з порушенням переважного права, не відновлює порушеного переважного права, тому що договір купівлі-продажу не завжди є наслідком реалізації переважного права і відсутні будь-які передумови для зобов`язання співвласника для укладення договору. Це свідчить про безпідставність посилань суду апеляційної інстанції на положення статті 362 ЦК України при встановленні факту порушених інтересів позивача внаслідок укладення оспорюваного договору. Крім того, позивач жодного разу не заявляв про своє бажання скористатись як співвласник переважним правом купівлі спірних 9/50 частки будинку. Відповідно і таких вимог, з урахування приписів частини четвертої статті 362 ЦК України, позивач не заявляв.

Посилання апеляційного суду на передбачену частинами першою-другою статті 358 ЦК України можливість співвласників домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю також не свідчить про порушення конкретного інтересу позивача внаслідок укладення оспорюваного договору.

При цьому, посилаючись на практику Верховного Суду, заявник вказує, що самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Верховним Судом у постанові від 21 травня 2020 року у справі № 920/551/19 сформовано такий правовий висновок: «якщо позивач визначив предмет позову як визнання договору недійсним, і при цьому підставою позову зазначено норму положення закону, яка прямо визначає нікчемність відповідного правочину, то це само по собі є достатньою та самостійною обставиною для відмови у позові з мотивів обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права».

Визначивши предмет позову як визнання договору недійсним, позивач у тексті позовної заяви (том 1, а.с. 5, абз. 4), у якості підстави заявлених позовних вимог прямо посилається на частину першу статті 228 ЦК України.

Статтею 228 ПК України врегульовані правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства. Вказаний правочин є нікчемним за законом, оскільки про це прямо зазначено у частині другій статті 228 ЦК України. Тобто, вказана норма права прямо визначає нікчемність відповідного правочину, що само по собі є достатньою та самостійною обставиною для відмови в позові з мотивів обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права.

Отже, з урахуванням правових висновків Верховного Суду наявна ще одна безумовна законна підстава для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 з мотивів обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права.

Суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, всупереч вимогам частини четвертої статті 263 ЦПК України не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, та посилаючись на положення статті 228 ЦК України, ухвалив незаконне рішення про задоволення позову та визнання договору недійсним.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Запорізький апеляційний суд вказану обставину також не врахував, помилково зазначивши, що судом першої інстанцій підставою для визнання правочину недійним зазначене порушення норм статей 203 215 ЦК України, а не статті 228 ЦК України.

При цьому у постанові Запорізького апеляційного суду зовсім необґрунтовано міститься посилання на те, що суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права і фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Але вказане твердження суду апеляційної інстанції суперечить обставинам справи і не узгоджується зі змістом рішення суду першої інстанції. Так, Ленінський районний суд м. Запоріжжя, вирішуючи спір, як раз погодився із визначеною позивачем нормою права, при цьому не змінював правову кваліфікацію спірних правовідносин і дійшов висновку щодо необхідності задоволення позовних вимог саме на підставі частини першої статті 228 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 362/3810/16-ц (провадження № 61-816св19), від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), від 21 травня 2020 року у справі № 920/551/19, від 02 квітня 2020 року у справі № 922/59/18, від 18 березня 2020 року у справі № 910/11655/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 911/269/19, від 21 листопада 2019 року у справі № 914/2376/18, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права.

Звертає увагу суду на те, що згідно з доводами та обставинами наведеними у касаційній скарзі, відповідач намагається уникнути цивільно-правової відповідальності, за як «порушення конкретних імперативних норм», так і «зловживання правом». Фактично, відповідач шляхом перекручення та помилкового тлумачення норм права намагається довести та віднайти «законність» відчуження майна після смерті довірителя. Наголошує, що «правопорядок не може залишати поза реакцією дії, які можуть хоч і не порушували конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».

Внаслідок смерті фізичної особи її цивільні права та обов`язки припиняються, а тому припиняється дія довіреності, яка була видана нею.

Такий правовий висновок щодо застосування пункту 6 частини першої статті 248 ЦК України викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2020 року у справі № 520/5242/18 (провадження № 61-15098св19), від 23 вересня 2020 року у справі № 206/1526/19 (провадження № 61-16480ск19) та від 24 листопада 2020 року у справі № 201/5916/18 (провадження № 61-6054ск20).

Позивач вказує, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що внаслідок смерті ОСОБА_6 його цивільні права та обов`язки припинено, а також припинилася дія довіреності, яка була видана ним на ім`я ОСОБА_2 .

За вчинення правочину з порушенням норм діючого законодавства передбачено настання відповідних наслідків, зокрема визнання вчиненого правочину недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 роз`яснила, що принцип «суд знає закони» зобов`язує суд самостійно перевірити доводи сторін під час розгляду справи. З`ясувавши ж, що сторона чи інший учасник процесу, обґрунтовуючи свої вимоги або заперечення, послались на неналежні норми права, суд самостійно кваліфікує спірні відносини та приймає рішення на основі правильних норм матеріального і процесуального права, тобто застосовує положення, які дійсно регулюють відповідні правовідносини.

На підставі вище зазначеного слід дійти висновку, що доводи скаржника у цій справі про неправильні (на його думку) посилання на норми права у позові, не змінюють характеру спірних правовідносин, оскільки суд самостійно повинен визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору, в том випадку, коли встановлений факт продажу майна після смерті його власника (тобто припинення правоздатності згідно частини четвертої статті 25 ЦК України) та на підставі довіреності, яка припинила свою дію в силу положення закону закріпленого у пункті 6 частини першої статті 248 ЦК України.

Посилаючись на положення статті 358 ЦК України, позивач вказує, що достеменно знаючи та розуміючи, що один із співвласників є «самозванцем», який незаконного збільшив свою частку у спірному будинку, він вважає, що його майнове право на домовленість про порядок володіння та користування майном, що є спільною частковою власністю сторін, є порушеним. Позивач не може реалізувати своє право на виділ у натурі своєї частки, що гарантоване йому частиною четвертою статті 364 ЦК України чи на продаж своєї частки сторонній особі, для чого потрібна згода співвласників, згідно з частиною другою статті 362 ЦК України.

Отже, зареєстрована на цей час дефектність суб`єктного складу співвласників, яка здійснена на підставі оскаржуваного договору купівлі-продажу, порушує майнові права позивача на його частку у спірному будинку.

Таким чином, реалізація прав співвласника, на умовах згоди та домовленості із «самозванцем», який незаконно набув право спільної часткової власності, суперечитиме межам здійснення цивільних прав, визначених частиною першою статті 13 ЦК України та свідчитиме про їх завчасну незаконність, як таких що мають дефект суб`єктів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 травня 2005 року на підставі договору дарування частини жилого будинку ОСОБА_6 подарував ОСОБА_5 3/100 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Корицьким Є. Д. за реєстровим номером 2059.

16 червня 2009 року, на підставі договору дарування частки жилого будинку ОСОБА_6 , від імені якого діяла ОСОБА_2 , подарував ОСОБА_5 33/100 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Корицьким Є.Д. за реєстровим номером 1657.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, про що складено відповідний актовий запис №6876 від 08 серпня 2009 року.

Згідно відомостей із Запорізької ритуальної служби замовником ритуальних послуг ОСОБА_6 значиться ОСОБА_5 .

Спадкова справа після померлого ОСОБА_6 не заводилася.

13 травня 2010 року, на підставі договору дарування частини будинку ОСОБА_11 подарувала ОСОБА_1 23/50 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено, державним нотаріусом Обушенко Г. О. за реєстровим номером 3-785.

17 травня 2010 року, на підставі договору купівлі-продажу частини жилого будинку ОСОБА_6 , від імені якого діяла ОСОБА_2 , на підставі довіреності, посвідченої Вакуленко С. О., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу 13 квітня 2009 року № 416, продав ОСОБА_5 9/50 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Задачиною Н. В. за реєстровим номером 1922.

Згідно з пунктом 5.1 договору купівлі-продажу частини жилого будинку від 17 травня 2010 року, ОСОБА_2 , як довірена особа ОСОБА_6 , зробила заяву, що вона не має відомостей про смерть ОСОБА_6 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, що підтверджується актовим записом про смерть № 38342 від 28 грудня 2018 року.

Спадкоємцем за заповітом після померлого ОСОБА_5 є ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , законним представником якої, на час відкриття спадщини, була ОСОБА_4 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідають вказаним вимогам закону.

Звертаючись до суду, позивач вказував, що його право власника порушене і підлягає захисту. При цьому посилався на положення статей 25 203 215 228 248 ЦК України та просив визнати оспорений договорі купівлі-продажу частик у будинку недійсним та застосувати наслідки недійсності такого правочину.

Стверджуючи про порушення своїх прав, ОСОБА_1 вказував, що він як співвласник будинку, який не розділений у натурі та за яким не встановлено порядок користування, як член територіальної громади міста Запоріжжя, яку відповідачі позбавили права власності на відумерлу спадщину, є заінтересованою особою у визнанні спірного договору недійсним та застосуванні наслідків його недійсності, поновленні прав співвласника та територіальної громади.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої і другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У статті 204 ЦК України закріплена презумпція правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У пункті 6 частини першої статті 248 ЦК України визначено, що представництво за довіреністю припиняється у разі смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків.

Внаслідок смерті фізичної особи її цивільні права та обов`язки припиняються, а тому припиняється дія довіреності, яка була видана нею.

За вчинення правочину з порушенням норм чинного законодавства передбачено настання відповідних наслідків, зокрема визнання вчиненого правочину недійсним.

Такий правовий висновок щодо застосування пункту 6 частини першої статті 248 ЦК України викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2020 року у справі № 520/5242/18 (провадження № 61-15098св19), від 23 вересня 2020 року у справі № 206/1526/19 (провадження № 61-16480ск19) та від 24 листопада 2020 року у справі № 201/5916/18 (провадження № 61-6054ск20), про які у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначав позивач.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , а оспорюваний договір купівлі-продажу частки житлового будинку ОСОБА_6 укладений 17 травня 2010 року між покупцем ОСОБА_5 та продавцем ОСОБА_6 , від імені якого діяла ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом, тобто договір укладений від імені продавця після його смерті.

За таких обставин наявні підстави для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу частки житлового будинку недійсним на підставі частин першої - третьої статті 203, частин першої та третьої статті 215 ЦК України, оскільки на час укладення договору купівлі-продажу дія довіреності припинилася.

Верховний Суд у своїй постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) вказав, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

У зв`язку з укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_5 не може вважатися законним власником 9/50 частки будинку, ОСОБА_1 як співвласник будинку був позбавлений можливості у законний спосіб виконати вимоги, встановлені статті 362 ЦК України, або скористатися правом, передбаченим статті 358 ЦК України.

Отже, суди попередніх інстанцій обґрунтовано застосували положення статей 16 23 215 ЦПК України та дійшли висновку про те, що позивач є заінтересованою особою у розумінні статті 215 ЦК України.

Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Інші доводи касаційної скарги аналогічні викладеним в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції, переважно зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судом, та спрямовані на переоцінку доказів у справі.

Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні

й обґрунтовані судові рішення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Черкашина Івана Івановича залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 травня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк