Постанова
Іменем України
02 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 335/10676/16-ц
провадження № 61-4077св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом - ОСОБА_2 ,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Кочеткової І. В., Гончар М. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та визнання майна особистою приватною власністю.
Позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що з 18 вересня 2010 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого у сторін є дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З травня 2016 року між ними припиненні шлюбні відносини та ведення спільного господарства. 17 жовтня 2016 року рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя шлюб між сторонами розірваний.
Під час шлюбу ними набуто таке майно:
- житлове приміщення АДРЕСА_1 ;
- холодильник «LG» вартістю 3 000,00 грн,
- кондиціонер «Saturn Bio» вартістю 2 500,00 грн,
- меблевий гарнітур вартістю 1 000,00 грн,
- мультиварку «Редмонт» вартістю 600,00 грн,
- відеокамеру «GVC» вартістю 300,00 грн,
- пральну машинку «Арістон» вартістю 4 500,00 грн,
- мікрохвильову піч «Самсунг» вартістю 1 500,00 грн,
- ноутбук «Самсунг» вартістю 3 200,00 грн,
- телевізор «LG» діагоналлю 42 дюйми вартістю 5 000,00 грн,
- шафу-купе кутову вартістю 3 200,00 грн.
Також вказувала на те, що під час шлюбу була придбана квартира АДРЕСА_2 , яка є її особистою приватною власністю, оскільки придбана за її особисті кошти.
Крім того, під час шлюбу вона уклала з ПАТ «Альфа Банк» кредитний договір від 25 вересня 2014 року, згідно з умовами якого вона отримала кредитні кошти у розмірі 20 011,00 грн, які були використані в інтересах сім`ї. Сума непогашеного боргового зобов`язання за кредитом станом на 01 вересня 2016 року становить 15 948,68 грн.
З урахуванням зазначеного ОСОБА_3 просила розділити спільне майно подружжя. Виділити їй та визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 ; холодильник «LG» вартістю 3 000,00 грн, кондиціонер «Saturn Bio» вартістю 2 500,00 грн, меблевий гарнітур вартістю 1 000,00 грн, мультиварку «Редмонт» вартістю 600,00 грн, відеокамеру «GVC» вартістю 300,00 грн, а всього виділити їй майно на загальну суму 89 930,00 грн, стягнувши з відповідача різницю у вартості виділеного їй майна у розмірі 5 250,00 грн, стягнути з відповідача на її користь 1/2 частину боргового зобов`язання - непогашеної частки кредиту у розмірі 7 974,34 грн. Виділити відповідачу 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 , пральну машинку «Арістон» вартістю 4 500,00 грн, мікрохвильову піч «Самсунг» вартістю 1 500,00 грн, ноутбук «Самсунг» вартістю 3 200 грн, телевізор «LG» діагоналлю 42 дюйми вартістю 5 000,00 грн, шафу-купе кутову вартістю 3 200,00 грн, а всього майна на загальну суму 99 930,00 грн. Визнати квартиру АДРЕСА_2 її особистою приватною власністю як придбану за належні їй особисті кошти.
У листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_3 про поділ спільно нажитого майна та стягнення компенсації, в якому просив визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , передати виділену йому 1/2 частину цієї квартири у власність ОСОБА_3 , з якої стягнути на його користь компенсацію вартості 1/2 частки квартири у розмірі 193 560,50 грн.
Зустрічний позов ОСОБА_2 мотивований тим, що квартира АДРЕСА_2 не може бути особистою приватною власністю ОСОБА_3 , оскільки придбана під час шлюбу сторін з його згоди. Вказував на те, що житлове приміщення АДРЕСА_3 є його особистою приватною власністю, оскільки набуте ним внаслідок безоплатної приватизації.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2016 року об`єднано в одне провадження зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 з первісним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та визнання майна особистою приватною власністю.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08 червня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1/2 частину боргових зобов`язань у розмірі 18 511,97 грн.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про виділення 1/2 частки квартири АДРЕСА_3 , виділення частини рухомого майна, відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Визнаючи за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 , та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про поділ цієї квартири, суд першої інстанції, установивши, що під час шлюбу ОСОБА_3 за особисті кошти придбала спірну квартиру, дійшов висновку про те, що вказане нерухоме майно не є спільним майном подружжя, а є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , отже не підлягає поділу між сторонами.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про поділ квартири АДРЕСА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що право власності на неї ОСОБА_2 набув у порядку приватизації, тобто шляхом реалізації останнім свого особистого права відповідно до положень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а тому належне ОСОБА_2 житлове приміщення не може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Також суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в частині поділу речей домашньої обстановки і вжитку та побутової техніки, оскільки ОСОБА_3 не надала доказів на підтвердження наявності цього майна і його вартості.
Стягуючи з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1/2 частину боргових зобов`язань, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 отримала кредит у банку під час перебування у шлюбі з відповідачем в інтересах сім`ї.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог сторін про поділ спільного майна подружжя у вигляді об`єктів нерухомого майна та боргових зобов`язань за кредитним договором скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
Позов ОСОБА_3 та зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Поділено між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку у житловому приміщенні гуртожитку - АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку у житловому приміщенні гуртожитку - АДРЕСА_1 , припинивши його право власності на 1/2 частку, виділену ОСОБА_3 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , припинивши її право власності на 1/2 частку, виділену ОСОБА_2 .
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення непогашеної частки кредиту в сумі 7 974,34 грн відмовлено.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення компенсації вартості 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 та припинення права власності на неї відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог сторін про поділ спільного майна подружжя у вигляді об`єктів нерухомого майна та боргових зобов`язань за кредитним договором, суд апеляційної інстанції виходив із того, що кімната АДРЕСА_3 , яка приватизована ОСОБА_2 31 березня 2011 року, тобто під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , відповідно до положень частини п`ятої статті 61 СК України, яка була чинною на час приватизації цієї квартири, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Також суд апеляційної інстанції, установивши, що квартира АДРЕСА_2 придбана під час шлюбу сторін, а ОСОБА_3 не надала належних, допустимих та достатніх доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, дійшов висновку про те, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення непогашеної частки кредиту в сумі 7 974,34 грн, суд апеляційної інстанції виходив із того, що боржником за кредитним договором є ОСОБА_3 , а тому відповідач має відшкодовувати їй лише ті суми, які нею фактично сплачені за кредитним договором.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів
У грудні 2017 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду в частині поділу житлового приміщення АДРЕСА_3 та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що рішення апеляційного суду в частині поділу житлового приміщення АДРЕСА_3 є незаконним, оскільки ухвалене з порушенням норм процесуального права.
Вказував на те, що він не оскаржував рішення суду першої інстанції в частині поділу житлового приміщення АДРЕСА_3 , а тому апеляційний суд вийшов за межі вимог апеляційної скарги.
У вересні 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про те, що квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю подружжя, неправильно застосував презумпцію спільності майна подружжя за ознакою часу придбання, не з`ясував джерело набуття коштів для придбання вказаного майна та не встановив мети придбання цього майна.
Вказувала на те, що вона придбала спірну квартиру для себе за кошти, які їй надав її батько, на підтвердження чого вона надала докази, які безпідставно відхилені апеляційним судом.
Висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні її позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на її користь 1/2 частини боргових зобов`язань за кредитним договором, суперечить положенням частини четвертої статті 65 СК України.
Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року залишено без руху, а заявнику надано строк для усунення її недоліків.
Недоліки касаційної скарги ОСОБА_2 усунув у строк, встановлений судом.
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року залишено без руху та надано заявнику строк для усунення її недоліків.
Недоліки касаційної скарги ОСОБА_3 усунула у строк, встановлений судом.
Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року у цій справі.
Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 вересня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб, який розірваний рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 17 жовтня 2016 року.
Вказаним судовим рішенням встановлено, що, починаючи з травня 2016 року, між сторонами припинені фактичні шлюбні відносини та ведення спільного господарства.
У шлюбі у сторін народилась дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до свідоцтва про право власності від 01 квітня 2011 року ОСОБА_2 є власником житлового приміщення АДРЕСА_3 , яке набув у власність шляхом приватизації згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» на підставі рішення Дніпрорудненської міської ради Василівського району Запорізької області від 31 березня 2011 року.
ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 08 травня 2015 року набула право власності на квартиру АДРЕСА_2 .
25 вересня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Альфа Банк» укладений кредитний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_3 отримала кредитні кошти у розмірі 20 011,00 грн строком на 60 місяців на споживчі потреби.
Після припинення шлюбних відносин, з травня 2016 року ОСОБА_3 сплачено банку 17 180,00 грн. Станом на 01 червня 2017 року сума непогашеного боргового зобов`язання перед ПАТ «Альфа Банк» за кредитним договором становить 19 843,93 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, касаційна скарга ОСОБА_3 - частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення апеляційного суду відповідає не у повному обсязі.
Щодо позовних вимог ОСОБА_3 про визнання її особистою приватною власністю квартири АДРЕСА_2 , а також щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про поділ цього майна
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Установивши, що квартира АДРЕСА_2 , придбана під час шлюбу сторін, а ОСОБА_3 не надала належних, допустимих та достатніх доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про недостатність доказів, які підтверджують придбання вказаного нерухомого майна за її особисті кошти, зводяться до переоцінки доказів, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, (провадження № 14-446цс18)).
Щодо позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення з ОСОБА_2 на її користь 1/2 частини боргового зобов`язання - непогашеної частки кредиту у розмірі 7 974,34 грн
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною четвертою статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.
Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України 2004 року.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що кошти за укладеним за час шлюбу договором кредиту сторони витратили в інтересах сім`ї.
ОСОБА_3 набула зобов`язання у вигляді повернення позиченої грошової суми.
Отже, кредитні кошти є об`єктом спільної сумісної власності, тому борг з їх повернення є спільним боргом подружжя.
ОСОБА_3 у позовній заяві просила провести розподіл суми непогашеного кредиту у розмірі 15 948,68 грн, стягнувши з ОСОБА_2 1/2 частину у розмірі 7 974,34 грн.
Відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідач має відшкодовувати ОСОБА_3 лише ті суми, які нею фактично сплачені за кредитним договором.
Верховний Суд погоджується з таким висновком апеляційного суду, оскільки зазначена компенсація може бути стягнута лише у разі погашення ОСОБА_3 за особисті кошти кредитної заборгованості.
Щодо позовних вимог ОСОБА_3 про поділ житлового приміщення гуртожитку - АДРЕСА_1 ,
У справі, яка переглядається, суди встановили, що кімната АДРЕСА_3 , приватизована ОСОБА_2 31 березня 2011 року, тобто під час перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .
Відповідно до Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року № 2913 статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Зазначена норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 року № 4766, який набрав чинності 12 червня 2012 року.
Отже, з урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого державного житлового фонду змінювався. При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року житлове приміщення, набуте внаслідок безоплатної передачі його одному з подружжя із державного житлового фонду, у тому числі приватизації, визнавалось спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року таке житлове приміщення належало до особистої приватної власності дружини або чоловіка, який використав своє право на безоплатне отримання частини державного житлового фонду.
За таких обставин кімната АДРЕСА_3 , є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Разом із тим, переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині поділу вказаного нерухомого майна, суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права.
Так, згідно з частиною першою статті 303 ЦПК України 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення.
Згідно з пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» суд апеляційної інстанції при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги згідно з частинами третьою та четвертою статті 303 ЦПК України лише в разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. За цих умов апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі й зобов`язаний мотивувати в рішенні вихід за межі доводів апеляційної скарги, проведення перевірки справи в повному обсязі.
Не є виходом за межі доводів апеляційної скарги, якщо особа, яка подала скаргу, заявляє вимогу про скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд, а суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення або змінює рішення чи навпаки, оскільки в цьому разі суд використовує надані йому законом повноваження (стаття 307 ЦПК України 2004 року).
У разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.
Отже, відповідно до статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд може вийти за межі доводів апеляційної скарги, але не вимог скарги. Зокрема, суд не може вийти за межі клопотання особи, яка подала скаргу.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08 червня 2017 року оскаржувалось в апеляційному порядку лише ОСОБА_2 .
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_3 права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 , стягнення з нього на користь ОСОБА_3 1/2 частини боргових зобов`язань у розмірі 18 511,97 грн, а також в частині відмови у задоволенні його зустрічних позовних вимог.
Переглядаючи справу, апеляційний суд не врахував, що в апеляційній скарзі ОСОБА_2 відсутні доводи щодо незаконності рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про поділ житлового приміщення гуртожитку - АДРЕСА_1 , а також відсутнє клопотання ОСОБА_2 про скасування рішення суду першої інстанції в цій частині.
Всупереч принципу диспозитивності й вимогам частини третьої статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги.
Посилання апеляційного суду на те, що цим самим усувається істотне порушення закону, допущене районним судом, є неправильним тлумаченням повноважень апеляційного суду при виході за межі доводів апеляційної скарги. Тобто, вийти за межі доводів апеляційної скарги можливо лише в інтересах особи, яка подала апеляційну скаргу, а ОСОБА_3 такої апеляційної скарги не подавала.
Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За викладених обставин рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ житлового приміщення гуртожитку - АДРЕСА_1 , підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
У решті рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим.
Керуючись статтями 400 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ житлового приміщення гуртожитку - АДРЕСА_1 , скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08 червня 2017 року.
У решті рішення Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк